Хмара - Фаулз Джон

Аж раптом його коротке випробування скінчилося. Він надибав на стежку, що спускалася вниз до річки, вона була заросла й покручена, але вела в потрібному напрямі. Ярдів на двісті-триста нижче він побачив верхівку Аннабелиного бука. Стежка стала похилішою й в'юнилася поміж масивних валунів, які містили слюду й поблискували на сонці. Враз, у затінений прохід між двома мегалітами, футів на сорок нижче, він побачив Кетрін.

Вона лежала горілиць біля іншого велетенського валуна. Її тіло майже сховалось у високій молодій траві, так добре сховалося, що він міг і не помітити. Його око зреагувало на її червоні мокасини, що стояли на камені в неї в головах.

— Кет?

Її голова обернулась і притьмом звелася над травою. Кетрін дивилась, як він стоїть між двома валунами й посміхається. Вона лежала з витягненою шиєю, мов сполошена птаха. Пітер примирливо підняв руку:

— Пробач. Думав, краще буде тебе попередити. Я тільки-но бачив гадюку. — Він кивнув: — Он отам.

Але темні окуляри й далі гіпнотизували його, потім вона звелась на одну руку й швидко роззирнулася, відтак знову глянула на Пітера й знизала плечима. Нікого більше. Пітер бачив: Кет уже не в тому бікіні, що вранці, а в білизні, яка їй не пасувала — білий ліфчик і темно-бордовий низ; навряд чи вона хотіла б показатися комусь у такому вигляді. Чорні окуляри промовляли: це ти винен, що тут гадюки. Пітер народився приреченим бути непроханим гостем, негативом.

— У тебе, звичайно, нема з собою сиґарет? — спитав він.

Кет повагалася, потім випростала вбік руку й дістала з трави пачку "кента". Пітер відкинув гілку і підійшов ближче. Кет, як і раніше, напівсиділа, спираючись на руку, з підібганими ногами. Він бачив згорнуті джинси "леві" та сорочку, що досі правили їй за подушку. Вона простягла йому сиґарети, потім знов нахилилася до своєї торбинки й подала запальничку; і те, й друге, і білу пачку, і жовтогарячий пластмасовий циліндрик, вона пропонувала, уникаючи Пітерового погляду.

— Дякую. Будеш?

Вона крутнула головою. Він запалив.

— Вибач, якщо я був безтактний після ленча. Чесне слово, я не хотів, щоб це здавалось милостинею.

Вона знову крутнула головою, скерувавши погляд на ноги. Це не мало значення; будь ласка, йди вже мерщій.

— Можу собі уявити… — сказав він, але уява, вочевидь, зрадила його посеред речення. Він повернув запальничку та сиґарети.

Кетрін мовчки прийняла їх. І він зробив якийсь безпорадний жест руками.

— Ну, я не хотів тебе турбувати. Якби не гадюка…

Він уже обернувся був, щоб іти, коли Кетрін майже із зміїною швидкістю випростала руку. Пальці схопили його трохи вище від стопи, доторк миттєвий, але цього було досить, він зупинився. Потім рука знайшла у купі одежі і простягла йому тюбик з кремом для засмаги, а відтак кивнула на спину. Ця зміна ставлення була така раптова, така несподівана, така банальна, така безумовно дружня, що Пітер посміхнувся.

— Авжеж. Мій коник.

Вона перевернулася долілиць і підперла голову руками. Він сів поряд, добре, добре, добре, і відкрутив ковпачок тюбика; черв'ячок крему кольору кави з молоком. Кетрін струсила волосся з плечей, потім перевірила рукою, що там нічого не залишилося; і лежала, втупившись очима в купу своєї одежі, чекаючи. Пітер позирав на її відвернуте обличчя і нишком посміхався. Потім вичавив трохи крему на ліву долоню.

— Скільки треба на квадратний фут?

У відповідь Кет лише помалу знизала плечима. Він нахилився й почав утирати крем у її ліве плече, а потім нижче, в лопатку. На спині від лежання залишились дрібні відбитки трави. Тепла шкіра швидко вбирала крем. Він наставив долоню для нової порції. Вона, ніби лише й чекаючи на цю миттєву втрату контакту, поклала голову на землю, закинула руки за спину і розстебнула ліфчик. Він завмер, забувши про крем, немов потрапивши несподівано на роздоріжжя; як той, хто в розпалі суперечки раптом усвідомлює, що його власне попереднє твердження спростовує всю його точку зору. Він стиснув тюбик. Тиша. Вона знову поклала підборіддя на руки і спрямувала погляд в далечінь.

Він стиха сказав:

— А в тебе гладенька шкіра.

Але тепер зрозумів, знав, що не почує жодної відповіді. Цього разу, впевненіше, він почав утирати крем в ближнє плече, потім спустив руку нижче, де на шкірі залишились зморшки, рубці від бретельок. Кетрін ніяк не відповіла на його колоподібні рухи, хоча він утирав сильніше, повільніше, по боках, посередині до крижів. Коли Пітер переривався, щоб додати крему, який приємно відгонив трояндами та пачулями, вона знову лягала, відвернуте обличчя спочивало на руках, лікті стирчали. Пітер розтирав усю спину над темно-червоною смугою, що розділяла її тіло.

— Добре?

Ані слова, ані жодного руху у відповідь. Спека, розпростерте тіло. Він вагався, ковтав слину, потім сказав ще тихіше:

— Ноги?

Вона лежала абсолютно нерухомо.

Знизу, не видно звідки, почувся дитячий вереск, неначе удар ножем, поєднуючи злість і скаргу; схоже, верещала Емма. Слабший зойк, будуть сльози. Потім крик: "Я тебе ненавиджу!"

Звичайно, Емма.

Почувся заспокійливий голос. Відтак запала тиша.

Рука Пітера, що була зупинилася в ямці на спині, тепер продовжує, поволі пересуваючись угору і вниз, пальці прокрадаються все нижче й нижче по боках, удаючи байдужу старанність; коли все напружене, рветься, в усіх смислах рветься; хочеш насмілитись; тамуєш у собі дикуна, усвідомлюєш: це станеться; і хочеш розреготатися, попри всю хіть. Пітер проводив пальцями вздовж її схованого лівого боку і гладив край пахви. Вона випростала ліву руку з-під щоки, простягла її до стегна й трохи спустила труси, відтак повернула руки на місце. Пітер вагавсь, потім викинув сиґарету й узявся за труси в тому самому місці, де й юна Кетрін гойднулася спочатку в один, потім у другий бік, щоб він міг оголити її. Він вичавив ще крему й почав розгладжувати його на сідницях, по вигині талії, вгору-вниз. Далі нахилився й поцілував у праве плече, легенько вкусивши і відчувши солодкий запах мастила. Від неї — жодної реакції. Він ліг на лікоть обіч, його ліва рука гладила м'яку шкіру трохи нижче, де починалися стегна; сідниці, щілину між ними.

Він скинув сорочку. Потім став навколішки, швидкий погляд навкруги. Нахилився над нею й потяг за смужку перекрученої темно-бордової матерії. Коли матерія доходить до колін, вона задирає ноги, даючи йому зняти труси. Але на цьому кінець. Вона лежала гола, відвернувши голову. Він устав на коліна і ще раз роззирнувся; відтак сів, одхилився назад, щоб зберегти рівновагу, і зняв свої шорти. Потім рачки став над нею і взяв попід пахви. Вона притиснула голову до рук, які лежали на землі. Він легенько потяг її за плече, щоб вона повернулась. Але дівчина лежала нерухомо. Він потяг сильніше, вона трохи посунулася, напівобернувшись, але сховала обличчя в траву. Він силоміць поклав її навзнак. Тепер обличчя повернулося ліворуч. Профіль. Голе горло, губи. Він знімає з Кетрін окуляри. Очі заплющені. Він відсунув зі щоки темне пасмо. Далі відповз трохи назад, нагнувся й поцілував волоссячко лобка, пуп, потім кожне персо. Нехай удає, що хоче, але вона зворушена. Він опустився на неї, шукає відвернутих губів. Але його вага подіяла, як спусковий гачок, вона ще далі відсунула обличчя. Пітер наполіг, і Кетрін різко сіпнула головою. Раптовий бунт, її нігті в його плечах, відчайдушне відштовхування, звивання, пручання, дике крутіння головою. Він трохи піднімається. Її руки падають. Вона лежить без руху, відвернувшись.

— Кет! Пі-ітере!

Голоси дітей, Пола, можливо, також Саллі та Бели; вони кричали хором, немов хто ними диригував. Од стрімчака відбивалася слабка луна. Потім, неминуче, самотній голос Кандіди:

— Ми йдемо-о!

Кетрін повернула голову, розплющує очі й подивилася Пітерові в обличчя. Дивина, вона ніби й справді не бачила його, дивилася крізь його все розуміючий, трохи глузливий усміх. Він мав і завжди матиме почуття, що це було не до снаги такому, як він. Це, звичайно, поза, хвороблива гра розхитаної невротички на сонці. Хвороблива хіть. Один би раз оволодіти нею; оволодіти цими блідими строкатими очима.

Вона ще три-чотири секунди розглядала його, потім спокійно і наче підкоряючись його волі знову перевернулася долілиць між його розчепіреними руками та ногами й, сховавши лице в траву, чекала.

***

Саллі вже встигла зодягтися, і Бела стояла під буком біля трьох заново складених кошиків та говорила з нею про дитячий одяг. Пол з дітьми все ще був у воді, намагаючись, щоб не гаяти часу, наловити побільше раків. Пітера першою побачила Бела, яка саме дивилась у той бік, коли він з'явився на стежці біля річки й помахав. Вона у відповідь ліниво звела руку, а Саллі оглянулася. Він підійшов, усміхаючись.

— Даруйте. По тамтих пагорбах насилу продерся.

— Ми кричали як несамовиті.

— Там повно гадюк. Я боявся, щоб діти не пішли мені назустріч.

Саллі здригнулася:

— Гадюки?!

— Мало не наступив на одну.

— Ти що, Пітере!

Бела вибачалась:

— Я мала попередити. Вони тут водяться.

— Нічого страшного. Вона притьмом утекла.

— Уф! — Саллі відвернулась.

Бела спитала з усмішкою:

— Ти часом не бачив Кет?

Він кинув погляд понад плечем Бели.

— Ні. А хіба вона не?..

— Ну, та дрібниці. Може, пішла додому. — Бела обернулась і гукнула до інших: — Ходімте! Пітер прийшов.

— Ну, мамо! Ми ще не доловили.

Бела зійшла до води. Саллі вивчала поглядом Пітера.

— Куди ти ходив?

— Просто нагору. — Він махнув рукою в бік стрімчака.

— Хіба можна так пропадати? Я боялася.

Пітер оглянув траву довкола.

— Мене занудив Пол зі своєю книжкою. З Томом усе гаразд?

— Гаразд.

— Ти не бачила мої цигарки?

Вона схилилася над одним з кошиків, подлубалася й простягла пачку. Підійшла Кандіда — із звинуваченням:

— Ми гукали, гукали!

Він розповів їй про гадюк, які на цей час уже упевнились у множині.

Внизу, коло води, Бела дивилася повз Пола в бік звору.

— Чортівня якась. Не знаю, що з нею робити.

— Вона могла піти додому раніше.

— В такому разі могла б нас попередити. — Бела звернулася до Емми, яка все ще поралася з малим Томом біля їхньої загати. — Серденько, ми вже йдемо. Бери з собою Тома й одягайтесь. — Емма не зреаґувала, Бела дивилася на Пола — Сьогодні я вирішила. Ми занадто клопочемось, Це грає їй на руку.

— Хочеш, я піду пошукаю?

— Ні.