Хмара - Фаулз Джон

Коли з невідомої причини одно бачиш вечірній рух стомленої юрби, виснажених працею автоматів, щодо яких можеш почуватися лише щасливим обранцем долі, вищою… і безпорадною істотою. Давати їм пояснення, мотивування — неперевершена вульґарність і неперевершена брехня… різновид людожерства. Свіжа свинина на сніданок, а потім чужі життя, дрібношаткована дійсність на додаток. Урожай зібрано. Залишились тільки колоски та окремі зернятка: уривки, натяки, фантазії, егоїзм. Тільки лузга розмови, беззмістовна отава.

І досить густа навіть без цього дзижчання кружляючих слів; досить нереальна, еге ж, цілком нереальна і без додаткової нереальности всіх цих стрибучих, киплячих, непослідовних чоловічих ідей і без знання того, що все то лише зародки, які розплодяться, аж поки одного зимового вечора бездумні мільйони побачать їхнє потомство й заразяться в свою чергу. Неважко було зрозуміти ліниву роздратованість Бели: причина полягала не стільки в цій грі в первосвященика, скільки в тому, що бачиш, як він, нікчема, потертого шеляга не вартий самчик, удається до неї з такого дріб'язкового приводу, не помічає в деревах нічого, крім будівельного матеріалу для вбогих халуп свого ефемерного абсурду. Для нього все справжнє, живе, непоясненне — поза законом, він визнає їжу тільки в консервних бляшанках.

Адже зрозуміло: Пол міг би заявити, що хоче повинищувати французів усіх до решти, що завгодно, хай абсолютно зворотне тому, що він доводив, а цей неборака так само кивав би, вставляв свої "невірогідно" та "фантастично" й шукав би відправної точки.

І, знаєш, в усьому винна ти сама: не треба було називати Белу деспотом. Увесь город городиться, щоб спростувати це, й отже тільки служить зайвим доказом.

А з іншого боку, реальні дерева, двоє дітлахів коло води, чагарник, напівзанурені в землю валуни, мовчазні стрімчаки, випалена, позбавлена життя планета, сонце, безвітря; день черствів, наче недоїдені хлібні окрайці, він був уже не прозорий, не високий, а якийсь матовий і застиглий; у всьому були винні чоловіки, вони безугавно, безглуздо і всупереч елементарній гіґієні роздирають виразки своїми нібито серйозними чоловічими голосами. Зараз лише жінки мають знання. Лише сонце на спині та землю під животом знала навіть ця пуста дівчина. Бела знала тільки себе, голову своєї сплячої дитини та копітке вовтужіння другої дитини на березі; Белина участь у розмові, навіть під'юджування Пола були просто потуранням, бо маточина мусить дбати про своє: щоб спиці потроху крутилися. Адже ти сама раз бачила, як Бела того літнього вечора у себе вдома, коли ми зібралися були вчотирьох, геть куди жорстокіше шпигала Пола, аж той зірвався на ноги і вискочив у садок. Запала хвилина напруженої мовчанки. Потім Бела так само раптово, як і він, підхопилася й вибігла надвір, уже запали сутінки, але всі бачили у вікно, як вона знайшла Пола в кінці стежки, повернула його обличчям до себе й рвучко обняла. Це скидалось майже на нотацію. Вони побачили з хати, як Пол посміхнувся. Ніхто ніколи не згадував про той випадок. Він відклався в пам'яті, як старі брошки у шкатулці: над ними можна лише поплакати, бо куди ж поділися колишня мода й колишнє почуття власної гідности.

Помінятися б місцями з Белою, щоб належати самій собі, піднестися над усякою пихою.

А зараз Емма неквапом підійшла до чотирьох дорослих і зупинилася біля матері.

— Я хочу полежати, як Кандіда.

— Любенька, дай їй поспати. Адже тобі не вистачить місця.

Емма скоса позирнула на тітку, і та простягла до неї руку. Дівчисько стало навколішки, потім нахилилося і впало головою на тітчині коліна. Кетрін пригладила світле волосся, прибрала зі щоки шовковисті пасма.

Спершись на лікоть, Пол позіхнув:

— Ось прийшла найрозумніша.

Пітер посміхнувся до Кетрін.

— Даруйте. Це злочин розмовляти про роботу в такий чудовий день.

— Я з інтересом слухала.

Пол мугикнув.

— І не погоджувалася з жодним словом.

Кетрін легенько знизала плечима й кивнула на другий край підстилки.

— Просто думала про те, що говорив Барт.

Пітер запитав, хто такий Барт, і відчувалося: він думає, що це скорочене ім'я від Бартолом'ю.

Пол пояснив. Пітер ляснув пальцями.

— Днями хтось говорив мені про нього. — Він звівся, сів і обернувся до Кетрін. — І що ж він каже?

Кетрін заходилась розтовкмачувати, наче Еммі:

— Він проаналізував путівники для туристів. У книжці нарисів. Як вони поширюють думку, що все утилітарне та сучасне — страшенна нудота. Єдине, що може зацікавити, — це стародавні пам'ятки та мальовничі краєвиди. Як мальовничість стала асоціюватися майже виключно з горами та сонячними пляжами. — І вона додала: — От і все.

І хай йому грець, як вийшло недоладно.

Пол зауважив:

— Це не інакше, як романтики завели моду на гори.

Кетрін провела пальцем по Емминому волоссі. Ту моду завів ще Петрарка, ну та багато знатимеш — швидко постарієш.

— Мені здається, він намагався показати, що брак уяви в плануванні подорожей походить в основному від буржуа. Від міщанського поняття краси. Як у путівниках присвячується цілих три абзаци якійсь церкві в тому чи іншому місті, а потім зо два рядки про саме місто — й крапка.

Пол ліг горілиць з іншого боку підстилки і підклав руки під голову.

— І, як правило, мають цілковиту рацію.

— Якщо вважати, що архітектура тринадцятого століття важливіша за реальність двадцятого.

— А що хіба? Тим паче — на відпочинку.

Кетрін швидко зиркнула на випростаного Пола.

— Тоді чому ж тобі так не до шмиги фальшиві образи британців та французів? Це точно така форма вибраної дійсности.

— Не бачу зв'язку.

Яке безглуздя. Подражни її трохи, і вона стає майже людиною. Пол посміхнувся.

— Ти схвалюєш міщанські стереотипи того, що слід оглядати на відпочинку. Яка ж різниця між ними та буржуазними стереотипами національного характеру, які тобі так не подобаються?

Пол уже заплющив очі.

— Дай мені трохи похропти, і я придумаю нищівну відповідь.

Озвалася Бела:

— Такий кінець жде сильних світу сього.

— Тю-тю-тю. — Пол згорнув руки на животі. Пітер звівся на лікті й повернувсь до Кетрін.

— Здається, цього розумника ніхто не може як слід збагнути. Мені так казали.

— Загальний сенс дуже простий.

Бела муркнула:

— Кет редаґувала одну з його книжок в Англії.

— Та ну! Справді?

— Не редаґувала, а кориґувала.

— Вона практично переписала переклад.

— Ну, якщо так називати кілька дрібних поправок…

Кетрін застерігала Белу, вірніше, намагалася це зробити. Але Бела вперто не дивилась на неї. Бела була стріляний горобець.

— Ну, то який же загальний сенс?

Кетрін вагалася, потім, хоч пан, хоч пропав, почала:

— Існують усілякі категорії знаків, за допомогою яких ми спілкуємось. І одна з найбільш ненадійних систем — мова, для Барта головним чином тому, що її безжально спотворила і перекрутила капіталістична структура влади. Втім, те ж саме стосується багатьох інших несловесних знакових систем, через які ми спілкуємось.

Пітер жував бадилинку.

— Тобто реклама і таке інше? — перепитав він.

— У цій галузі маніпуляції особливо кричущі. Але й в особистому спілкуванні часто трапляється рекламування. Зловживання знаками або просто невміле їх уживання. — Тепер уже пізно зупинятися, влипла. — Речення означає не тільки те, що хоче повідомити промовець, а й те, чого не хоче повідомляти. Те, що він додумує. А це може бути зовсім протилежне. Свідоцтво його справжньої природи, його біографії, його інтелекту, його чесности й так далі.

Пол, який нібито спав, раптом промовив:

— Аж поки все набуде значення, окрім самого значення. "Передайте мені сіль" стає зарядженою знаковою структурою. А нещасну сіль так ніхто й не передасть.

Кетрін посміхнулась:

— Інколи.

— Фриц, — бурмотів Пол, — а не француз.

Втрутилася Бела:

— Закрийся. Спи.

Пітер посилав сиґнали: "я не жартую". Він навіть розмовляв повагом.

— Той хлопець, що говорив мені про нього… там нічого немає про те, що релігія буржуа полягає в банальності?

— Здається, він казав про тенденцію характеру.

— Бо самобутність — руйнівна сила, так?

— Це залежить від контексту.

Бела, замислившись, розглядала похилену голову сестри.

— Як це?

— Існують буржуазні контексти, в яких очікується оригінальність, забавність, навіть революційність. Але контекст — це різновид анулюючого знаку. Козир.

Бела вставила:

— Наприклад, можна дуже швидко заснути після їди, досхочу познущавшись із суспільства, яке дозволяє тобі цю розкіш.

Пол буркнув:

— Я все чув.

Але Пітера не зіб'єш.

— Таким чином, істинна самобутність має передумовою активну революційність? Так? Він це доводить?

— Я думаю, такі люди, як Барт, більше дбають про те, щоб люди усвідомили, в який спосіб вони спілкуються й намагаються контролювати одне одного. Про відношення між зовнішнім знаком, байдуже, словесним чи ні, і реальним значенням того, що відбувається.

— Але спочатку треба змінити суспільство, еге ж?

— Сподіваймося, що глибше усвідомлення речей і призведе до цього.

— Знаєш, що я скажу… коли він тільки фіксує людську банальність, то це просто пасивне спостереження за словами. Наче за птахами.

— Я гадаю, й орнітологія приносить певну користь.

— Але не вона в центрі уваги, так чи ні?

— Вона була б у центрі, якби птахи були підвалиною людського суспільства. А саме так стоїть справа із спілкуванням.

Кетрін бачила краєм ока (бо ввесь цей час її погляд був спрямований додолу, на Емму), як він киває. Буцім вона щось довела, Кетрін збагнула: все дуже просто, вона ненавидить його; нехай випадково й несвідомо, але він мимохіть починає ставати символом, огидним знаком. Бо випробовує (або передражнює) не Барта й семантику, а її саму. На думці в нього звичайнісінькі чоловічо-дитинячі дурощі: "Чому ти не хочеш мені посміхнутися?", "Ну що я такого зробив?", "Стався, будь ласка, до мене з повагою, коли я стежу за своєю мовою, адже я знаю, як вона тобі не до вподоби".

Раптом Емма підвела голову, сіла, потім підбігла до матері й прошепотіла щось їй на вухо. Бела притримала її, поцілувала в щоку: треба почекати.

— Як ти гадаєш, це піде на телебаченні?

— Що саме?..

— Ну, цей Барт. Те, що ти мені розповідала.

— Я думала, це треба лише читати.

— Тебе не цікавить? Накидати ідею… тобто, якщо ці знаки не всі словесні, може, їх пощастило б проілюструвати.

Кетрін кинула на нього швидкий погляд.