Хмара - Фаулз Джон

Під цим самим деревом. — Емма звела очі, неначе бажаючи упевнитись, що дерево справді існує. — Й хоча цього разу, коли прокинулась, була не ніч, а все ще день, вона злякалася ще більше, ніж колись, бо скрізь навколо неї стояли величезні мисливські пси, як вовки завбільшки. І всі гарчали та гавкали. І тут, і там. І ген отам, — Кетрін полоскотала небогу, але та не зреагувала. Можливо, вона перестаралася. — Це був ніби поганий сон. Принцеса не могла навіть закричати. Але тут з'явилося щось іще страшніше. Вгадаєш що?

— Дракон?

— Гірше.

— Тигр.

— Людина!

— Мисливець?

— Так вона й подумала. Бо він був зодягнений по-мисливському. Проте дуже милий і добрий, І зовсім не старий: мав стільки ж років, як вона, — сімнадцять. Але ти ж пам'ятаєш, що принцеса вірила звірам. Тому, хоча й бачила, який він добрий, дуже злякалася. Думала, що він уб'є її. Навіть коли той відігнав хортів. Навіть коли нарвав і приніс їй квітів, став на коліна і сказав їй, що вона найвродливіша дівчина в цілому світі.

— Принцеса думала, що він прикидається?

— Вона просто не знала, що думати. Хотіла вірити йому, але згадувала розповіді своїх лісових друзів. Тож лежала нерухомо й мовчала.

Тут Емма перевернулася, вигнулась, сповзла по тітчиних колінах і заглянула їй в обличчя,

— І що було потім?

— Він поцілував її. Й раптом принцеса перестала боятися. Сіла, взяла його за руки й розповіла все-все. Що не знає, хто вона така, і забула своє ім'я. Бо так довго прожила в лісі зі звірами. А юнак розповів їй, хто він такий. Це був принц.

— Я так і знала.

— Ти ж у мене розумненька.

— Це вже буде кінець?

— А як тобі хочеться?

Емма рішуче покрутила головою. Вона стежила за тітчиними губами так, ніби з них зараз замість звуків з'являться принц із принцесою. Кетрін зітхнула. Дорозповідалася. Не слід вірити в казки, їх можна лише слухати.

— Принц сказав, що кохає її й хоче пошлюбити. Але це було не так просто. Раз він був принц, то й побрати міг лише принцесу.

— Так вона ж і була принцеса.

— Була, та забула про це. Не мала ні гарного вбрання, ані корони. Нічого. — Кетрін посміхнулася. — Вона взагалі була без одежі.

— Зовсім?!

Кетрін кивнула.

Емма застигла приголомшена.

— Навіть без?.. — Кетрін знову кивнула головою. Емма закусила губу. — Це соромно.

— Принцеса була дуже вродлива. Волосся мала прегарне, довге й темно-каштанове. Шкіру гладеньку й засмаглу. Скидалася на мале звірятко.

— Вона не мерзла?

— Це було влітку.

Емма кивнула, ще й досі трохи збентежена, але заінтриґована несподіваним розвитком подій.

— Отож, кінець кінцем принц мусив збиратись у дорогу. Він дуже сумував, що йому невільно побрати цю красуню без одежі. Та теж слізьми заливалася, бо не могла з ним одружитися. Так вона плакала і плакала. Раптом пролунало: пугу-пугу-пугу! Он звідтіль, з дерева.

Емма задерла голову, потім знов втупила очі в Кетрін.

— Хто то був?

— Ти сама знаєш.

— Я забула.

— Пугач. Старий сірий пугач.

— Ага, так, так.

— Пугачі бувають надзвичайно мудрі. А цей був найстаріший, наймудріший з усіх. Насправді ж це був чаклун.

— І що він сказав?

— Пугу-пугу, пугу-пугу, не-е пла-ач, мала-а.

Емма посміхнулася:

— Повтори. Як ти сказала?

Кетрін повторила.

— Потім він злетів униз до неї і розповів, що може зробити своїми чарами. Щоб бути принцесою, треба жити в палаці? Гаразд. Він може дати їй гарне вбрання. Або палац. Але не може дати за одним разом і те, й те.

— Чому?

— Бо чаклунство — дуже складна річ. За раз можна зробиш тільки одне чародійство. — Емма кивнула. — А вона лише й думала, як їй знову побачити принца. Й попрохала пугача дати їй гарне вбрання. І як оком змигнути на ній опинились прегарна біла сукня й діадема з перлин та діамантів. А ще цілі скрині іншого вбрання, та капелюшків, та черевичків, та клейнотів. І служники та служниці. Як у справжньої принцеси. Вона так зраділа, що зовсім забула про палац. Вона скочила на коня й погнала до замку, де мешкав принц. І спочатку все йшло чудово. Принц повів її до короля та королеви, які подумали, що вона дуже вродлива і, либонь, не менш багата. Адже в неї було прегарне вбрання і таке інше. Вони зразу погодились, щоб принц одружився з нею. Тільки спочатку хотіли погостювати в її палаці. Принцеса розгубилась, але, звичайно, мусила вдавати, ніби має палац. Запросила їх на другий день і докладно розповіла, куди їхати. Але коли король та королева дісталися туди, це був жах…

— Там не було жодного палацу?

— А всього-на-всього голе чорне поле. А вона стояла посередині в своєму чудовому вбранні.

— Вони подумали, що дівчина здуріла.

— Батько принца страшенно розлютився. Вирішив, що це дурний жарт. Надто, коли вона зробила реверанс і сказала: "Ласкаво прошу до мого палацу, Ваша Величносте". Принцеса дуже злякалась, але пугач сказав їй чарівне слово, яким можна було обернути її вбрання на палац.

— Скажи яке?

— Це був його крик задом наперед. Угуп-угуп-угуп! Можеш повторити?

Дійна посміхнулося й крутнуло головою.

— А принцеса могла й сказала його. І як оком змигнути з'явився прекрасний палац. Із садками та парками. Зате на ній тепер не залишилось ніякої одежі. Ані клаптика. Шкода, що ти не можеш бачити, які були пики в короля з королевою. Як вони обурилися. Ще більш, ніж та допіру. Який сором, сказала королева. Яке безсоромне дівчисько, притакнув король. Принцеса була в розпачі. Вона хотіла сховатися, але не могла. Слуги почали реготати, а король упав у ще більшу лють і вигукнув, що його ще ніколи в житті так не ображали. Принцеса попросила назад своє вбрання. Але тоді зник палац і вони знов опинилися посеред занедбаного поля. Королю й королеві урвався терпець. Вони сказали принцові, що це просто лиха чаклунка і що він ніколи більше її не побачить. Відтак всі вирушили в дорогу, а її залишили в сльозах.

— А що сталося потім?

Внизу, в деревах над річкою, грала на флейті іволга.

— Я забула сказати тобі ім'я принца. Його кликали Флоріо.

— Чудернацьке ім'я.

— Воно дуже давнє.

— А як було ім'я принцеси?

— Емма.

Емма зморщила носик:

— Не дражнися.

— А що таке?

— Бо я Емма.

— А чому, ти гадаєш, татко з мамою назвали тебе Еммою?

Дівча замислилося, потім знизало плечима: яка дивна тітка і яке дивацьке запитання.

— Я думаю, вони читали казку про ту дівчину.

— Про принцесу?

— Про схожу на неї дівчинку.

— Вона була гарна?

— Для тих, хто добре її знав, — так. — Тітонька тицьнула Емму в животик. — І коли вона не задавала безперестану запитань.

Емма зіщулилася.

— Я люблю питатися.

— Тоді я ніколи не закінчу. — Кетрін поцілувала свій палець і притулила його між уважними оченятами в себе на колінах. Знову заграла іволга, цього разу ближче, з їхнього берега.

— Принцеса пригадала собі всі роки, прожиті в лісі, коли вона була така щаслива. І якою нещасною стала тепер. Зрештою повернулася до нашого дерева запитати в старого мудрого пугача, що їй далі робити. А пугач сидів на отій гілляці, одне око в нього було заплющене. Дівчина розповіла йому, як назавжди втратила принца Флоріо. Тоді старий пугач повідомив їй одну велику мудрість. Що коли б принц насправді кохав її, то йому було б однаковісінько, принцеса вона чи ні. Його б не обходили палаци, вбрання та клейноти. Принц би кохав її заради неї самої. А поки не зробить цього, вона буде нещасною. Пугач сказав, що їй більш не слід шукати принца. Слід чекати, поки той сам прийде по неї. А потім пугач сказав, що коли принцеса буде слухняною і терплячою, то він зробить останнє чародійство. Ані принц, ані дівчина ніколи не постаріють. Їм завжди буде по сімнадцять років, поки вони зустрінуться знов.

— І це було довго?

Кетрін схилила усміхнене обличчя до небоги:

— Вони і досі не зустрілися. Всі ці роки. їм обом все ще по сімнадцять. — Знову заспівала іволга, віддаляючись понад берегом. — Слухай.

Дівчинка повернула голову, відтак знов зиркнула на тітку. Ще раз пролунав незвичний трискладовий крик. Кетрін посміхнулася:

— "Фло-рі-о!"

— Це птах?

Кетрін заперечливо похитала головою:

— Принцеса. Вона кличе його.

Тінь сумніву: крихітний літературний критик прокидався. Ой, розум — найстрашніший людожер.

— Мама каже, це пташка.

— Ти коли-небудь бачила її?

Емма замислилася, — ні, не бачила.

— Вона дуже розумна. Її неможливо побачити. Бо їй соромно без одежі. Може, вона ввесь цей час ховалася на дереві й підслуховувала нас.

Емма кинула підозріливий погляд на дерево.

— А кінець все-таки нещасливий.

— Пам'ятаєш, я ходила кудись перед ленчем? Я зустріла принцесу. І побалакала з нею.

— Що вона розповіла?

— Нібито чула, що принц скоро прийде. Ось чому вона так часто кличе його.

— А коли він прийде?

— Не сьогодні-завтра. Незабаром.

— І вони будуть щасливі?

— Аякже.

— І вони матимуть дітей?

— Багато дітей.

— Це й є щастя, правда?

Кетрін кивнула головою. Невинні очиці шукали погляду дорослих очей, потім дівчисько неквапно посміхнулося, здається, що всім тілом, звелось, несподівано перетворюючись у шибайголову, перекрутилось і сіло на випростані тітчині ноги, присунулося, притиснулось і повалило тітку на спину, тоді поцілувало в губи своїм зімкненим ротиком, вибухнуло реготом, бо Кетрін почала лоскотатись. Емма вищала, звивалася, далі завмерла. Очі сяяли очікуванням пустощів, казку забуто, принаймні на погляд; готова була вилитись свіжа пінта енергії.

— Попа-алися! — щодуху вигукнула Кандіда з-під валуна, що не давав побачити їх здолу, зі стежки.

— Іди собі геть, — сказала Емма, як до своєї власності, притискуючись до тітоньки, що намагалася сісти. — Ми тебе не любимо. Іди собі геть.

***

Наближалась третя година. Пол прокинувся й, опираючись на лікоть, заходився читати вголос поему "Вчений циган". Бела лежала горілиць обік і розглядала гілля та листя бука. Голос Пола доносився і до Саллі, яка засмагала, Пітер лежав поруч у шортах. Усі троє дітей знову бавилися коло річки, іноді їхні крики перекривали Полове бубоніння. Кетрін ніде не було видно. День став якимось дивним, спека й безвітря виходили, здається, за межі власного зеніту. На віддалі, десь унизу, в долині, торохкотів трактор, але його було ледве чути через гуркіт далекого водоспаду й гудіння комах. Листя бука застигло, його неначе відлито з напівпрозорого зеленого воску й сховано під величезний скляний ковпак.