Пастуша повість про Дафніса і Хлою - Лонг
Тому заклинаю тебе німфами і тим Паном, ходім зо мною у той ліс і врятуй мені гуся, бо сама я боюсь туди йти. Допоможи ж мені зберегти число мого стада чітним; може, ти вб’єш орла, і тоді він уже не буде грабувати стільки ягнят і козлят твого стада. А Хлоя тим часом пастиме обидва стада; кози добре знають її, бо вона завжди пасе з тобою".
17. Дафніс, який не мав жодної підозри про те, що з ним мало статись, негайно схопився і, взявши свій кийок, пішов за Лікеніон. Вона одвела його якомога далі від Хлої і, досягши найбільшої гущавини в лісі, звеліла йому сісти на берег джерела і — "Дафніс",— сказала вона,— "ти Хлою кохаєш; цієї ночі я довідалась про це від німф. Уві сні сказали німфи мені про твої вчорашні сльози і наказали мені зарадити твоєму лихові, навчивши тебе діл кохання. Але це не поцілунки, не обійми і не те, що роблять барани й козли, а зовсім інші забави, солодші, ніж ті, бо ця насолода триває довше. Якщо тобі це приємно — звільнитись від твоїх страждань і спробувати жаданих радощів,— тоді віддайся мені як покірний учень, і я тебе цього навчу, щоб догодити тим німфам".
18. Дафніс не міг утримати захоплення: селянин і пастух, закоханий і юний, яким він був, він кинувся до ніг Лікеніон і благав її якомога скоріше навчити його мистецтва зробити з Хлоєю те, чого він бажає. І неначе вона мала навчити його чогось великого і справді посланого від богинь, він обіцяв їй козла і ніжного сиру з першого молока та ще й козу до того. Зустрівши пастушу невинність, більшу, ніж вона сподівалась, почала вона Дафніса навчати так: вона звеліла йому сісти близько до неї і цілувати її так часто й палко, як він це звичайно робить, і водночас обіймати її і хилитись додолу. Коли він сів коло неї і почав цілувати її і схилився, а вона помітила, що він повний сили для діла і що він палає нестримним бажанням, вона знов підвела його — бо досі він лежав на боці — і, спритно лігши під нього, вона повела його на довго розшукуваний шлях. Дальшого проводу Дафніс не потребував: сама природа навчила його, що робити далі.
19. Як тільки урок кохання був закінчений, Дафніс, все ще по-сільському простий, був ладний бігти до Хлої, щоб у той же час здійснити з нею те, чого навчився,— неначе боявся забути це, прогаявши час. Але Лікеніон утримала його і сказала так: "Ще одне мусиш ти вивчити, Дафніс. Я, що вже жінкою стала, не відчувала, тепер ніякого болю, тому що давно інший чоловік навчив мене цього і взяв у нагороду моє дівоцтво. Але Хлоя, борючись із тобою в цій боротьбі, буде кричати й плакати і лежати вся в крові, мов поранена. Проте, хай тебе кров не лякає. А умовивши її тобі віддатись, приведи її на це місце, щоб ніхто не почув, коли вона й кричатиме, і ніхто не побачив, хоч би вона й плакала, і щоб вона могла змити кров, у цьому джерелі. І пам’ятай, що я замість Хлої зробила тебе мужчиною".
20. Давши йому ці приписи, Лікеніон віддалилась в іншу частину лісу, неначе все ще шукаючи гуся. А Дафніс, міркуючи над її словами, стримав першу свою поквапливість і побоявся інакше, ніж поцілунками й обіймами, залицятись до Хлої, бо він не хотів, ні щоб вона кричала, наче переслідувана ворогом, ні щоб вона плакала від болю, ні щоб кров’ю спливала, мов поранена. Бо тільки но навчившись, він боявся крові і гадав, що кров лише з рани може точися. Тоді він вирішив забавлятися з нею лише звичайним способом і вийшов із лісу. Знайшовши її на старому місці, де вона сплітала вінки з фіалок, він запевнив її, що врятував гуся з орлячих пазурів, і обняв її і почав цілувати, як цілував Лікеніон в любовному раюванні, бо знав, що це йому дозволено і безпечно. Вона ж наділа вінок йому на голову і цілувала його кучері, які здавались їй кращими, ніж фіалки. Потім вона йому дала їсти сушених фіг і коржиків, які виняла з пастушої торбинки. А поки він їв, вона брала крихточки з його рота своїм ротом і ковтала їх, неначе маленьке пташа.
21. Під час сніданку, коли вони цілувались більше, ніж їли, повз них, як вони бачили, пропливав рибальський човен. Море було спокійне, вітру не було, і доводилось веслувати. Рибалки з силою працювали веслами, бо поспішали до міста приставити комусь із багатіїв свіжу, тількищо спійману рибу. Підіймаючи весла, вони співали, як вони роблять це завжди, щоб забути про труднощі свого ремесла. Один із них, той, що заводив спів, почав рибальську пісню, інші підхоплювали одноголосно хором, коли його голос замовкав під час розмірених пауз. Поки вони були у відкритому морі, не чути було їх пісні, звуки якої губилися в повітрі. Але коли вони об’їхали ріг, що видавався в море, і ввійшли в подібну до півмісяця простору бухту, їх пісня зразу стала голоснішою, і мірні співи ясно досягали до берега. Бо положистий яр у кінці рівнини відбивав ці звуки, мов посуд для посилення музики, і повторював кожен звук — окремо плюскіт весел, окремо голоси гребців, і приємно було слухати цю музику. Як тільки звук у морі спинявся, відгомін на суші повторював його, спиняючись пізніше в тій же мірі, в якій він пізніше починався.
22. Дафніс знав, що це відбувалось, і всю свою увагу звернув на море. Він милувався з човна, який біг прудкіше за крила вздовж берега, і пробував запам’ятати то одну, то другу з пісень, щоб грати їх на своїй дудці. Але Хлоя, яка вперше чула те, що звуть луною, то дивилась на поверхню моря, де рибалки співали своїх мірних пісень, то назад до лісу, шукаючи тих, хто відповідав на ці пісні. І коли рибалки проплили повз неї, і в долині теж настала тиша, вона спитала Дафніса, чи й за горами є море, і чи там пропливав інший човен, і невже інші моряки співали тих самих пісень, і всі водночас замовкли? Дафніс ласкаво всміхнувся і, ще ніжніше поцілувавши її і поклавши на неї вінок із фіалок, почав їй розповідати казку про Ехо-луну, спочатку виторгувавши в неї за розповідь ще десять поцілунків.
23. "Рід німф, о дівчино, дуже численний: садові, деревні і болотяні — всі гарні, всі досвідчені в солодких піснях. І одна з німф породила доньку — Ехо-луну, хоч і смертну, бо від смертного батька, але гарну, бо від гарної матері. Німфи виховали її, музи навчили її грати на дудці й на флейті, а також — на лірі й на кіфарі, співаючи різних пісень; так що, досягнувши дівочого розквіту, вона танцювала з німфами, співала з музами. Але від усіх мужів вона тікала, будь вони люди, будь вони боги, бо любила своє дівоцтво. Проте Пан гнівається на дівчину, заздрячи її майстерності в співах і даремно бажаючи її краси; він роздражнює в чабанах і козопасах шалену лють, так що вони, неначе пси або вовки, розривають дівчину і розкидають по землі члени, ще сповнені співу. Земля ж, щоб догодити німфам, заховала всі її члени. Але солодкість звуків вона зберегла і, волею муз, вона видихає майстерні звуки і наслідує все, як колись та дівчина — богів і людей, і музичні прилади, і тварин; навіть Пана, коли він грає на дудці, вона наслідує. Але коли він чує це, він стрибає й бігає по гірських лісах, не стільки з бажання її впіймати, скільки щоб дізнатися, хто цей скритий учень".— Коли Дафніс закінчив свою розповідь, Хлоя поцілувала його не десять разів, а без ліку. Бо майже слово за словом повторювала луна за ним, неначе свідчила, що він не каже неправди.
24. Сонце щодень дужче палало, бо весна закінчилась і почалось літо. Отже Дафніс і Хлоя знаходили собі щораз нові приємності й розваги, що супроводять літню пору. Він плавав у річках, вона купалася в джерелах. Він грав на дудці, змагаючися з шелестом сосен; вона співала навзаводи з солов’ями. Вони ловили балакливих коників і дзвінких цикад, збирали квіти, трусили дерева та їли нові плоди. Часом лежали вони вкупі голі, накрившись одною козлиною шкурою. І тепер Хлоя легко стала б жінкою, якби страх перед кров’ю не утримував Дафніса. Боячись учинити проти власного наміру, він не дозволяв Хлої надто часто роздягатись; Хлою це дуже дивувало, але вона соромилась спитати про причину цього.
25. Цього літа до Хлої залицялось багато хлопців, і багато з них приходили до Дріаса з різних країв сватати Хлою; і ті приносили йому подарунки, а другі обіцяли йому всякі розкоші. Напа, запаморочена цими обіцянками, радила йому віддати Хлою чоловікові і не держати далі дорослої дівчини, яка може раніш чи пізніш утратити при пасінні своє дівоцтво, віддавши його якомусь пастухові за яблуко або розу. Нехай же краще він зробить її господинею в якомусь хазяйстві, а великі подарунки за те вони збережуть для свого справжнього сина, бо незадовго перед тим народився в них хлопчик. Часом Дріас був ладний зробити так, як вона його умовляла, бо йому щораз обіцяли більші подарунки, ніж звичайно давали за пастушу дівчину. Але потім він знову відкладав свою ухвалу, тому що дівчина здавалась йому надто великим даром для селянських хлопців, і що колись вона своїх годувальників змогла б зробити заможними людьми, якби вона знайшла своїх справжніх батьків. І так вагався він від разу до разу, тим часом дістаючи багаті подарунки. Довідавшись про це, Хлоя дуже посмутилась, але сховала це від Дафніса, бо не хотіла засмутити і його. Проте, коли він її ретельно просив і приставав до неї з запитаннями, і вона його мовчанням своїм ще більше смутила, ніж коли б він знав, то вона розповіла йому все: про женихів, які вони заможні і як їх багато; про вмовляння Напи, що бажала весілля; що Дріас не відмовив нікому, а тільки відкладав усе до збору винограду.
26. Це мало не звело з глузду Дафніса; він плакав і запевнив, що вмре, коли Хлоя не буде пасти разом з ним, і не тільки він умре, а й вівці, що втратять таку пастушку. Потім він знов опанував себе, трохи втішився і поклав уговорити її батька, і вважав себе в числі женихів, яких надіявся далеко перемогти. Одне тільки його турбувало: Ламон був небагатий; лише це підривало його надію. Проте він вирішив змагатися за неї, і Хлої це теж здавалось добре. Але Ламонові він не насмілився нічого казати; проте Мірталі він відважився відкрити своє кохання і навіть зронити слівце про шлюб. Вночі вона розповіла це Ламонові. Ламон розгнівався на неї за її посередництво і казав їй гострі слова — що вона хоче звести хлопця з пастушою дівчиною, не зважаючи на те, що його прикмети обіцяють йому блискучу долю, так що він, знайшовши своїх батьків, зробить їх вільними і власниками значних маєтків.
