Пастуша повість про Дафніса і Хлою - Лонг
Це все схоже на кохання, і ми кохаємось, не знаючи, чи це кохання, чи ми коханці. Але чому ж ми журимось? Чому шукаємо одне одного? Філетас правду казав. Той хлопчик у садку одного разу з’явився уві сні нашим батькам і наказав нам пасти стада. Як спромігся б хтось його впіймати? Він маленький і втече. І як міг би хтонебудь від нього втекти? Він має крила і наздожене його. У німф слід би нам шукати захисту й допомоги. Але Філетасу, коли він любив Амарілліду, Пан не допоміг. Отже ми мусимо шукати засобів, яких він нас учив — поцілунків і обіймів і, знявши одіж, лежати долі. Правда, нам страшно; але ми мусимо перетерпіти, як це робив і Філетас".
9. Такі думки спадали кожному вночі. І коли вони вдень після того виганяли стадо на пасовище, вони цілувались, як тільки побачились,— а цього раніш ніколи не робили,— і обіймали одне одного. Але третього засобу — голими лежати поруч — вони не зважувались спробувати; бо це було б надто відважно не тільки для дівчини, а й для молодого козопаса. Тоді настала знову безсонна ніч, а з нею — спогади про те, що було, і незадоволення з того, що вони облишили. "Ми цілувались, і це нічого не зарадило. Ми обіймались, і це нам майже не допомогло. Отже єдиний засіб проти кохання — це лягти вкупі. Спробуймо й це. Напевне, це вплине краще, ніж поцілунок".
10. Після таких думок, звичайно, і вві сні вони бачили кохання, поцілунки й обійми, і те, чого наяву вони не робили, вони робили вві сні — лежали голі поруч. Сповнені натхнення відтоді, прокидалися вони вдосвіта і, поспішаючи, виганяли стада на берег, бо гнала їх жадоба поцілунків, і, тільки побачивши одне одного, бігли вони назустріч, усміхаючись. Так поцілунки скоро відступали місце обіймам; але третій засіб все ще не вживався, бо Дафніс так само не наважувався висловити це, як Хлоя не наважувалась зробити початок, аж поки випадок не привів їх до цього.
11. Близько одне біля одного сиділи вони на стовбурі дуба і поринали в захоплення від поцілунків, без міри віддаючись блаженству; вони обвивали руками одне одного, і тіло до тіла притискували в обіймах. Коли Дафніс сильніше притиснув до себе свою Хлою, вона трохи схилилась набік, і він упав поруч неї, слідкуючи губами за її поцілунком; і пригадавши в цьому те, що вони бачили вві сні, вони довгий час покоїлись так, неначе зв’язані. Але, не знаючи, що має бути далі, і вважаючи це за вершину любовної насолоди, вони більшу частину дня провели в даремних обіймах і, гніваючись на ніч, погнали ввечері стадо додому. Можливо, вони догадалися б про належне, якби не такий жахливий випадок, що всю їх округу кинув в острах.
12. Багаті молоді метімнійці, [23] які бажали провести час збору винограду в розвагах не вдома, спорядили легкий корабель, взяли своїх рабів на весла і поплили вздовж мітіленських маєтків, що лежали на березі моря. Бо берег цей — багатий на затишні пристані і пишно оздоблений сільськими житлами. Скрізь можна знайти купальні, сади і гаї — почасти дари природи, почасти діла людського вміння; все вабить до себе. Пливучи вздовж берега і пристаючи то тут, то там, вони задовольнялися різноманітними розвагами, не роблячи нікому найменшого лиха. Одного разу вони ловили з надморської кручі на гачки, прив’язані тоненькою ниткою до довгої очеретини, рибу серед підводних скель; другого разу полювали з собаками і з сітками на зайців, яких сполохав гомін у виноградниках. Інколи цікавились вони ловами птахів і ловили диких гусей, качок та дрохов у тенета. Ці розваги, таким чином, давали їм водночас багато накриті столи. Якщо вони потребували ще чогонебудь, крім того, то брали в жителів країни, яким охоче платили найвищу ціну. Але їм не треба було нічого, крім хліба, вина й притулку; бо вже був кінець осені, і небезпечно здавалось залишатись на ніч у відкритому морі. Тому, боячись бурних ночей, вони витягали корабель на берег.
13. Один із селян, якому треба було мотуза, щоб витягти вгору камінь, якими гнітили розчавлений виноград,— бо старий його мотуз порвався,— непомітно прийшов до моря, дістався до корабля, якого ніхто не охороняв, розв’язав мотуз, поніс додому і вжив на те, що йому треба було. Другого ранку метімнійські юнаки почали шукати мотуза, а що ніхто не хотів признатись у крадіжці, то вони поплили геть, кинувши декілька докірливих слів своїм господарям. Відпливши на тридцять стадій [24] далі, вони пристали до краю, де жили Дафніс і Хлоя, бо рівнина видалась їм зручною для полювання на зайців. Але тепер у них не було мотуза, годящого для якоря; тому вони звили довгі зелені вербові віти і прив’язали цим корму корабля до берега. Зразу після того вони випустили собак на ті місця, які здавалися їм багатими на дичину, і розставили тенета. Собаки, що з гучним гавканням бігали довкола, розполохали кіз; кози ж покинули гірські схили і побігли ближче до берега. Але, не знайшовши на береговому піску ніякого покорму, найвідважніші з них побігли до корабля і погризли зелені віти, якими, корабель був прив’язаний.
14. Море тихо хвилювалося під подувом вітру, що віяв з гір. Течія надто швидко підхопила відв’язаний корабель і погнала його у відкрите море. Тільки побачили це метімнійці, як дехто з них побіг до моря, а інші зібрали собак; усі вони зняли голосний лемент, так що всі жителі околишніх маєтків почули це і прибігли. Але це не допомогло, бо вітер подужчав, і течія понесла з нестримною швидкістю корабель далі в море. Метімнійці, які втратили через це чимало добра, шукали сторожа кіз і, знайшовши Дафніса, почали його бити і зірвали з нього одяг. Один із них навіть приніс собачу шворку і скрутив йому руки за спину, щоб зв’язати їх. Але він кричав під їх ударами і гукав до селян про допомогу і, перш за все, прохав захисту в Ламона і Дріаса. Ці останні, двоє міцних дідів, з огрубілими від сільської роботи кулаками, стали на захист і вимагали справедливого розгляду події.
15. Всі інші були цієї самої думки і обрали волопаса Філетаса на суддю, бо він був найстаріший з присутніх і славився серед селян своєю надзвичайною справедливістю. Спочатку метімнійці виклали перед волопасом у коротких і певних словах свою скаргу: "Ми прибули в ці краї полювати. Прив’язавши корабель зеленими вітами верби, ми залишили його на березі, а сами з собаками погналися за дичиною. Тим часом кози цього хлопця прибігли до моря, погризли лозовий мотуз і відпустили корабель. Ти сам бачив його на хвилях. Як ти гадаєш — яким добром він наповнений? Скільки вборів загинуло в нас! Скільки собачої збруї! Скільки срібла! Всі ці ниви міг би скупити той, хто володів би цими скарбами. Замість них, ми хочемо взяти цього хлопця, який показав себе поганим козопасом, бо, неначе моряк, він пасе своїх кіз біля моря".
16. Так вели метімнійці свою скаргу. Але Дафніс, хоч і як боляче йому було від ударів, забув усе, побачивши Хлою серед присутніх, і говорив він так: "Я добре вмію пасти моїх кіз; ніколи ще ніхто з моїх земляків не закинув мені, що одна з моїх кіз пошкодила його сад або зламала молоду виноградну лозу. Але це погані ловці і мають погано вихованих собак, які, шалено бігаючи й безладно гавкаючи, розігнали моїх кіз з гір і з долини аж до моря, переслідуючи їх, як вовки. Але кози обгризли лозовий мотуз? Звичайно, бо на береговому піску вони не знайшли ні трави, ні перстачу, ні чебрецю. Але корабель пропав через вітер і хвилі? Це провина бурі, а не кіз. Але там були вбрання і срібло? А хто ж розумний дасть себе запевнити, що корабель, повний такого добра, можна прив’язувати вербовою лозою?"
17. При цьому плакав Дафніс і викликав співчуття у всіх селян, так що Філетас, суддя, поклявся Паном і німфами, що Дафніс нічого не винний, так само як і його кози, а винні море й вітер, підлеглі іншим суддям. Але метімнійців Філетас не переконав, скільки слів він не тратив. Сповнені люті, вони тягли з собою Дафніса й хотіли його зв’язати. Але тепер розгнівані селяни напали на них, неначе зграя шпаків чи сорок, і незабаром вирвали з їх рук Дафніса, який і сам сміливо бився. Вони лупцювали палицями так ретельно, що незабаром метімнійці кинулись тікати, і вони не відпустили їх доти, поки не досягли меж своїх володінь.
18. Поки селяни переслідували метімнійців, Хлоя спокійненько одвела Дафніса до німф; вимила йому обличчя, що було заюшене кров’ю від удару в ніс, і дістала для нього з своєї пастушої торби шматок хліба з окрайчиком сиру. Підкріпивши його, вона дала йому медово-солодкий поцілунок своїх ніжних уст.
19. У таку, отже, небезпеку потрапив тоді Дафніс, але цим справа ще не закінчилась. Бо як тільки метімнійці дісталися до своїх, пішки замість їхати морем, пораненими замість веселунів, то вони скликали збори громадян і, шукаючи оборони, благали помсти, але правду вони зовсім затаїли, щоб з них, до цього ж, не сміялися за те, що вони потерпіли від пастухів таку велику ганьбу. Тому вони в усьому обвинуватили мітіленців, що вони, мовляв, як на війні, пограбували їх корабель і сплюндрували всі їхні скарби. Метімнійці, побачивши рани, повірили їм і вважали за потрібне помститись за цих юнаків, які походили з найблагородніших родин; тому ухвалили вони, не оголошуючи війни, напасти на мітіленців і наказали воєводі спорядити десять кораблів, щоб спустошити мітіленський берег, бо, вважаючи на те, що наближалась зима, нерозумно було спускати в море більшу флотилію.
20. Уже на другий день воєвода з вояками, які одночас були й за гребців, вийшов у море, прямуючи до прибережних маєтків мітіленців. Він розграбував багато стад, багато хліба й вина, тому що жнива тількищо закінчились, і захопив у полон чимало людей, які були зайняті в полі. Вони приплили і в ту округу, де жили Дафніс і Хлоя, несподівано пристали до берега і тягли всяку здобич, яка тільки траплялася їм по дорозі. Дафніс саме відлучився від своєї отари, бо пішов у ліс зрізати зелені гілля, щоб запасти на зиму покорму для своїх козенят; а побачивши з височини напад, він сховався в дуплі сухого береста. Хлоя тим часом була коло стад і, переслідувана метімнійцями, побігла, шукаючи притулку, до німф і благала, іменем цих богинь, помилувати і отару, і її саму. Але все даремно, бо метімнійці, чимало глузуючи з тих статуй, зайняли отару і потягли з собою й Хлою, немов козеня або ягнятко, б’ючи її лозинами.
21.
