Пастуша повість про Дафніса і Хлою - Лонг
Тоді вони вирішили віддати всі почесті своєму добродійникові і разом з його родичами виконали похоронну відправу. Вони насипали над ним високу могилу, обсадили її овочевими деревами і принесли йому первістки від плодів своєї праці. Вони також пролили молоко на його могилу і вичавили на ній сік винограду і розбили силу-силенну дудок. До цього приєднувалось жалібне мукання корів, які тривожно бігали взад і вперед; а це, як запевняли козопаси та чабани, було ознакою тужіння їхнього за умерлим пастухом.
32. Після похорону Доркона Хлоя викупала Дафніса в джерелі німф, одвівши його до них у печеру. Собі вона теж вимила, вперше перед Дафнісом, білі, чисті в своїй сяйній красі члени, які не потребували купелі, щоб бути гарними. Потім вони зібрали квіти, які тільки можна було знайти в цю пору року, уквітчали статуї німф і повісили на скелю дудку Доркона як жертовний подарунок. Зробивши це, вони пішли доглянути своїх кіз і овець; але ті лежали тихо, не пасучись і не мекаючи, ніби вони сумували за Дафнісом і Хлоєю, не бачачи їх. Але, як тільки знову появилися Дафніс і Хлоя, і стада вчули звичний пастуший оклик і звуки дудки, то вівці підвелися й почали пастися, а кози почали прудко стрибати, неначе раділи з порятунку свого звичного сторожа. А в серці Дафніса не було радощів: відколи він побачив Хлою голою, а раніше скриту красу — відкритою, серце його гризла немов пекуча отрута. Подих його то бурхливо виривався, неначе з остраху перед якимось переслідувачем, то спинявся, неначе він конав від утоми. Купатись у джерелі йому здавалося страшнішим, ніж у морі, і йому все ще здавалось, що життя його в руках розбійників; бо, простий сільський юнак, він ще не знав про розбій Ерота.
КНИГА ДРУГА
1. Осінь була вже в самому розпалі, і мав відбутись збір винограду; тому все в полях було заняте справою. Один готував давило, другий чистив бочки, а ще інший плів кошики; цей лагодив маленький серп, щоб зрізати грона, той заходився коло каменя, щоб вичавлювати виноградний сік, а той — коло сухого гілля, добре пооббиваного, щоб нести вночі при світлі смолоскипів виноградне сусло додому. Тому й Дафніс і Хлоя тимчасово покинули своїх овець і кіз і помагали одне одному роботою рук своїх. Він приносив грона в кошиках, сипав їх у давила, розчавлював їх і виливав вино в бочки. Вона готувала виноградарям обідати і наливала їм торішнього вина, зрізувала грона з невисоких лоз. Бо на Лезбосі виноград росте не високо, ніде не підноситься і не злазить догори по деревах, лози стеляться по землі і звішуються низько, як плющ: маленький хлопчик, що тільки випростав руки з пелюшок, може дістати ягоди.
2. А жінки, яких, за звичаєм, на свято Діоніса і народження вина запросили із сусідніх сіл на допомогу, кидали оком на Дафніса і хвалили його красу, подібну, як вони казали, до Діонісової. Одна з найсміливіших поцілувала його навіть, що збудило Дафніса, а Хлою засмутило. Люди коло давил прикидали Хлої не одне жартівливе слівце і, як сатири навколо вакханки, танцювали весело навколо неї і запевняли, що бажали б стати вівцями, щоб їх пасла така пастушка. На це й вона раділа, а Дафніс сумував. Згодом вона побажала, щоб збір винограду закінчився, щоб повернутись до звичних полів і, замість диких вигуків, почути звуки дудки і мекання своєї отари. Як минуло кілька днів, виноград був зібраний, сусло вже було в бочках і в зайвих руках не було потреби, а Дафніс і Хлоя знов погнали свої отари в поле. Сповнені радості, вони віддали почесті німфам, принісши їм на жертву від збору винограду грона, що ще висіли на лозі. Та ніколи не нехтували вони ними й попереду, а завжди, виганяючи стада, ставали навколюшки перед німфами і, повертаючись додому з пасовища, знов молилися їм і щоразу приносили їм дари — або квітку, або осінній овоч, або свіже листя, абож трохи молока. За те богині щедро нагородили їх пізніше. А тепер вони, як каже приказка, стрибали, як молоді щенята, спущені з мотузка, грали на дудці, співали і борюкалися з козлами та вівцями.
3. Коли вони так весело забавлялись, до них підійшов старик, одягнений в козлячу шкуру, в дерев’яних сандаліях, з пастушою торбою, повішеною на плече, і з дуже таки старою торбою. Він присів до них і сказав так: "Філетас, діти мої, старий Філетас мене звуть. Багато співав я цим німфам, і на честь бога Пана грав на дудці і цим майстерно тримав у покорі велику череду. До вас я прийшов, щоб розповісти вам усе, що я бачив, і все, що я чув, доповісти. Власними руками я обробив собі невеликий садок, відколи я постарівся і перестав пасти стадо. Все, що кожна пора року приносить, все це кожної пори року є в моєму садку. На весні — рози, лілії та гіацинти і обох сортів фіалки; влітку — мак і дикі груші і всі відміни яблук; тепер — виноград і фіги, гранати і зелені мірти. Вранці збираються стаї пташок в цьому садку — одні, щоб ласувати, інші, щоб співати. Бо садок мій затишний, густий, і погожа тінь у ньому, і три джерела зрошують його. Якби хто зняв паркан, то можна було б думати, що це цілий гай, а не садок".
4. "Коли я сьогодні опівдні зайшов у садок, я побачив серед гранат і мірт хлопчика, який тримав у руках гранати і мірти, а сам був білий, як молоко, русявий, як вогонь, блискучий, неначе щойно викупався. Він був голий, був один і весело зривав овочі й квіти, неначе це були його власні. В одну мить я кинувся до нього, щоб його впіймати, бо злякався, щоб він не зламав із зухвальства моїх міртових і гранатових дерев; але спритно й легко він услизнув від мене — то тікав у розові кущі, то ховався під маками, як молоденька куріпка. Мені ж важко бувало ганятись за козенятами-сисунками, я насилу бігав за молодими телятами; а це було дивне створіння, що його аж ніяк не наздогнати. Незабаром я, старий чоловік, знемігся і, спершись на свій кийок та водночас стежачи, щоб він не втік, я почав розпитувати його, від яких він сусідів і як він наважився спустошувати чужий сад. Але він нічого не відповідав: він навіть підійшов ближче до мене, ніжно усміхнувся і почав кидати в мене мірти, і хто-зна як зробив так, що я більше не міг гніватись. Тоді я попрохав його прийти до мене в обійми і нічого не боятись і поклявся йому міртами знову відпустити його, додавши ще яблук і гранат, і дозволити йому ламати кущі і рвати квіти, якщо я одержу від нього один єдиний поцілунок".
5. "На це він дзвінко розсміявся і почав говорити до мене таким голосом, якого я ніколи не чув ні від ластівки, ні від солов’я, ні від лебедя, коли він такий старий стає, як я: "Мені не бридко цілувати тебе, Філетас, бо я маю більше бажання цілуватись, ніж ти бажаєш знову стати молодим. Але пригадай, чи пристойна твоїй старості така приємність. Бо твоя старість не завадить тобі після одного єдиного поцілунку знову і знову переслідувати мене. Але мене не дожене ні яструб, ні орел, ні інший птах, нехай він буде бистріший, ніж ті. А я не хлопчик, хоч тобі й видаюсь хлопчиком: я старіший, ніж Кронос [21] і ніж самий час. Я знав тебе тоді вже, коли ти ще юнаком був, пас у тій долині бродячу череду; я був близько від тебе, коли ти під отими буками грав на пастушій дудці, бо ти кохав Амарілліду. Але ти не бачив мене, хоч я стояв близько коло тієї дівчини. Потім я віддав її тобі, і тепер ти вже маєш дітей, працьовитих пастухів і хліборобів. Тепер я оберігаю Дафніса і Хлою; і кожного разу, коли ранками з’єдную їх, приходжу я до твого саду, розважаюсь квітами й кущами і часом купаюсь у цих джерелах. Тому ці квіти й кущі такі гарні, що їх напувають води, в яких я купаюсь. Ну, подивись, чи хоч один із твоїх кущів поламаний, чи хоч один осінній овоч зірваний, чи розтоптано коріння хоч одної квітки, чи забруднений хоч один струмінь? І радій, що серед людей один лише ти бачив хлопчика у твоїй старості".
6. "По цих словах він звився, неначе соловейко, на міртове дерево і, з вітки на вітку плигаючи, між листям дістався він самої верхівки. Я помітив крильця за його плечима і між крильцями і плечима гарний сагайдак; і відразу я все це, і його самого, перестав бачити. Якщо я не даремно дожив до сивого волосся, і старість моя не здитинила мій розум, то ви, діти, Ероту присвячені, і Ерот дбає про вас".
7. Дафніс і Хлоя надзвичайно звеселились цим оповіданням, яке здалося їм скоріше казкою, ніж справжньою подією, і вони спитали, хто це Ерот, чи це хлопчик, чи пташка, і в чому полягає його міць. Тому Філетас почав знову: "Діти, цей Ерот — бог, юний і прекрасний і крилатий. Тому звеселяє його юність, тому він шукає краси і окриляє душі. А міць його більша, ніж міць самого Зевса. Він панує над стихіями; він панує над зорями; він панує над іншими богами, більше ніж ви над вашими козами й вівцями. Всі квіти — Еротові дари; ці рослини — його створіння; і річки течуть, і вітри віють через нього. Я сам бачив бика, розпаленого любов’ю, і, немов оводом ужалений, ревів він; і козла, який палав хіттю до кози і скрізь слідкував за нею. І сам я був молодий і любив Амарілліду, і не думав я про їжу, і забував про пиття, і не спочивав навіть у дрімоті. Душа моя боліла, серце в мене билось і тіло трепетало. Я кричав, неначе мене катували; я мовчав, як мертвий; я кидався в струмені, неначе мене палив вогонь. Я благав допомоги в Пана, бо й він кохав колись Пітіс; я складав хвалу Ехо-луні, [22] бо вона повторювала за мною ім’я Амарілліди. Я розбив свої дудки, бо вони мені збирали тільки череду і не приваблювали Амарілліду. Бо проти Ерота ні ліків, ні напоїв, ні їжі, ні чарівних замов, нічого, крім поцілунків і обіймів і крім того, щоб лежати голими вкупі".
8. Коли Філетас після цих повчань покидав їх, вони вгостили його сирами та козеням, в якого вже ріжки проростали. Лишившись насамоті і нині вперше почувши ім’я Ерота, вони відчули біль у душі; і ввечері, вернувшись до свого житла, вони порівняли те, що чули від Філетаса, з власними своїми почуттями. "Закоханим так боляче, і нам теж ; так само не дбають вони ні про що, і ми теж давно вже не дбаємо ні про що. Вони не можуть спати; так само і нам тепер. Вони відчувають вогонь, що спалює їх, і в нас теж палає, вогонь. Вони сумують одне за одним — саме тому бажаємо й ми, щоб день швидше повернувся.
