Прорив блокади - Верн Жуль
Увечері двадцять другого січня пошліть шлюпку з найнадійнішими вашими людьми на мис Уайт-Пойнт, там, де місто вдається в море. Чекайте до дев'ятої, і ви зустрінете там містера Хеліберта та вашого покірного слугу.
— Але як тобі вдасться визволити містера Хеліберта й утекти з в'язниці самому?
— То моя справа.
— Дорогий Крокстоне, ти важитимеш своїм життям, щоб урятувати мого батька!
— Не турбуйтеся за мене, міс Дженні. Я нічим не важитиму, можете мені вірити.
— Ну гаразд,— сказав Джеймс Плейфер.— Коли просити, щоб тебе посадили до цитаделі? [80]
— Сьогодні ж. Адже я розкладаю вашу команду. Вам не слід тримати мене на кораблі жодну зайву хвилину.
— Дати тобі золота? Воно згодиться там, у цитаделі.
— Золота, щоб купити тюремника! Ні в якому разі! Це надто дорого і надто по-дурному. В таких випадках тюремник кладе золото до кишені, а в'язня залишає в камері. І правильно робить! Ні, я вдамся до інших засобів, надійніших. А втім, кілька доларів дайте. Може, мені знадобиться випивка.
— Щоб споїти тюремника?
— Ні, п'яний тюремник може все зіпсувати. Кажу вам, у мене свій задум. Полиште цю справу на мене.
— Ось тобі дванадцять доларів, мій славний Крокстоне.
— Це забагато, але я вам поверну решту.
— Ну гаразд, то ти готовий?
— Ваш заколотник і бандит готовий.
— Тоді рушаймо.
— Крокстоне,— мовила дівчина схвильованим голосом.— Ти найкраща людина на землі, Крокстоне!
— Це схоже на правду,— відповів американець, голосно й добродушно зареготавши.— А, до речі! Хочу дати вам одну важливу пораду, капітане.
— Яку?
— Якщо генерал запропонує повісити вашого бандита — ви ж бо знаєте цих солдафонів! — не здумайте погодитись!
— А що мені йому відповісти, Крокстоне?
— Скажіть, вам треба поміркувати.
— Обіцяю, що так йому й скажу.
Того ж таки дня, на превеликий подив команди, яку не втаємничили в суть подій, Крокстона з кайданами на руках і ногах висадили на берег під охороною десятка матросів, а через півгодини, на прохання капітана Джеймса Плейфера, бандита провели по вулицях міста і, незважаючи на його опір, засадили до цитаделі.
Весь цей день і наступними днями розвантажування "Дельфіна" відбувалося повним ходом. Парові крани безперервно виймали з трюмів європейський вантаж, щоб звіль-лити місце для вантажу південноамериканського. Все населення Чарлстона прийшло подивитись на цю цікаву роботу, допомагаючи матросам та підбадьорюючи їх. Можна сказати, що ті славні хлопці працювали кожен за двох. Південці щиро захоплювалися ними, але Джеймс Плейфер не давав своїм людям часу вислуховувати похвали американців. Він не відходив від них і квапив їх з гарячковим нетерпінням, причини якого матроси "Дельфіна" не могли збагнути. [81]
Вже через три дні, 18 січня, в трюм опустили перші паки бавовни. Хоч Джеймс і збайдужів до комерції, проте фірма Плейферів здійснювала чудову оборудку, скупивши за безцінь усю бавовну, що захаращувала пристань Чарлстона.
Тим часом про Крокстона не було ні чутки, ні звістки. Дженні мовчала, але її мучив постійний страх. Обличчя дівчини, змінене тривогою, говорило за неї, і Джеймс Плейфер чого тільки не казав, щоб її заспокоїти.
— Я цілком довіряю Крокстонові,— казав він їй.— Це відданий слуга. Та ви ж знаєте його краще, ніж я, міс Дженні, й вам не слід хвилюватися. Через три дні батько пригорне вас до свого серця, вірте моєму слову.
— Ох, містере Джеймсе! — вигукнула дівчина.— Чи зможу я коли-небудь віддячити вам за таку відданість? Чи знайдемо ми з батьком спосіб розквитатися з вами?
— Я підкажу вам цей спосіб, коли ми будемо в англійських водах! — відповів молодий капітан.
Дженні подивилась на нього, потім опустила очі, що налилися слізьми, й повернулася до своєї каюти.
Джеймс Плейфер сподівався, що до тієї миті, коли батько буде в безпеці, дівчина нічого не довідається про його жахливе становище: але в останній день неумисна необережність одного матроса відкрила їй істину. Напередодні гінцем, який зумів прорватися крізь лінію ворожих аванпостів, надійшла відповідь річмондського уряду. Та відповідь містила в собі смертний вирок Джонатанові Хеліберту — його мали розстріляти наступного ранку. Звістка про близьку екзекуцію незабаром поширилась у місті, й один із матросів приніс її на борт "Дельфіна". Він сказав про це своєму капітанові, не помітивши, що міс Хеліберт стояла поблизу і все чула. Дівчина пронизливо зойкнула і впала непритомна на палубу. Джеймс Плейфер відніс її до каюти, і знадобилося чимало зусиль, щоб привести її до пам'яті.
Коли Дженні розплющила очі, вона побачила молодого капітана; приклавши пальця до губів, він радив їй зберігати цілковиту мовчанку. Вона знайшла в собі сили мовчати, притлумити ридання, що рвалися в неї з грудей, і Джеймс Плейфер, нахилившись до її вуха, прошепотів:
— Дженні, через дві години ваш батько буде в безпеці, поруч із вами — або я загину, намагаючись його врятувати!
І він вийшов з каюти, кажучи собі:
"Ну, тепер я повинен визволити його за будь-яку ціну, навіть якщо доведеться заплатити за його свободу своїм життям і життям усієї моєї команди!"
Настав час діяти. Уже вранці трюми "Дельфіна" були [82] вщерть завантажені бавовною, а вугільні ями — вугіллям. Через дві години можна було виходити в море. Джеймс Плейфер відчалив від пристані й кинув якір на рейді. Отож залишалося тільки дочекатися припливу, який досягав найвищого рівня о дев'ятій вечора.
Коли Джеймс покинув дівчину, пробило сьому годину, і капітан почав готуватися до виходу в море. Досі все зберігалося в суворій таємниці між ним, Крокстоном і Дженні. Але тепер він визнав за потрібне увести в курс подій містера Метью і здійснив це негайно.
— Я до ваших послуг,— відповів містер Метью, не зробивши найменшого зауваження.— Відпливаємо рівно о дев'ятій?
— О дев'ятій. Зараз же накажіть розпалити топки, і хай весь час роздмухують у них вогонь.
— Буде зроблено, капітане.
— "Дельфін" стоїть на донному якорі. Канат ми обрубаємо і відпливемо, не гаючи й секунди.
— Слухаюся, капітане.
— Звеліть повісити ліхтар на верхівку грот-щогли. Ніч темна, і підіймається туман. Не слід допустити, щоб ми заблукали, коли повертатимемося на борт. Про всяк випадок, починаючи з дев'ятої години, ви також накажете бити в дзвін.
— Ваші розпорядження буде точно виконано, капітане.
— А зараз, пане Метью,— провадив Джеймс Плейфер,— веліть підготувати гігу*. Посадіть туди шестеро наших найкращих веслувальників. Я хочу негайно вирушити на мис Уайт-Пойнт. На час своєї відсутності доручаю міс Дженні вашим турботам, і поможи нам боже, пане Метью.
* Легке каное з гострим носом і кормою. (Прим, автора.)
— Поможи нам боже! — відгукнувся помічник капітана. Він негайно розпорядився, щоб розвели вогонь у топках і спорядили шлюпку. За кілька хвилин вона була готова до відплиття. Ще раз попрощавшись із Дженні, Джеймс Плейфер сів у гігу і, відчалюючи, побачив, як заклубочився над трубами пароплава чорний дим, гублячись у сірих, низько навислих хмарах.
Було темно, хоч у око стрель. Вітер ущух, і глибока тиша зависла над широким рейдом. Хвилі, здавалося, поснули. Кілька ледь помітних вогнів блимали в тумані. Джеймс Плейфер сів до стерна й упевненою рукою спрямував шлюпку прямо на мис Вайт-Пойнт. їм треба було подолати близько двох миль. Удень Джеймс вельми ретельно встановив [84] пеленг, щоб уночі допливти до Чарлстонського мису по найкоротшій прямій лінії.
На церкві святого Філіппа пробило восьму, коли гіга тицьнулася носом у мис Уайт-Пойнт.
До часу, який призначив Крокстон, лишалося чекати ще годину. Берег був зовсім безлюдний. Лише іноді за двадцять кроків від них проходили вартові південної та східної батарей.
Джеймс Плейфер гарячково відраховував хвилини. Його нетерпіння випереджало час.
О пів на дев'яту він почув шарудіння кроків. Звелів своїм людям сидіти з веслами напоготові, а сам пішов туди, звідки долинав шум. Але не ступив він і десять кроків, як зіткнувся віч-на-віч із нічним береговим дозором — десь двома десятками озброєних солдатів. Джеймс витяг із кобури револьвер, вирішивши скористатись ним у разі потреби. Але що він міг удіяти проти цілого загону солдатів, які підійшли до самого берега?
Начальник дозору наблизився до нього і, побачивши гігу, запитав:
— Що то за шлюпка?
— Гіга з "Дельфіна",— відповів Джеймс.
— А ви хто такий?
— Капітан Джеймс Плейфер.
— Я гадав, ви давно відпливли й уже ввійшли у фарватери Чарлстона.
— Я готовий до відплиття... Я справді мав уже бути в морі... Але...
— Але в чому ж річ? — допитувався начальник дозору.
Зненацька Джеймсові сяйнула рятівна думка, й він відповів:
— Одного з моїх матросів замкнули в цитаделі і, щиро признаюся, я про нього забув. На щастя, я згадав про нього, коли ще було не пізно, і ось тепер послав своїх людей, щоб його привели.
— А, це той заколотник, якого ви хочете доставити в Англію?
— Так.
— Тут його повісили б не гірше, ніж там! — сказав начальник дозору, сам засміявшись із свого жарту.
— Не сумніваюся,— відповів Джеймс Плейфер.— Але хай краще все буде зроблено по закону.
— Тоді успіху вам, капітане, й не бійтеся батарей з острова Морріс. [85]
— Будьте спокійні. Якщо вже я безперешкодно увійшов до гавані, то сподіваюся якось і вийти з неї.
— Щасливої дороги.
— Дякую.
Після цього загін рушив далі, й низький піщаний берег знову поринув у тишу.
Аж ось пробило дев'яту. Це був призначений час. Серце в Джеймса калатало, мов несамовите. Пролунав свист. Джеймс теж відповів свистом. Потім став чекати, нашорошивши вуха і жестом руки звелівши своїм матросам зберігати цілковиту мовчанку. З'явився якийсь чоловік, закутаний у картатий шотландський плед. Він невпевнено розглядався навсебіч. Джеймс підбіг до нього.
— Містер Хеліберт?
— Так, це я,— відповів чоловік у пледі.
— О, слава богу! — вигукнув Джеймс Плейфер.— Негайно сідайте в шлюпку. А де Крокстон?
— Крокстон? — здивовано перепитав містер Хеліберт.— Що ви маєте на увазі?
— Той, хто визволив вас і привів сюди, це ваш слуга Крокстон.
— Мене привів сюди тюремник цитаделі,— відповів містер Хеліберт.
— Тюремник? — вигукнув Джеймс Плейфер.
Він нічого не розумів, і тисячі побоювань обсіли його.
— Авжеж, тюремник! — вигукнув знайомий голос.— Та він тепер спочиває, як колода, у моїй камері!
— Крокстон! Це ти! Це ти! — приголомшено повторював містер Хеліберт.
— Хазяїне, не треба зайвих слів! Скоро ви про все довідаєтесь.
