Прорив блокади - Верн Жуль

Я не збираюся воювати з флотом Північних штатів, моя мета — не підпускати їхні кораблі близько.

— Ти їх не підпустиш,— твердо пообіцяв дядько Вінсент.— А зараз скажи мені, Джеймсе, в якому місці Американського узбережжя ти хочеш причалити?

— На сьогодні, дядьку, кілька кораблів уже прорвалися крізь блокаду до Нового Орлеана, Уїлмінгтона й Саванни. Я візьму курс прямо на Чарлстон. Жоден англійський корабель ще не зміг пройти крізь ті фарватери, крім "Бермуди". Я піду за її прикладом і якщо моє судно матиме малу [45] осадку, я проведу його там, де кораблі флоту Північних штатів не зможуть мене переслідувати.

— Вся суть у тім,— сказав дядько Вінсент,— що Чарлстон завалений бавовною. її там спалюють — аби спекатись.

— Так,— відповів Джеймс.— До того ж місто обложене майже з усіх боків. Борегарові бракує боєприпасів. Він заплатить за мій товар будь-яку ціну.

— Гаразд, племіннику. І коли ти хотів би вирушити?

— Десь через півроку. Мені потрібні довгі зимові ночі, щоб легше було ховатися.

— Будуть тобі довгі ночі.

— Отже, домовилися, дядьку?

— Домовилися.

— І нікому анічичирк?

— Авжеж, нікому!

Через п'ять місяці після цієї розмови і зійшов на воду із стапелів Келвін-доку пароплав "Дельфін". Тепер вам зрозуміло, чому ніхто до пуття не знав, з якою метою його збудовано.

II ПЕРЕД ВІДПЛИТТЯМ

Оснащення "Дельфіна" не забрало багато часу — власне, він був уже оснащений, лишалося тільки доробити дещо. На ньому поставили три щогли — хоча потреби в них по суті не було. Корабель мав відриватися од крейсерів військового флоту Північних штатів завдяки своїй потужній паровій машині, а не розраховуючи на силу вітру. Та й розраховувати на машину було надійніше, ніж на вітер.

Наприкінці вересня "Дельфін" ввійшов у затоку, куди впадав Клайд, і там відбулися його випробування. Важко сказати, хто був більше задоволений своїм кораблем — його конструктор чи капітан. Новий пароплав мав справді чудовий хід, і лаг* показував сімнадцять миль* на годину — такої швидкості досі не розвивав жодний з англійських, французьких чи американських кораблів. Безперечно, що "Дельфін" виграв би перегони у змаганні з найшвидко-хіднішими тогочасними суднами.

* Прилад, яким вимірюють швидкість судна.

** Морська миля дорівнює 1852 метрам. (Прим, автора.)

25 грудня "Дельфін" причалив до пароплавної пристані, [46] трохи нижче мосту Глазго-брідж, останнього, що перетинає Клайд перед його впадінням у затоку! Там на молі були складені величезні запаси амуніції, зброї та провіанту, які швидко завантажили до трюмів пароплава. Природа вантажу ясно свідчила, для чого призначено корабель, і фірма Вінсента Плейфера не змогла далі приховувати свою таємницю. Втім, "Дельфін" не збирався баритись із виходом у море, та й жодного американського військового корабля не було помічено в англійських водах. До того ж настав час набирати команду, і зберігати мовчанку про призначення судна стало просто неможливо. Ніхто не вербує матроса, не пояснивши, які обов'язки йому доведеться виконувати. Кінець кінцем, ішлося про неабиякий ризик, а коли людина збирається ризикувати своєю шкурою, вона завжди хоче знати, які небезпеки на неї чигають і чому вона повинна на них наражатися.

Та перспектива ризику не злякала нікого. Платню давали добру, а в разі успіху операції кожному пообіцяли ще й певну частку від прибутків. Тому матроси приходили юрмами — і найдосвідченіші. Джеймс Плейфер мав один тільки клопіт — відібрати кращих серед найкращих. А відбирати він умів, і через добу в списках команди "Дельфіна" було вже тридцять матросів, які зробили б честь яхті її величності королеви британської.

Відплиття призначили на 3 січня, але вже 31 грудня "Дельфін" був готовий вийти в море. Його трюми ломилися від амуніції та провіанту, а вугільні ями — від вугілля. Ніщо більше не затримувало його в порту.

2 січня шкіпер востаннє оглядав свій корабель доскіпливим капітанським оком, коли в отворі, з якого спускався трап, з'явився незнайомець і сказав, що хоче говорити з капітаном. Один із матросів провів його на ют.

То був здоровенний чолов'яга, широкоплечий, з рум'яними щоками — награний тупуватий вираз обличчя погано приховував веселе лукавство його вдачі. Мабуть, він був не дуже обізнаний з морськими звичаями, бо озирався навкруг себе з виглядом людини, що їй Нечасто доводилося ступати на палубу корабля. І водночас намагався вдати із себе морського вовка, поглядаючи на такелаж очима знавця та йдучи перевальцем, як ходять матроси.

Коли його підвели до капітана, він подивився на нього пильним поглядом і спитав:

— Ви капітан Джеймс Плейфер?

— Так, це я,— відповів шкіпер.— Навіщо я тобі потрібен?

— Найміть мене матросом на ваш корабель. [47]

— Вакансій більше у мене нема. Я вже набрав команду.

— О, одна зайва людина вам не завадить. Навпаки.

— Ти так думаєш? — мовив Джеймс Плейфер, глянувши співрозмовникові просто у вічі.

— Я цього певен,— відповів матрос.

— А хто ти, власне, такий? — спитав капітан.

— Моряк, бувалий у бувальцях, відчайдух і хлопець, на якого можна покластися. Пара дужих рук, які я маю честь запропонувати вам, згодяться та ще й як згодяться на борту корабля.

— Але "Дельфін" — не єдиний корабель у порту, а Джеймс Плейфер — не один на світі капітан. Чому ти прийшов саме сюди?

— Бо я хочу служити тільки на "Дельфіні" й лише під орудою капітана Джеймса Плейфера.

— Твої послуги мені не потрібні.

— Чоловік дужий завжди стане в пригоді, а якщо хочете випробувати мою силу, зведіть мене з трьома-чотирма найміцнішими хлопцями з вашої команди, я готовий.

— Ач який швидкий! — відповів Джеймс Плейфер.— А звуть тебе як?

— Крокстон, ваш слуга покірний.

Капітан відступив на кілька кроків назад, щоб ліпше роздивитися цього геркулеса, який так зухвало набивався йому в матроси. Постава, тіло, весь вигляд незнайомця аж ніяк не спростовували його слів. Відчувалося, що він справді наділений від природи великою фізичною силою і що відваги йому теж не позичати.

— Де ти плавав? — спитав Джеймс Плейфер.

— Скрізь потроху.

— А ти знаєш, з якою метою вирушає в море "Дельфін"?

— Знаю, і саме це мене до вас привело.

— Ну, гаразд, чорти б мене взяли, якби я відпустив хлоп'ягу твого гарту. Йди знайди мого помічника містера Метью, і хай він запише тебе, в команду.

Сказавши ці слова, Джеймс Плейфер сподівався, що його співрозмовник круто обернеться й побіжить на бак корабля. Одначе він помилився. Крокстон не зрушив із місця.

— Ти хіба не чув,— що я тобі сказав? — спитав капітан.

— Чув,— відповів матрос— Але це не все, я маю до вас іще одну пропозицію.

— О, ти вже мені набрид! — сердито відрубав Джеймс.— У мене не так багато часу, щоб я гаяв його на пусті балачки.

— Я заберу його у вас зовсім трохи,— відповів Крокстон.— [48] Ще два слова — і кінець. Зараз я вам усе викладу. В мене є племінник.

— У твого племінника чудовий дядько,— відповів Джеймс Плейфер.

— Ет! — відказав Крокстон.

— Ти коли-небудь закінчиш чи ні? — спитав капітан з явним нетерпінням у голосі.

— Так от у чім справа. Коли наймають дядька, то на додачу беруть і племінника.

— Та невже?

— Безперечно. Такий звичай. Ці двоє не продаються окремо.

— І що ж він таке, твій племінник?

— П'ятнадцятирічний хлопець, юнга, якого я навчаю матроського ремесла. Він беручкий до діла, й колись із нього вийде добрий моряк.

— Так затям собі, Крокстоне — вихователю юнг: "Дельфін" — не школа для шмаркачів.

— Не будемо говорити погано про юнг,— відказав Крокстон.— Один із них став адміралом Нельсоном, а інший — адміралом Франкліном.

— Ну, біс із тобою, приятелю,— відповів Джеймс Плейфер.— Язик у тебе підвішений добре, й мені подобається, як ти ним орудуєш. Приводь свого племінника. Але якщо його дядько виявиться не таким силачем, як ти запевняєш, дядькові доведеться мати справу зі мною. Іди і щоб через годину ти був тут.

Крокстонові не треба було двічі це повторювати. Він досить незграбно віддав честь капітанові "Дельфіна" і спустився трапом на пристань. Через годину він уже був на борту корабля із своїм племінником, хлопцем років чотирнадцяти-п'ятнадцяти, тендітним і трохи наче кволим; він мав боязкий і здивований вираз обличчя і був явно не до пари своєму дядькові з його самовпевненістю та фізичною силою. Крокстон мусив навіть підбадьорити його кількома енергійними словами.

— Ану вище голову! — сказав він — Нас тут не з'їдять, хай йому чорт! І, зрештою, ще є час повернутись назад.

— Ні, ні! — відповів хлопець.— І хай поможе нам бог! Того ж таки дня матроса Крокстона та юнгу Джона Стіггса внесли до списків команди "Дельфіна".

На п'яту наступного ранку кочегари розпалили в топках пароплава жаркий вогонь. Палуба затремтіла від двигтіння казана, і пара із свистом шугнула крізь клапани. Настала мить відплиття. [49]

Незважаючи на ранню годину, на пристані й на мосту Глазго-брідж юрмився досить великий натовп. Люди прийшли попрощатися з відважним кораблем. Вінсент Плейфер теж прийшов обняти на прощання капітана Джеймса, але він повівся за цих обставин, як римлянин стародавніх добрих часів. Він тримався по-геройському, і два лункі поцілунки, які він вліпив племінникові, свідчили про його незламну рішучість.

— Вирушай, Джеймсе,— сказав він молодому капітанові.— Пливи швидко і повертайся ще швидше. А головне, не забудь скористатися всіма вигодами свого становища. Продавай дорого, купуй дешево, і ти здобудеш повагу свого дядька.

Після цих повчальних слів, запозичених із "Посібника для негоціантів", дядькои небіж розлучилися, а всі гості покинули борт корабля?

У ці хвилини Крокстон та Джон Стіггс стояли поруч на баку, і дядько казав племінникові:

— Усе буде добре, усе буде гаразд! Через дві години ми вже вийдемо у відкрите море. Наша подорож почалася досить незвичайно, а закінчиться успішно, я цього певен!

Замість відповіді юнга міцно стиснув руку Крокстона.

— Як там тиск пари? — спитав Джеймс Плейфер у свого помічника.

— Нормальний, капітане,— відповів містер Метью.

— От і гаразд. Віддайте швартови.

Необхідний маневр зразу виконали. Гвинти прийшли в рух. "Дельфін" здригнувся, зрушив з місця, пройшов між кораблями, що стояли в порту на якорі, й незабаром зник з-перед очей натовпу, який вітав його останніми "ура".

По річищу Клайду пройшли без особливих труднощів.