Мобі Дік - Мелвілл Герман

Читаємо онлайн Мобі Дік - Мелвілл Герман

Я вмить став так, як слід, і ледве встиг перешкодити кораблеві повернутися бортом до вітру й, дуже ймовірно, перекинутись. Яке ж радісне й сповнене вдячності було це звільнення від моторошної нічної галюцинації і від фатальної можливості перевернутися кілем догори!

Не задивляйся в обличчя вогню, о людино! Ніколи не поринай у сновиддя, якщо твоя рука тримає стерно! Не повертайся спиною до компаса, сприймай перший найменший поштовх румпеля, не вір штучному вогневі, коли його сяйво примарно червонить усе довкола. Завтра, коли засяє природне світило — сонце, — небо знов буде ясне, і тих, хто витріщався, мов чорти, в язикасте полум’я, ранок покаже тобі в зовсім інакшій чи принаймні лагіднішій подобі. Осяйне, золоте, радісне сонце — то єдино правдива лампа, а всі інші — брехливі!

А проте й сонце не ховає від нас ні Сумних боліт у Вірджінії, ні проклятої римської Кампаньї, ні безмежної Сахари, ні всіх мільйонів миль пустелі та скорботи, які є у світі. Сонце не ховає від нас океану, який є темною стороною нашої планети і який займає дві третини її. А отже, той із смертних людей, хто має в душі більше радості, ніж скорботи, не може бути щирим. Він або ж нещирий, або ж недотепний. Те саме і з книжками. Найщиріший із людей був отой Страдник, що в книзі пророка Ісайї, а найщиріша з усіх книжок — Соломонова. Екклезіаст — то найкраща, гартована криця недолі. "Все — марнота". ВСЕ. Цей норовливий світ іще не опанував навіть нехристиянської премудрості Соломона. Але той, хто обминає шпиталі та в’язниці, а йдучи через кладовище, прискорює ходу, хто воліє розмовляти не про пекло, а про оперу, хто називає Купера, Юнга, Паскаля й Руссо хворобливими невдахами і все своє безтурботне життя захоплюється Рабле як найбільшим мудрецем, а значить, і славною людиною, — той не гідний сидіти на могильному камені й тривожити зелену вогку цвіль разом із незглибимо чудесним Соломоном.

Та навіть Соломон і той каже, ніби "людина, що зблуджує з путі розуму, у зборі померлих спочине" (тобто ще за життя). Тож не піддавайся чарам вогню, бо він поверне тебе назад обличчям і приголомшить, як він на хвильку зробив зі мною. Існує мудрість, яка є скорботою, але існує й скорбота, яка є божевіллям. І в деяких душах живе гірський орел, що може спускатись у найтемніші ущелини й знов шугати з них угору, щоб згубитися в сонячних просторах. Але навіть коли він навіки зостанеться в ущелині, однаково та ущелина — в горах; отже, й упавши найнижче, гірський орел усе ж лишається вище, ніж інші, рівнинні птахи, навіть коли вони злітають увись.

97

ЛАМПА

Якби ви від салотопні на "Пекводі" спустилися в кубрик, де саме спали вільні від вахти матроси, у вас би на мить майнула думка, ніби ви попали в якусь ясно освітлену гробницю канонізованих королів та канцлерів. Там вони лежать у своєму трикутному дубовому склепі — кожен матрос наче статуя безмовності, і десяток ламп світить їм у склеплені очі.

На торговельних кораблях лій для освітлення кубрика рідкісніший, ніж молоко королев. Там звичайна доля матроса — роздягатись потемки, їсти потемки і помацки, перечіпаючись, добиратися до свого вбогого лігва. Але китобій, добуваючи поживу для світла, і сам живе в світлі. Зі своєї койки він робить Аладдінову лампу й лягає в неї спати, так що в найчорнішу ніч чорний корпус судна везе в собі справжню ілюмінацію.

Погляньте, як вільно і невимушено китобій, набравши повні руки ламп — хай то часом просто пляшечки та каламарчики, — іде до мідного чана біля казанів, у якому холоне витоплений лій, і там наповнює їх, ніби начерпуючи в глеки пиво з бочки. Крім того, він світить найчистішим лоєм у ще не переробленому, а отже, й незіпсованому стані — рідиною, невідомою ніяким астральним,[147] місячним чи сонячним освітлювальним пристроям на суходолі. Вона солодка, як масло в квітні, коли корови виходять пастись на молоденькій травичці. Китобій вирушає на лови добувати для себе лій, аби мати певність, що він свіжий і непідробний, достоту так як мандрівник у преріях сам добуває собі дичину на вечерю.

98

УКЛАДАННЯ Й ПРИБИРАННЯ

Ми вже розповідали, як великого левіафана вистежують удалині з вершечка щогли; як мчать за ним по водних просторах; як його вбивають у морських долинах, пригинають до борту корабля й стинають йому голову; і як (за тим самим принципом, за яким у давнину кат мав право забрати собі той одяг, що в ньому був засуджений під час страти) його величезний підбитий салом каптан стає власністю виконавців смертного вироку; і як у належний час велетня прирікають на кипіння в казанах, але спермацет, лій і кість, наче біблійні Шадрах, Мешах і Аведнего[148], проходять крізь вогонь неушкодженими. Та ще лишається завершити цю частину нашого опису, оповівши — чи то оспівавши, якщо зумію, — романтичну процедуру заливання лою в барила та укладання їх у трюмі, де левіафан знову повернеться в свої рідні глибини й попливе, як і раніше, під поверхнею моря, тільки, на жаль, уже ніколи не могтиме виринути й пустити фонтан.

Китовий лій, поки він ще теплий, заливають, ніби гарячий пунш, у шістдесятивідерні барила, і коли судно стрибає та гойдається на хвилях опівнічного моря, ті величезні барила перевалюються, перекочуються, небезпечно ковзають по слизькій палубі, наче грізні лавини в горах, аж поки люди їх зупинять і приборкають. І весь час по їхніх обручах гупає стільки молотків, скільки їх може поміститися там, бо тепер кожен матрос стає ex officio бондарем.

Нарешті, коли в барила залито останню пінту і все охололо, відпечатують великі трюмні люки, розкривають нутро корабля, і барила спускають униз, на їхнє остаточне місце спочинку в морі. А тоді люки знов закривають і герметично зашпакльовують, ніби замуроване сховище.

У промислі кашалотів це, можливо, один з найцікавіших моментів усього процесу. Сьогодні по дошках палуби біжать потоки крові й лою; на священному юті по-блюзнірському звалені гігантські рештки кашалотової голови; повсюди лежать великі, руді від іржі барила, немов на подвір’ї броварні; дим із салотопні зачорнив фальшборти; матроси наскрізь просмальцювалися жиром; увесь корабель здається велетнем-левіафаном, а гамір на ньому панує оглушливий.

Та за день чи два погляньте круг себе на тому самому кораблі й нашороште вуха: якби не оті промовисті вельботи та салотопня, ви б заприсяглися, що попали на найтихіше торговельне судно і капітан його — страшенний, педантичний чистун. Сировий, неперероблений спермацет має дивовижні очисні властивості. Ось чому дошки палуби ніколи не бувають такі білі, як після роботи з жиром. Крім того, з попелу від перегорілих вишкварок легко приготувати міцний луг; і коли на борту корабля ще лишається налиплий слиз із китової спини, той луг дуже швидко змиває його. Матроси ходять понад фальшбортами з цебрами води та віхтями й ретельно відмивають їх до цілковитої чистоти. З нижніх рей змивають кіптяву. Всі численні знаряддя, які були в ужитку, теж старанно чистять і ховають. Велику ляду, що покриває салотопню, добре вишарували й поклали на місце, зовсім закривши казани; прибрали всі до одного барила; талі позмотували й приткнули по кутках, де їх не видно; і коли нарешті дружними спільними зусиллями майже всієї команди всю цю роботу сумлінно впорано, тоді команда заходжується опоряджати саму себе. Всі перевдягаються з голови до ніг у чисте і кінець кінцем з’являються на бездоганно охайній палубі, свіжі й вичепурені, ніби женихи, що тільки-но вискочили з щонайчепурнішої Голландії.

Тепер вони по двоє, по троє гордо походжають по палубі й жартівливо гомонять про вітальні, канапи, килими, тонкі батистові хусточки, пропонують вистелити палубу матами, а на щоглах повісити драпрі і висловлюють жаль, що не можна влаштувати чаювання на терасі бака при місячному світлі. Тепер нагадати цим напахченим морякам про лій, кістки та сало було б мало не зухвальством. Вони й уявлення не мають про всі ці речі, що на них ви так туманно натякаєте. Ідіть і подайте нам серветки!

Та завважте! Нагорі на марсах трьох щогл стоять троє марсових і пильно видивляються нових китів; а коли тих нових китів уполюють, вони неминуче забруднять старовинні дубові меблі й зоставлять десь хоч би невеличку масну плямку. Так, так! І не раз буває, що після найтяжчої безперервної праці без сну й спочинку протягом дев’яноста шести годин, коли з вельбота, де в них порозпухали зап’ястки від цілоденного веслування вздовж екватора, китобої піднімаються на палубу лише для того, щоб тягати грубезні ланцюги, надсадно крутити кабестан, рубати й різати сало, обливаючись потом коптитись і шкваритись на подвійному жарі екваторіального сонця й екваторіальної салотопні, — коли після всього цього вони нарешті заходяться чепурити корабель, щоб зробити з нього бездоганно чисту молочарню, або, навіть уже застібають коміри чистих курток, раптом знову лунає крик: "Он, он, дмухає!" — і вони, здригнувшись, знову спускають човни, й знову мчать на бій з китом, і наново мусять проходити крізь усю ту надсаду. Ох, друзі мої, це ж означає вбивати себе! Але таке життя. Ба ледве-но ми, смертні, спроможемось тяжкою працею витиснути з величезної громадини цього світу скупу, але дорогоцінну пайку спермацету, а тоді втомлено й терпляче очистити себе від світовото бруду та навчитися жити в чистому ковчезі душі, — ледве-но ми спроможемось на це, як знову лунає: "О, о, дмуха!" — і дух ударяє фонтаном угору, а ми подаємося в погоню за якимсь іншим світом, щоб прожити нове життя на старий лад.

О метемпсихоз! О Піфагоре, о ти, що помер дві тисячі років тому в ясній Греції, такий добрий, такий мудрий, такий лагідний! З тобою я проплив у своєму останньому рейсі понад узбережжями Перу, і хоч який нерозумний сам, а навчив тебе, зеленого новачка, сточувати линви!

99

ДУБЛОН

Раніш уже оповідалося, що Ахав мав звичку ходити по юту сюди й туди, повертаючись назад завжди в тих самих місцях: біля нактоуза й біля грот-щогли. Та за великою ряснотою всяких подробиць, що їх треба було описати, я не згадував, як під час тих прогулянок він іноді, коли був особливо заглиблений у свої думи, щоразу спинявся в тих місцях і якусь хвильку стояв, утупивши чудний погляд у щось перед собою.

Відгуки про книгу Мобі Дік - Мелвілл Герман (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: