Мобі Дік - Мелвілл Герман

У ветеранів сального трюму пальців на ногах обмаль.

95

ОБЛАЧЕННЯ

Якби ви ступили на палубу "Пеквода" на певній стадії отого анатомування кашалота й пройшли на ніс, до брашпиля, то ваш зацікавлений погляд, я певен, привабив би один дуже дивний, загадковий предмет, покладений там уздовж шпігатів завітряного борту. Ні дивовижна цистерна велетенської кашалотової голови, ні те диво, яке являє нашим очам його нижня щелепа, знята з завіс, ні його чудесний симетричний хвіст — ніщо б не здивувало вас із першого погляду так, як отой незбагненний конус — довжиною більший від будь-якого довготелесого кентуккійця, а поперечником при основі близько фута — вугільно-чорний, як Йоджо, Квіквегів ебеновий ідол. Та, власне кажучи, той предмет і є ідолом — чи принаймні в давнину ідолом бувало його зображення. Такий був той ідол, що його знайшли в таємних гаях цариці Маахи в Іудеї; за поклоніння йому цар Аса, її син, позбавив матір звання цариці, й порубав ідола, і спалив його як мерзоту в долині річки Кедрону. Про це досить туманно оповідається в Біблії, в п’ятнадцятій главі Першої книги царів.

Погляньте на члена команди, якого називають шаткувальником: ось він підходить, і з допомогою ще двох матросів завдає собі на плечі того "грандісимуса", як називають його китобої, і, зігнутий під його вагою, немов гренадер, що несе з бойовища вбитого товариша, відносить його далі. Поклавши його на носовій палубі, він починає стягувати з нього темну оболонку, як ото мисливець в Африці стягує шкіру з удава. А стягши ту шкіру, вивертає її навиворіт, як холошу, сильно розтягує, так що вона ширшає удвічі, й напинає на вантах, щоб висохла. Незабаром її знімають звідти, і той самий моряк, відрізавши зо три фути з вужчого, шпичастого кінця, прорізує в тому, що зосталося, дві розпірки для рук і натягує ту оболонку на себе. Тепер шаткувальник стоїть перед вами в повному канонічному облаченні свого сану. З незапам’ятних часів його орден користується цією ризою, бо тільки вона може надійно захистити тіло шаткувальника в той час, коли він виконує свою особливу роботу.

А робота його ось яка; віш кришить великі шматки сала перед тим, як його кладуть у казани. Процедура та виконується на химерних дерев’яних козлах, одним кінцем приставлених до фальшборту. Під козлами стоїть великий кадіб, у який падає покришене сало, як падають аркуші паперу з кафедри запального промовця. Сам шаткувальник стоїть на видній звідусіль казальниці, вбраний у скромний чорний убір, і пильно гортає "листки Біблії"[145]. Ну чим не кандидат на архієпископа, навіть на самого папу римського!

96

САЛОТОПНЯ

Американські китолови вирізняються зовні з-поміж інших не тільки підвішеними над бортом вельботами, а ще й салотопнею. Вона являє собою досить цікаву аномалію в будівництві кораблів, бо долучає до дуба та конопель, які є звичайним матеріалом суднобудівників, ще й цеглу. Вона має такий вигляд, наче на палубу корабля хтось переніс випалювальну піч із якоїсь цегельні в чистому полі.

Салотопню розміщують між фок— і грот-щоглами — на найпросторішій частині палуби. Бімси під неї ставлять особливо грубі й міцні, спроможні витримати вагу майже суцільної маси з цегли й вапна розмірами приблизно десять на вісім футів у плані й п’ять футів заввишки. Фундамент салотопної печі не заглиблений під палубу, але мурування міцно укріплене на її поверхні масивними залізними шпугами, що охоплюють піч з усіх боків, а самі пригвинчені до бімсів. З боків піч обличкована дошками, а зверху вся накрита великою похилою дощаною лядою. Коли ту ляду підняти, ми побачимо два великі казани — кожен місткістю в кілька барил. Коли тими казанами не користуються, їх утримують у надзвичайній чистоті. Час від часу їх чистять і полірують піском та мильним каменем, поки вони не заблищать, наче срібні чаші для пуншу. Під час нічних вахт декотрі циніки з літніх матросів залазять до тих казанів, щоб поспати часинку, скрутившись калачиком. А коли ті казани шарують і в кожному сидить матрос, тоді з казана в казан через їхні залізні губи перелітає чимало довірчих слів. Це підходяще місце й для математичних міркувань. Бо саме в лівому салотопному казані на "Пекводі", коли я коловими рухами мильного каменя старанно тер його стінки, мене несподівано вразив той геометричний факт, що всі тіла, які рухаються по циклоїді, приміром, мій мильний камінь, — з будь-якої точки падають додолу за однаковий час.

Коли прибрати з-перед печі залізну заслону, відкривається голе мурування з двома окутими в залізо отворами топок, розміщених якраз під казанами. Ті отвори закриті важкими чавунними дверцятами. Щоб сильний жар від топок не міг проникнути до дощаної палуби, під усією площею печі влаштовано неглибокий резервуар для води. Ззаду до нього веде рура, крізь яку воду можна доливати в міру її випаровування. Ніякого димаря піч не має: дим виходить прямо крізь отвори в задній стінці. А тепер на якийсь час вернімось до трохи давніших подій.

У тому рейсі салотопню на "Пекводі" розпалили вперше близько дев’ятої години вечора. Наглядати за витоплюванням мав Стаб.

— Ну, всі там готові? Знімайте ляду й починайте. Ти, кухарю, розпалюй печі.

Розпалити їх було неважко, бо тесля від самого початку рейсу вкидав до них усі стружки. Тут треба зазначити, що в китобійному плаванні перший вогонь під салотопними печами розпалюється з дров. Але потім їх більше не витрачають — хіба що тоді, коли основне паливо треба розпалити дуже швидко. Річ у тому, що після витоплювання лою зморщені, хрусткі залишки, які називають вишкварками, містять у собі ще чимало жиру. Ось цими вишкварками й живлять вогонь під казанами. Як опасистий мученик на вогнищі або як мізантроп, що сам себе з’їдає, так і кит, один раз підпалений, далі вже сам постачає для себе паливо й шквариться на вогні з власного тіла. Якби ж то він поглинав і власний дим! Бо той дим страшенно задушливий, а не вдихати його неможливо — навіть більше, якийсь час доводиться жити в тому димі. А сморід його невимовний, якийсь індуський, такий, як висить, певне, поблизу поховальних вогнищ в Індії. Той дим тхне так, як тхнутимуть на страшному суді ті, хто опиниться ліворуч. І це ще один доказ існування пекла.

До півночі робота вже кипіла. Ми відчепили від корабля непотрібне падло й підняли вітрило; вітер посвіжішав, а грізний океан огорнула густа пітьма. Але ту пітьму злизували буйні язики полум’я, що час від часу виривалися з чорних, закурених димових отворів, освітлюючи кожну снасть угорі, на щоглах, неначе знаменитим "грецьким вогнем". Полум’яне судно летіло вперед, ніби віддане в жертву задля здійснення якогось мстивого задуму. Отак летіли на турецький флот, щоб посіяти в ньому пожежі, навантажені смолою та сіркою бриги відважного гідріота Канаріса[146], темної ночі випливши з гаваней і розгорнувши замість вітрил омахи полум’я.

Ляда, знята з салотопні, лежала перед нею, наче широка плита, і на ній стояли, схожі на тіні з Тартару, погани-гарпунники: вони завжди бувають на китобійних кораблях за кочегарів. Довжелезними вилами вони вкидали в розжарені казани цілі купи сала, що люто шкварчало, або ворушили в топках вогонь, аж поки з дверцят починали скакати вогняні змії, що закручувалися, немов тяглися спіймати їх за ноги. Дим відкочувався чорними клубами. Судно гойдалося на хвилях, і в такт із ним плескався киплячий лій у казанах, наче він так і рвався вихлюпнутись в обличчя людям. Навпроти топок, за широкою дерев’яною плитою ляди, був брашпиль. На суднах він править ніби за канапу. На ньому сиділи вільні в ту хвилину від роботи вахтові і вдивлялися в червоний жар топок, аж поки їм починало пекти в очах. Їхні засмаглі обличчя, тепер від сажі й поту ще темніші, їхні скошлані бороди і яскравий варварський блиск білих зубів — усе це химерно мінилося в палахкотливому світлі з топок. Вони оповідали один одному свої нечестиві пригоди, веселими словами змальовували всякі страхіття, і дикунський регіт бухав угору, наче полум’я з печей; а гарпунники перед ними знов і знов вимахували величезними вилами та черпаками, а вітер завивав, а море гнало хвилі, а корабель стогнав і гойдався, і все ж неухильно ніс своє червоне пекло вперед і вперед у чорну пащеку ночі, і злісно скреготів білими зубами, і зневажливо плювався на всі боки. Цей навантажений вогнем невтримний "Пеквод", зі своєю дикунською командою, цей "Пеквод", що спалював трупа й пірнав у чорну темряву, був неначе матеріальним втіленням божевільної душі свого капітана.

Так здавалося мені, коли я стояв за стерном і годину за годиною спрямовував біг цього вогняного корабля по морю. Сам у той час огорнений темрявою, я тим краще бачив червону примарність і безумство інших. Безнастанне вдивляння в оті пекельні постаті, що танцювали переді мною, врешті розбудило подібні видива й у моїй душі, як тільки я почав піддаватися незрозумілій сонливості, яка завжди нападала на мене за стерном опівночі.

Але тої ночі зі мною скоїлась особливо дивна (і досі незбагненна для мене) річ. Прокинувшись зі сну, в який я навстоячки запав на коротку хвильку, я зненацька з жахом відчув, що сталось непоправне. Румпель зі щелепної кістки вдарив мене в бік, яким я на нього спирався; у моїх вухах звучало тихе бриніння вітрил, що саме почали лопотіти на вітрі. Я відчував, що очі мої розплющені, але напівпритомно підніс до них руки й почав пальцями розтягувати повіки ще ширше. Та марно: я не бачив перед собою компаса, за яким мав правувати, хоч, здавалося, всього хвилину тому дивився на картушку, освітлену рівним світлом нактоузної лампи. Я не бачив попереду нічого, крім вугільно-чорного мороку, раз по раз освітлюваного примарно-червоними спалахами. І над усім панувало почуття, ніби та швидка, стрімка річ, на якій я стою, не стільки прямує до якогось порту попереду, скільки втікає геть від усіх портів за кормою. Мене опанувало якесь сторопіння й заціпеніння, схоже на смерть. Я конвульсивно вхопився за румпель, і в мене майнула божевільна думка, що той румпель не знати як — може, якимись чарами — перевернувся задом наперед. "Господи! Що це зі мною робиться? — подумав я. — Ну звісно! Це ж я, заснувши на мить, сам повернувся на пів-оберта й стою обличчям до корми, а спиною до носа й до компаса".