Мобі Дік - Мелвілл Герман
А тепер, Чіппе, твоя черга, синку.
Шановний представник медицини, щойно так фамільярно відрекомендований Ахавові, досі весь час стояв поряд, але зовні ніщо не виказувало, що він займає на кораблі таку високу посаду. Обличчя він мав навдивовижу кругле і дуже спокійне, одягнений був у вигорілу синю вовняну куртку, чи то сорочку, й полатані штани; досі він ділив свою увагу між такелажною швайкою, яку тримав у одній руці, й коробкою пігулок у другій, час від часу кидаючи критичні погляди на кістяні кінцівки обох скалічених капітанів. Та коли капітан відрекомендував його Ахавові, лікар чемно вклонився й зразу послухався наказу.
— Рана була жахлива, — почав лікар-китобій, — і на мою пораду капітан Гарміддер зразу повернув нашого старого "Семмі"…
— Мій корабель називається "Семюел Ендербі", — перебив його однорукий капітан, звертаючись до Ахава. — Ну, розказуй далі, синку.
— …Повернув нашого старого "Семмі" на північ, аби втекти від страшної спеки, що стояла на екваторі. Та шкода: я нічого не міг удіяти, хоч сидів коло нього день і ніч і дієту йому приписав дуже сувору…
— Еге ж, страшенно сувору! — підхопив капітан, а тоді раптом змінив тон: — Щоночі пив зі мною гарячий пунш і набирався так, що вже не бачив, куди пов’язку накладав, і спати мене вкладав, п’яного як чіп, о третій годині ранку. Так, їй же богу, сидів коло мене щоночі й дієту призначив дуже сувору. О, з нього дуже уважний доглядач, із нашого доктора Чіппа, і дієтист він дуже суворий. Чіппе, смійся ж, собако! Чого ти не смієшся? Ти ж завжди такий веселий, шибенику! Та розказуй далі, синку: я волію, щоб ти мене до смерті залікував, ніж хтось інший вилікував.
— Ви, напевне, вже помітили, вельмишановний добродію, — сказав Чіпп із незворушно добросердою міною, — що наш капітан часом любить пожартувати. Він нас часто пригощає отакими дотепними словами. Але я зі свого боку можу запевнити — en passant[150], як кажуть французи, — що особисто я, тобто Джек Чіпп, що не так давно належав до духовного стану, абсолютно непитущий. Я в рот не беру…
— Води! — вигукнув капітан. — Він ніколи не п’є води. У нього від води починаються корчі. Прісна вода нагонить на нього якусь ніби водобоязнь… та дарма, розказуй далі. Про мою руку.
— Прошу, прошу, — холодно відказав лікар. — Перш ніж капітан Гарміддер так жартівливо перебив мене, я хотів зазначити, що, незважаючи на всі мої зусилля, на якнайсильніший і якнайстаранніший догляд, капітанова рука що далі, то гірше запалювалась. Адже рана була така, що страшнішої не бачив жоден хірург: два фути й кілька дюймів завдовжки! Я вимірював лотлінем. Одне слово, вона почорніла, а я знав, чим це загрожує, і мусив ампутувати всю руку. Але оцю кістяну, — він показав на неї швайкою, — вистругав йому не я. Я б такого не зумів, та це й не належить до моїх обов’язків. Це діло капітанове, а не моє: він наказав теслі зробити її, ще й довбешку на кінці прилаштувати — мабуть, щоб людям голови розвалювати, як одного разу спробував мені. На нього інколи нападає якийсь сказ. Бачите оцю щербину, сер? — і лікар, скинувши капелюха й відгорнувши чуба, показав чималу вм’ятину в голові, одначе без ніяких ознак шрама чи будь-якого ушкодження шкіри. — Та хай капітан сам пояснить вам, що це таке: кому ж і знати, як не йому.
— Ні, не поясню, — заперечив капітан. — Це тільки його мати могла б пояснити, бо воно в нього зроду. Ох ти ж, шибенику з поважною пикою! Чи є ще на всіх морях другий такий проноза? Чіппе, коли ти помреш, тебе треба покласти в маринад, шахраюго, щоб зберегти на майбутні сторіччя.
— А що ж із Білим Китом? — заволав Ахав, що доти більш-менш терпляче вислухував ту інтермедію, розіграну двома англійцями.
— А! — скрикнув однорукий капітан. — А, справді! Ну, як він пірнув, ми дуже довго не бачили його. Та я ж казав уже, що тоді й гадки не мав, який це кит утнув мені таку штуку. Аж згодом, коли ми вернулись на екватор, нам розказали про Мобі Діка — так його дехто називає, — і тоді я зрозумів, що то був він.
— І більше ти з ним не стикавсь?
— Аж двічі!
— Але не зміг загарпунити?
— Не хотів і пробувати. Хіба не досить із нього однієї моєї руки? Що б я робив без обох рук? А я гадаю, що ковтати Білий Кит уміє ще краще, ніж кусати.
— Знаєте що, — втрутився Чіпп, — віддайте йому ліву руку як принаду, то, може, вернете собі праву. Ви знаєте, панове, — додав він дуже поважно, з якоюсь математичною точністю вклонившись по черзі обом капітанам, — ви знаєте, панове, що травний апарат кашалота божественне провидіння влаштувало в такий дивний спосіб, що для нього ніяк неможливо перетравити цілком хоч би саму лише людську руку? І він дуже добре знає це. Отже, те, що ви вважаєте лютістю Білого Кита, — це насправді тільки його незграбність. Бо він ніколи не має наміру проковтнути чиюсь руку чи там ногу: він хоче тільки настрахати своїми фінтами. Але часом із ним трапляється таке, як з одним старим факіром, що його я колись лікував на Цейлоні. Той факір удавав перед глядачами, ніби ковтає ножі, але одного разу ненароком ковтнув ножа насправді. І носив його в собі рік чи й більше, а тоді я дав йому блювотного, і той ніж вийшов з нього маленькими шматочками. Бо він ніяк не міг перетравити ножа й засвоїти його у своєму організмі. Так ось, капітане Гарміддер, коли ви візьметесь за це як слід і погодитесь дати в заставу одну руку, щоб дістати змогу пристойно поховати другу, то рука буде ваша: тільки швидше дайте китові ще одну нагоду зітнутися з вами, та й по всьому.
— Ні, красно дякую, Чіппе, — відповів англійський капітан. — Хай уже та перша зостається йому, бо тут уже я нічого не вдію, а крім того, я ж тоді не знав, з ким маю справу; але до другої моєї руки йому зась. Більше я не хочу мати ніякого діла з Білим Китом: один раз поганявся за ним, і з мене вистачить. Я знаю, що вбити його — то була б велика честь і слава, та й спермацету в ньому, мабуть, повний трюм, але послухайтесь мене: найкраще дати йому спокій. Ви згодні зі мною, капітане? — спитав він, зиркнувши на Ахавову кістяну ногу.
— Звісно, це найкраще. Та однаково на нього полюватимуть. Бо чогось те, чому найкраще дати спокій, якраз найдужче нас вабить, хай йому біс. А для мене він — наче весь із магніту. Давно ти бачив його востаннє? І яким курсом він плив?
— Матінко пресвята! Щоб я скис! — вигукнув раптом Чіпп і, нахилившись, почав обходити Ахава кругом та якось дивно, по-собачому принюхуватись до нього. — Принесіть градусник! У цього чоловіка кров ось-ось закипить! Від його пульсу двигтить уся палуба! Капітане! — і, вийнявши з кишені ланцет, підніс його до Ахавової руки.
— Геть! — ревнув Ахав і відштовхнув його до фальшборту. — Веслярі, в човен! Яким курсом він плив?
— Господи! — вигукнув капітан-англієць, до якого було звернене це запитання. — В чому річ? Плив, здається, східним курсом… Що, ваш капітан божевільний? — пошепки спитав він у Федаллаха.
Але той тільки приклав пальця до губів і перевалився через фальшборт, щоб сісти за стернове весло у вельботі, а Ахав, підтягши до себе гак розбиральних талів, наказав матросам англійського судна спустити його в човен.
За хвильку він уже став там на кормі, а матроси-філіппінці налягли на весла. Марно гукав йому вслід англійський капітан. Ахав непорушно стояв спиною до чужого судна, а обличчям, наче витесаним із кременю, — до свого, аж поки вельбот не підплив до борту "Пеквода".
101
КАРАФКА
Перше ніж англійський корабель зникне нам з очей, варто відзначити, що він був з Лондона і назвали його так на честь покійного Семюела Ендербі, лондонського ж таки купця, засновника славнозвісної китобійної фірми "Ендербі й сини" — фірми, яка, на мою думку, думку скромного китобоя, з погляду історичного інтересу ненабагато поступається королівським династіям Тюдорів і Бурбонів, разом узятих. Чи довго існувала ця велика китобійна фірма до року божого 1775-го, зібрані мною численні документи з царини китоловства не з’ясовують; але в тому році (1775-му) вона спорядила перші англійські кораблі, що регулярно промишляли кашалотів. А втім, наші відважні Гробби та Мейсі з Нентакіту і Віньярду на той час уже кількадесят років (власне, з 1726-го) цілими флотиліями полювали на цих левіафанів — щоправда, тільки в Північній і Південній Атлантиці, а більше ніде. Я недвозначно стверджую тут, що нентакітці перші на світі почали гарпунити цивілізованою крицею великого Спермацетового Кита і цілих півсторіччя були єдиними з-поміж усього людства, хто важився його гарпунити.
1778 року розкішний корабель, "Амелія", споряджений спеціально для цієї мети виключно коштом заповзятливих Ендербі, відважно обігнув мис Горн і перший серед усіх націй спустив вельботи на води південної частини великого Тихого океану. Плавання пройшло дуже вдало й успішно, і коли "Амелія" повернулася додому з повним трюмом дорогоцінного спермацету, за її прикладом зразу пішли й інші судна — як англійські, так і американські, і таким чином були відкриті незміряні угіддя промислу кашалотів у Тихому океані. Але, не задовольнившися цим похвальним ділом, невгамовна фірма розпочала нові заходи: Семюел і всі його сини — а скільки їх було, про те відає тільки їхня мати — переконали британський уряд (і, гадаю, дали на це частину коштів) послати військовий шлюп "Гучний" у дослідницьку експедицію — вивчати можливості для китоловства в Південних морях. Під командою капітана військового флоту "Гучний" справді здобув у тому плаванні гучну славу і дав якусь користь; чи велику — точно невідомо. Та це ще не все. 1819 року та сама фірма вирядила на спробу свій власний корабель у плавання до далеких берегів Японії. Цей корабель, що мав назву "Сирена", справді відбув дуже успішний розвідницький рейс, і завдяки йому стали відомі великі японські промислові угіддя. "Сиреною" в цьому славнозвісному плаванні командував капітан-нентакітець, на прізвище Гробб.
Отже, родина Ендербі заслужила щонайбільшої шани; ця фірма, гадаю, існує й досі, хоча засновник її, Семюел, напевне, давно вже віддав кінці, вирушаючи в плавання по великих Південних морях того світу.
І корабель, названий на його честь, теж заслуговував усілякої шани, бо то було майстерно збудоване і швидке під вітрилами судно.
