Мобі Дік - Мелвілл Герман

Cachalot blanc? Білий кашалот? Ні, не знаю.

— Ну, дарма. Бувайте поки що. Я за хвильку повернуся.

Швидко повеслувавши назад до "Пеквода" й побачивши, що Ахав стоїть на юті, зіпершись на фальшборт, і чекає його рапорту, він склав долоні рупором і гукнув:

— Ні, сер! Ні!

Тоді Ахав зник у каюті, а Стаб повернувся до французів.

Тепер він побачив, що в гернсійця, який тим часом переліз на помісток за бортом і орудував фленшерною лопаткою, надіто на ніс якийсь капшучок.

— Що з вашим, носом, чуєте? — спитав Стаб. — Зламали?

— Та я б волів зламати його, а ще краще — зовсім не мати! — відгукнувся старший помічник, видно, не дуже захоплений своєю роботою. — А ви чого за носа держитесь?

— Е, то я так. Він у мене восковий, і я мушу його притримувати. Гарний деньочок, правда? Повітря — як у садку. Киньте нам букетик, чуєте, Бутон-де-Роз!

— Якого біса вам тут треба? — рантом скипівши, загорлав гернсієць.

— О, не варто гарячитись. Бо й так гаряче. О, в тому ж то й лихо! Якби було холодніше… Еге, якби цих китів у лід покласти… Чого ви їх не покладете в лід, поки білуєте, га? Та годі жартувати. Ви знаєте, пуп’яночку, що це безглузде діло — добувати лій з таких китів? Он з того, висхлого, ви й півсклянки не натопите.

— Знаю незгірше за вас, та наш капітан, бачте, не вірить мені. Це в нього перший рейс, досі він держав фабрику одеколону. Та підніміться до нас: може, він вам повірить, як не мені, і тоді я викручуся від цієї брудної роботи.

— Радий прислужитися вам, друже мій любий! — підхопив Стаб і вмить видерся на палубу. Там перед його очима постала досить химерна картина. Матроси в червоних вовняних шапочках із китичками на маківці ладнали важкі розбиральні талі, щоб білувати китів. Та працювали вони досить мляво, зате говорили дуже шпарко й були, як видно, не в найкращому настрої. Усі їхні носи задирались угору, наче бушприти. Раз по раз вони по двоє кидали роботу й дерлись на вершечки щогл ухопити свіжого повітря. Деякі, боячись зарази, час від часу вмочали жмутки клоччя в кам’яновугільну смолу, а тоді нюхали їх. Інші, пообламувавши цибухи люльок майже біля самої чашечки, завзято пахкали тютюновим димом, так що той дим майже весь час заповнював ніздрі.

Стаба приголомшив цілий град гнівних вигуків та прокльонів, що сипонув з капітанської рубки на кормі, а глянувши в той бік, він побачив у прочинених зсередини дверях чиєсь розлючене обличчя. То було обличчя корабельного лікаря, який після довгих і марних протестів проти тогоденної роботи забився в капітанську рубку (cabinet, як він називав її), аби сховатись від зарази, проте й досі не міг утриматись від благальних або обурених вигуків.

Завваживши все це, Стаб сповнився певністю, що задум його вдалий, і, обернувшись до гернсійця, трохи погомонів з ним. Його співрозмовник виливав своє обурення капітаном, цим зарозумілим невігласом, що втяг їх у таке незапахуще й неприбуткове діло. Хитрими запитаннями Стаб вивідав, що його співрозмовник і не здогадується про можливість знайти амбру. Тому й сам він навіть не заїкнувся про неї, але загалом говорив з гернсійцем дуже щиро й дружньо, так що вони вдвох незабаром зліпили невеличкий план, як обвести круг пальця капітана й водночас поглузувати з нього, але так, щоб у нього не виникло навіть тіні сумніву щодо їхньої щирості. Згідно з цим невеличким планом, гернсіець мав, прикриваючись роллю перекладача, наговорити капітанові чого лишень захоче, ну, а Стаб плестиме будь-які нісенітниці, що спливатимуть йому на язик під час розмови.

На ту хвилину обрана ними жертва вийшла зі своєї каюти. То був невисокий смаглявий чоловік, трохи надміру витончений як на морського капітана, з великими вусами й баками; він мав на собі червону вельветову жилетку, з кишеньки на якій звисав ланцюжок від годинника з брелоками-печатками. Ось цьому добродієві гернсіець дуже чемно відрекомендував Стаба, а тоді зразу почав демонстративно вдавати, ніби перекладає йому Стабову мову.

— Що йому сказати зразу? — спитав він Стаба.

— Ну, скажіть йому… — відповів Стаб, розглядаючи вельветову жилетку та брелоки, — скажіть йому для початку, що він мені здається трохи схожим на малу дитину. А втім, я в таких справах кепський суддя.

— Мосьє, він каже, — обернувшись до капітана, заджерготів по-французькому старший помічник, — він каже, що тільки вчора їхній корабель зустрів інше судно, на якому капітан, старший помічник і шестеро матросів померли, заразившись якоюсь гарячкою від пухлого кита, що його вони пришвартували до свого борту.

Почувши це, капітан здригнувся й почав жадібно домагатися подробиць.

— Ну, що далі? — спитав гернсіець у Стаба.

— Що ж, як він на мої слова не образився, то ще скажіть йому, що тепер, коли я добре роздивився його, я впевнився, що він годиться в капітани китолова не більше, ніж мавпа з острова Сантьягу. Так, справді, скажіть йому, що він схожий на павіана.

— Мосьє, він запевняє й присягається, що другий кит, отой висхлий, ще небезпечніший за пухляка. Одне слово, мосьє, він заклинає нас покинути цих китів, коли нам життя дороге.

Капітан прожогом кинувся на ніс корабля й гучним голосом наказав матросам облишити піднімання розбиральних талів і негайно порозчіпляти та порозв’язувати ланцюги та линви, які тримали обидва трупи коло бортів.

— Ну, а тепер що? — спитав гернсієць, коли капітан вернувся до них.

— Дайте подумати. Ага, скажіть йому… так, так… тепер скажіть йому, що я його пошив у дурні… та, може, — тихо додав він сам до себе, — може, й ще когось.

— Він каже, мосьє, що був дуже радий прислужитися нам.

Почувши це, капітан запевнив, що це вони (тобто він сам і його помічник) мають йому дякувати, а на закінчення запросив Стаба до своєї каюти розпити пляшку бордо.

— Він хоче випити з вами по келишку вина, — пояснив перекладач.

— Подякуйте йому від щирого серця, але скажіть, що це супроти моїх принципів — пити вино з людиною, яку я пошив у дурні. Так, скажіть йому, що я вже мушу попрощатись.

— Він каже, мосьє, що принципи не дозволяють йому пити вино, та коли мосьє хоче ще трохи пожити на світі й спожити своє бордо, то нехай краще спустить на воду всі чотири вельботи та відбуксирує судно якнайдалі від цих трупів, бо в такий штиль хвиля їх самих не віднесе.

На той час Стаб уже переліз через фальшборт, а спустившись у свій човен, гукнув гернсійцеві, що в нього є у вельботі довга буксирна линва і він у міру своїх сил допоможе їм, відтягти геть від судна легшого кита. Французи спустили вельботи й почали буксирувати корабель в один бік, а добродійник Стаб потяг свого кита в другий, демонстративно випустивши з корми надзвичайно довгу буксирну линву.

Незабаром знявся вітер, і Стаб удав, ніби кидає трупа, а французи, піднявши вельботи, скоро відпливли далі. "Пеквод" теж зрушив з місця й за хвильку опинився між ними й Стабовим човном. Тоді Стаб швидко підігнав човна до трупа і, гукнувши на "Пеквод", що він збирається робити, зразу заходився пожинати плоди своїх неправедних хитрощів. Ухопивши гостру лопатку, що була в човні, він почав вирубувати в боці кита, трохи позаду бічного плавця, чималу діру. Здавалося, ніби він копає там, у морі, якийсь погріб; а коли нарешті лопатка стукнулась об сухі ребра, це було так, наче він докопався до стародавнього римського череп’я, похованого сторіччями в жирній англійській глині. Команда вельбота в гарячковому збудженні хапливо допомагала своєму старшині, виявляючи нетерплячку, гідну шукачів золота.

І весь час довкола них із пронизливим криком плавали, пірнали, виринали, билися незліченні морські птахи. На Стабовому обличчі вже проступав розчарований вираз, тим більше, що жахливий сморід дедалі густішав, коли раптом крізь саму гущу цього страшного смороду пробилась тоненька струминка приємного аромату, що текла крізь потоп нудотних випарів, не розчиняючись у них, як ото вода однієї річки ще довго після її впадіння в іншу річку тече окремо, не змішуючись із її водою.

— Є! Є! — гукнув зраділий Стаб і штрикнув лопаткою в щось заховане у тих підземних глибинах. — Скарб! Скарб!

Кинувши лопатку, він застромив у діру обидві руки й витяг пригорщу якоїсь маси, схожої на визріле віндзорське мило або на жирний, цяткуватий старий сир, дуже масної й запашної. Жовто-попеляста на колір, вона легко вминалась під натиском пальця. То й була, друзі мої, ота сама амбра, що за одну її унцію в будь-якій аптеці треба заплатити золоту гінею. Стаб витяг шість пригорщ її, а ще більше неминуче пропало в морі. Можна було б добути значно більше, якби нетерплячий Ахав не кричав Стабові з палуби, щоб той швидше вертався зі своєю командою на корабель, а ні, то "Пеквод" розпрощається з ними.

92

АМБРА

Ця амбра — дуже дивна речовина і такий важливий предмет торгівлі, що 1791 року в британській палаті громад вислухали доповідь про неї якогось капітана Гробба, нентакітця родом. Бо в ті часи — та, власне, ще й донедавна — справжня природа й походження цієї речовини було таємницею для науки. Французи називають цим словом дві різні речовини: власне амбру (ambre gris, тобто "сіра амбра") і бурштин (ambre jaune, тобто "жовта амбра"), Але між цими двома речовинами нема нічого спільного. Адже бурштин, хоча його й знаходять часом на морському березі, викопують також із землі дуже далеко від моря, тоді як власне амбру знаходять тільки в морі. Крім того, бурштин — тверда, прозора, ламка речовина без жодного запаху, з якої виробляють мундштуки до люльок, намисто та інші оздоби, тоді як амбра — м’яка, воскоподібна і має такий приємний пряний запах, що її дуже широко використовують у виробництві парфумів, ароматичних свічок, пудри для волосся та помади. Турки її вживають і в кулінарії, а також носять до Мекки — з тією самою метою, з якою до собору святого Петра в Римі приносять росний ладан. Деякі виноторговці кладуть невеличку дозу амбри до червоного бордоського вина, щоб іще поліпшити його букет.

І хто подумав би, що такі вишукані дами та кавалери тішаться пахощами речовини, добутої з огидних нутрощів хворого кита! Але так воно є. Дехто вважає амбру причиною, а дехто — продуктом розладу травлення в кашалота. Як можна вилікувати такий розлад, важко сказати; хіба що дати китові три-чотири повні вельботи проносних пігулок, а тоді кинутися врозтіч, як розбігаються робітники, що висаджують порохом у повітря скелі.

Я забув сказати, що в тій амбрі ми знайшли якісь тверді кружальця — маленькі, тверді, наче кістяні.