Мобі Дік - Мелвілл Герман

Але видовище знавіснілих загарпунених китів із причепленими до них "волокушами", які час від часу наосліп металися сюди й туди впоперек тих кіл, по яких кружляв табун, поблідло перед тим, що побачили наші очі наостанці. Інколи, загарпунивши якогось надзвичайно дужого й невгамовного кита, китобої пробують приборкати його, підтявши потужний сухожилок хвостового плавця. Це роблять, кидаючи фленшерну лопатку з коротким держалном, до якого прив’язано линву, щоб підтягувати лопатку назад. І ось, як ми дізналися потім, один кит, поранений таким способом, але не досить сильно, втік від вельбота, потягши за собою половину гарпунної линви; тепер рана завдавала йому страшного болю, і він метався серед інших китів, що так само кружляли колами, як колись метався по бойовищу самотній відчайдух Арнольд у битві під Саратогою, сіючи жах довкола себе.[129]

Та хоч рана того кита була справді нестерпно болюча, а видовище справді жахливе, але той несвітський жах, що його він, здавалося, наводив, на решту китів, мав іншу причину, якої ми напочатку, з такої відстані, не могли розгледіти. Проте мало-помалу ми зрозуміли, в чому річ. Волею однієї з неймовірних випадковостей, таких частих у китобійному промислі, цей кит заплутався в линві від гарпуна, що стирчав у ньому. Коли кит відірвався від вельбота, в його тілі стриміла ще й лопатка, і ось линва від лопатки переплелася з гарпунною, яка обмоталася китові круг хвоста, а саму лопатку висмикнуло з рани. І тепер, ошалівши від болю, кит бився й метався в воді, несамовито молотячи гнучким хвостом, а гостра лопатка метлялась навколо і ранила та нівечила інших китів. Ось це страхіття, видно, й розбудило китів із тієї безвладності, в яку їх укинув перший переляк. Спочатку ті кити, що утворювали "береги" нашого озерця, почали злегенька тиснути й штовхати один одного, ніби їх гойдали хвилі, що набігали здалеку, вже слабнучи. Потім саме озеро почало ледь помітно здійматись і опадати; подружні та дитячі покої під водою зникли, а колові орбіти руху китів, ближчі до центру, помалу стягувались, і самі кити збивалися в дедалі тісніші табунці. Так, тривалому штилеві надходив кінець. Незабаром почувся якийсь тихий шум, щораз ближчий, а потім, наче торосисте громаддя крижин на великому Гудзоні навесні, все військо китів посунуло до центру, ніби хотіло згромадитись там у звичайну собі гору. Старбак із Квіквегом умить помінялись місцями: Старбак став на кормі.

— Весла! Весла! — напружено зашепотів він, ухопивши стерно. — Беріться за весла і зберіть усю силу в кулак! Хлопці, держіться, ради бога! Відіпхни його, Квіквегу, чуєш? Отого кита! Штрикни його! Вдар його! Устань! Устань і стій! Ну, хлопці, наляжте! Ну-бо, гребіть! Не дивіться на їхні спини! Пропихаймося! Наляжте, хлопці!

Тепер вельбот був майже затиснутий між двома чорними велетнями: між їхніми тулубами залишалися тільки вузенькі Дарданелли. Проте врешті ми відчайдушними зусиллями таки вирвалися на більш-менш вільний простір і рвонули вперед, водночас пильно видивляючись дальшого проходу. Кілька разів ми прослизали отак, на волосинку від катастрофи, поки вибилися кінець кінцем на смугу вільної води між двома зовнішніми колами; тільки тепер ту смугу перетинали поодинокі кити, що шалено рвалися до центру. Цей щасливий рятунок ми оплатили недорого: Квіквеговим капелюхом. Коли Квіквег стояв на носі вельбота й штрикав гарпуном китів, щоб давали дорогу, один з них раптом махнув широченним хвостом у повітрі, і на нас так війнуло, що капелюх злетів у мого друга з голови.

Хоч яким безтямним і безладним здавався тепер рух усього табуна, та дуже скоро виявилося, що в ньому є певна система: збившись нарешті в щільну масу, кити знову, з іще більшою швидкістю, кинулися навтіки. Гнатися за ними далі було б марно; але вельботи ще якийсь час пливли за табуном: може, відстане котрийсь із тих китів, що тягли за собою "волокуші", та й треба було підібрати того, котрого вбив Фласк і покинув, застромивши в нього сигнальну тичку. Дві-три такі тички з прапорцями завжди є на кожному вельботі: коли, вбивши кита, хочуть погнатися за другим, цю тичку встромляють сторч у тушу, що плаває на воді, — як для того, щоб потім легше було її розшукати, так і для того, щоб засвідчити своє право на неї, коли, може, нагодяться вельботи з якогось іншого китолова.

Результати цих наших ловів до певної міри ілюстрували мудре китобійське прислів’я: "Що більше китів, то менша здобич". З усіх китів, до яких причеплено "волокуші", ми добули тільки одного. Решта їх поки що спромоглись утекти — правда, лиш на те, щоб їх згодом, як ми побачимо, добуло інше судно.

88

ШКОЛИ Й УЧИТЕЛІ

В попередньому розділі описано величезне зборисько, чи то табун кашалотів, і наведені ймовірні причини такого згромадження.

Так ось, хоч інколи трапляється побачити такі великі збориська, але, як установлено напевне, й нині ще можна часто спостерігати невеликі розрізнені табунці, що налічують від двох до п’яти десятків особин. Такі табунці китобої називають "школами". Вони звичайно бувають двох видів: одні складаються майже виключно з самиць, інші — з молодих дужих самців, або, як їх називають китобої, "биків".

"Школу" самиць неодмінно супроводить як галантний кавалер один самець, уже зовсім дорослий, але не старий; у випадку якоїсь тривоги він виявляє своє рицарство тим, що тримається позаду, прикриваючи втечу своїх дам. Насправді цей рицар — ласолюбний турок, що плаває по водяному світу, завжди оточений усіма втіхами та насолодами гарему. Контраст між цим пашею та його одалісками разючий: він звичайно має найбільший для левіафана зріст і товщину, а дами, навіть цілком дорослі, мають вагу не більшу, ніж третина ваги пересічного самця. Справді, супроти самців вони просто-таки тендітні: обсяг їхнього стану, наважуся сказати, не перевищує шести ярдів. Одначе ніде правди діти: загалом вони мають спадкову схильність до embonpoint[130].

Дуже цікаво спостерігати цей гарем та його владаря під час їхнього лінивого вештання по морю. Достоту як великосвітські нероби, вони, живучи в постійному дозвіллі, тільки й знають шукати розмаїття. ЇХ можна зустріти на екваторі в розпалі тамтешнього "пасовищного сезону", а туди вони, можливо, тільки-но примандрували, провівши літо в морях Півночі й таким чином уникнувши докучливої літньої спеки та духоти. А коли досхочу нагуляються по екваторіальному променаду, тоді вони вирушають у східні води, щоб перебути там "оксамитовий сезон" і знов уникнути кліматичних крайнощів.

Безтурботно відбуваючи одну з таких мандрівок, наш вельможний пан Кашалот, тільки-но помітить щось підозріле, зразу починає пильно наглядати за своєю чарівною родиною. Коли дорогою стрінеться якийсь надміру зухвалий молодий левіафан і наважиться по-приятельському наблизитись до котроїсь із дам, наш ревнивий паша накидається на нього як несамовитий і проганяє його геть. І справді, хіба годиться дозволяти таким безпринципним молодим гульвісам порушувати святість родинного щастя! Та хоч би що робив той паша, а він нездатен устерегти своє подружнє ложе від якогось найнастирливішого Лотаріо [131], бо ложе в усіх морських створінь, на жаль, спільне.

Як на суходолі через дам часто відбуваються найжахливіші двобої між їхніми поклонниками-суперниками, так само й між китами бувають сутички не на життя, а на смерть, і все через ніжні почуття. Кашалоти фехтують своїми довжелезними нижніми щелепами, часом зчіплюючись ними намертво, і таким способом силкуються довести свою вищість, як олені, що в бою зчіплюються гіллястими рогами. Не в одного впольованого кашалота знаходили глибокі шрами від таких сутичок: цілі борозни на голові, зламані зуби, понадкушувані плавці, а інколи навіть звихнуті щелепи й перекривлені пащі.

Та якщо порушник родинного щастя відразу, після першого ж наскоку володаря гарему, кидається навтікача, тоді буває дуже цікаво спостерігати цього володаря. Він обережно впихає свій величезний тулуб поміж самиць і якийсь час розкошує там, дражнячи танталовими муками юного Лотаріо, мов побожний Соломон, що ревно славить бога посеред тисячі своїх наложниць. Коли поблизу видно інших китів, китобої рідко нападають на такого султана, бо вони, ці султани, занадто щедро розкидаються своєю силою, а тому не бувають дуже жирні. Що ж до синів і дочок, яких вони пускають у світ, то ці сини й дочки мусять давати собі раду самі чи принаймні тільки з материною допомогою. Бо, як і багато інших всеїдних мандрівних коханців, що їх можна б тут назвати, наш вельможний пан Кашалот не дуже любить дитячу кімнату, хоч любові до будуара йому не бракує; і таким чином, як завзятий мандрівник, він зоставляє по всьому світу безіменних нащадків, і кожен з тих нащадків для нього чужинець. Проте свого часу, коли запал молодості пригасає, а літа й хандра прибувають, коли надходять години поважних роздумів, — одне слово, коли пересиченого султана опановує втома від життя, тоді на місце любові до прекрасної статі приходить любов до спокою та доброчесності, і наш турок вступає в пору безсилля, жалів та схильності до повчань. Він зрікається гарему, розпускає його, і, обернувшись на бездоганно порядного старого буркуна, плаває далі по всіх меридіанах і паралелях у самоті, мурмочучи молитви та остерігаючи молодих левіафанів перед хибними кроками в інтимному житті.

Оскільки китобої називають той гарем "школою", то господаря тієї школи слід називати "вчителем". І те, що він, сам ту "школу" пройшовши, потім вирушає блукати по світу не для того, щоб насаджувати принципи, які засвоїв там, а, навпаки, для того, щоб доводити їхню нерозумність, не дуже личить йому, хоча тут можна вбачити чудовий сатиричний мотив. Його титул, "учитель", здавалось би, цілком природним чином походить від назви, даної самому гаремові, але дехто висловлює припущення, ніби той, хто перший назвав його так, напевне читав мемуари Відока й знав, яким саме вчителем був той знаменитий француз і які таємні уроки давав він декотрим своїм ученицям[132].

Таке саме відособлення й усамітнення, в які втікають "учителі", доживши до похилих літ, характерне й для взагалі всіх старих кашалотів. Майже завжди кит-одинець — так називають самотніх левіафанів — виявляється старим китом.