Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Мінери під керівництвом молодшого мінного офіцера, лейтенанта Модзалевського, подали до нас летючі проводи від головної динамо-машини, але в результаті вийшло таке слабе світло, що воно не виправдувало свого призначення і лише привертало до себе увагу противника. На великий жаль начальства і команди, довелося відмовитись од бойового освітлення, але, як потім ми дізналися, це було нам на користь.

Відбивати мінні атаки на "Орле" могла лише частина артилерії: носова дванадцятидюймова башта з однією гарматою {у другої гармати була відірвана дульна частина), одна права носова шестидюймова башта, що працювала вручну, і чотири 47-міліметрові гармати, встановлені на містках. Уціліла ще кормова дванадцятидюймова башта, але при ній лишилося тільки чотири снаряди, їх берегли на той випадок, коли, може, знову доведеться зустрітися з лінійними кораблями противника. Збереглося також кілька 75-міліметрових гармат, але ними не можна було користуватися: досить було тільки відкрити півпорти, як у батарейну палубу одразу ж починали попадати хвилі. Інші баштові й казематні гармати були або зовсім виведені з ладу, або потребували значного ремонту. '

З такими засобами самооборони "Орел" відбивавсь од мінних атак. Але цим не обмежувалось його катастрофічне становище. Він мав до трьохсот великих і малих пробоїн. Щоправда, всі вони були надводні, але в них не переставали запліскувати хвилі. Крім того, давали течу на стиках і розхитані броньові плити. Броненосець прийняв у свої внутрішні приміщення, як було сказано, понад п'ятисот тонн води, і вона, незважаючи на всі намагання трюмних, і далі загрозливо прибувала, збільшуючи осадку корабля.

Ставало все більш очевидніше, що море засмоктує його.

Коли доповіли про це старшому офіцерові Сидорову, він одразу ж розпорядився:

— Мобілізувати всіх, кого тільки можна, щоб звільнити судно від води.

Це розпорядження було передано з бойової рубки по випадково уцілілій трубі в центральний пост, а звідти воно полетіло по всіх відділеннях корабля.

Частину екіпажу кинули на боротьбу за плавучість корабля. Решта людей і далі працювали кожний на своєму місці. Приступив і я до своїх прямих обов'язків. Судновий ревізор, лейтенант Бурнашов, наказав старшому баталерові, кондуктору Литовському, і мені видати команді м'ясні консерви. Це робили в кормовому мінному відділі. Яскраво горіли електричні лампочки. З різних приміщень приходили матроси і ставали в чергу. їх було небагато, і все ж таки їм банки з м'ясом видавали під суворим обліком. Тут-таки був і сам ревізор, що прийшов сюди з центрального поста. Бурнашов, змахнувши з товстогубого й прищуватого обличчя звичайний лінивий вираз, пожвавішав і допитувався в кожного матроса:

— Звідки?

— З патронного погреба лівої середньої башти, ваше благородіє,— відповідав матрос.

— Скільки вас там?

— Дванадцять чоловік.

— Так, одержиш три банки.

Пятовський записував, кому, в яке відділення і скільки пішло консервів, а я видавав їх. Черга дійшла до мінера Привалихіна.

— На скількох?

— На двох, ваше благородіє.

— Одну банку можна відпустити тільки на чотирьох. Належить по чверті фунта м'яса на кожного.

— Ми, ваше благородіє, поділимося з рульовими.

— Гляди, щоб без обману.

Один з машиністів, до невпізнаний замазаний мастилом і брудом, розсердився на ревізора і, відмовившись од консервів, поліз по трапу нагору. З батарейної палуби долетів його голос:

— Офіцер називається. А в самого прищі лопаються від жадібності. І ходить карачкувато, ніби кранець підвісив собі між ногами. Живцем згнив. Тонутимеш — ми тобі цих консервів в усі кишені напхаємо, зараза проклята...

І хоч лейтенант Бурнашов усе це чув, він чомусь розтягнув товсті губи в посмішці.

— Чого він, замурзаний дурень, там розкричався? Надудлився, мабуть?

— Він п'яний, ваше благородіє, від власного поту,— підкреслено процідив хтось із матросів.

Бурнашов замовк і недовірливо скосив очі на команду.

Не було випадку, щоб там, де можна було одержати їжу, обійшлося без кочегара Ба кланова. Він близько присунувся до ревізора і, обдаючи його духом горілки, насмішкувато заговорив:

— Даремно ви, ваше благородіє, побагато видаєте їм консервів. Хіба можна так — цілу банку на чотири чоловіки? Вони обжеруться і спати захочуть. А тут треба корабель обороняти. Я от з учорашнього дня хоч би одну крихту з'їв. Нема апетиту, та й край. Все думаю, як вітчизну врятувати...

— Годі базікати! — перебив ревізор.— Коротше кажучи — скільки?

— На три кочегарки, ваше благородіє, більше п'яти банок не треба.

— Видати!

Я розумів жадібність колись міцного селянина, а тепер, кондуктора Пятовського. У розмовах зі мною у нього не раз прохоплювалась його заповітна мрія — назбирати казенним коштом грошенят і відкрити якусь торгівлю. Але прагнення до наживи лейтенанта Бурнашова було для мене незрозуміле. Цей багатий орловський поміщик тремтів над кожною банкою консервів і виявляв величезну жадібність у той час, коли нагорі безупинно бухали гармати і коли кожної миті міг статися вибух від ворожої торпеди.

Під якимсь приводом я вийшов з мінного відділення і піднявся на батарейну палубу.

На батарейній палубі, щоб зменшити для противника видимість судна, горіли лише сині електричні лампочки. Було напівтемно. Броненосець хитався. Плескаючись, мінилася холодним блиском вода. Іноді вона з шумом скочувалася до того борту, на який кренилося судно. Шльопаючи по ній ногами, я переходив з одного місця на друге. Все тут стало незвичним для ока, ніби я попав на чужий корабель: уламки, що лишились від деяких 75-міліметрових гармат, і зруйновані перебірки офіцерських кают, і елеватори з вирваними боками, і плескотливі діри в бортах. У тьмяному синьому світлі важко було впізнати зустрічних офіцерів і матросів, тривожно-поквапливих, з блідо-землистими обличчями, із запалими очима. В першу мить мені здалося, що я перебуваю серед мерців, які разом ожили. Це враження посилювалося від неприбраних трупів убитих матросів і мічмана Шупинського,— вони перекочувались разом з водою, стикалися між собою, поверталися головами то в один бік, то в друг,ий.

Якщо нагорі люди головним чином відбивали мінні атаки, то тут частина екіпажу всю свою енергію витрачала на боротьбу за остійність корабля. Мічман Карпов зі своїм пожежним дивізіоном, трюмний інже-нер-механік Румс з кращими слюсарями і трюмними Машиністами, боцмани з теслярами і стройовими матросами залатували пробоїни. Деякі діри були невеликі, завбільшки з кулак. Але дірок було багато, і всі вони разом пропускали значну кількість води. їх забивали дерев'яними клинками або втулками з промащеним клоччям. Складніше стояла справа з великими пробоїнами. Ніхто не знав, що кондукторська кают-компанія була наповнена водою, яку стримувала лише тринадцята перебірка. Коли в ній одривали двері, то через комінгс, лякаючи людей, ринули до корми шумні потоки. Хтось нервово верескнув. Дехто з матрссів, гадаючи, що затоплена вся носова частина судна, кинулись було тікати. Але їх спинив своїм окриком фельдфебель Мурзін:

— Куди ви, кролячі душі? Назад!

Діри в цій кают-компанії почали забивати матрацами і койками, потім накладали на них дошки, затискаючи їх підпорами.

чАле великих пробоїн було чимало і в інших частинах корабля. В каюті лейтенанта Ларіонова вирвало частину борту розміром п'ять на шість футів. На щастя отвір був рівний, з гладенькими краями, ніби вирізаний ножицями, і це дало змогу швидко його залатати. Зате не так легко було впоратися з пробоїною на сотому шпангоуті. Дванадцятидюймовий снаряд так закучерявив її край, що збитий дерев'яний щит ніяк не могли щільно припасувати до борту. Теслярі знову переробляли щит. Слюсарі, стукаючи кувалдами, старалися вирівняти загнуті краї отвору. Все було марно. Мічман Карпов розпорядився:

— Тягни сюди ковдру і мати. Швидко!

І тільки після того, як щит підбили з одного боку ковдрами і матами, він зупинив прилив води.

Але відчутнішою була загроза моря через пробоїну в кают-компанії. Тут не було електричного освітлення. Користувались тільки акумуляторними лампочками, та й то зрідка, щоб не привернути світлом противника. Виконуючи вказівки трюмного інженера Румса, працювали в пітьмі, навпомацки, стоячи по пояс у воді.

Чулися різні голоси.

— Плечем підтримуй дошки!

— Підпори давай!

— Що ти мені сунеш койку в обличчя?

— Ковдри підкладай!

— О, дияволи, ногу придавили!

В руці інженера Румса спалахувала на кілька секунд акумуляторна лампочка. В її світлі видно було зігнуті спини і натужені обличчя тих, хто старався вдержати тимчасову споруду перед пробоїною заввишки на зріст людини. Здавалося, що трохи зусиль, і завдання буде завершене. Але важкі хвилі вибивали всі пристрої захисту і відкидали людей. Чуже море теж немовби мстилося нам. Але матроси не хотіли здатися без бою. Вони падали, захлинаючись, і знову підводились, щоб боротися з водою, яка стала тепер головним нашим ворогом.

Інженер Румс крикнув:

— Нічого, хлопці, у нас так не вийде! Спробуємо діяти інакше. Робота почалась із зовнішнього боку борту. Вирішили накласти на

рану корабля парусиновий пластир, закріпивши його краї за леєрні стояки і за полиці сіткового загородження. Поки возилися з цим, хвилі не переставали бити людей, загрожуючи зовсім змити їх в море. Проте мети своєї досягли — доступ води всередину судна зменшився принаймні на дві третини.

Так само впоралися і з другою величезною пробоїною на сімдесят першому шпангоуті.

П'ятдесят чоловік у цей час звільняли батарейну палубу від води. В напівтемряві матроси зганяли її вниз до помп і турбін, інші черпали її відрами, банками з-під масла і виливали за борт через рукави для сміття. Не переставали діяти і брандспойти. Незважаючи на' всі вжиті заходи, вода тільки-тільки почала спадати. А може, це тільки здавалося так. тому що надто велике було у нас бажання скоріш позбутися її.

Цією групою матросів керував боцман Воєводін. Цього разу він не був спокійний, як завжди. Збуджений, у кашкеті, що зсунувся на потилицю, він метався від одного —матроса до другого і, заглушаючи свій власний страх, кричав неприродно голосно:

— Моторніше, хлопці, працюйте! Краще на березі пити горілку та обіймати жінок, ніж спускатися на морське дно або гинути в зубах акули...

З операційного пункту піднявся на батарейну палубу інженер Васильєв, підтримуваний трюмним старшиною Йосипом Федоровим.