Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Жодної шлюпки, жодного катера не лишилося у нас иеушкодженим: все перетворилося на розбитий і обгорілий мотлох. В разі загибелі броненосця нам ні на чому буде рятуватися, і лишиться тільки одно — стрибати за борт.

По деяких елеваторах, зруйнованих снарядами, вже не можна було подавати патрони з погребів до 75-міліметрових гармат. Крім того, рейкова подача батарейної палуби в багатьох місцях була пробита. На додаток до цього в гарматах великого й середнього калібру від сильного струсу змістилися прицільні лінії. Ця обставина особливо збентежила артилеристів: якщо й раніш не можна було похвастатися влучністю нашої стрільби, то тепер, на великих дистанціях, ми будемо тільки викидати снаряди в повітря.

Коротше кажучи, броненосець "Орел" більш як наполовину втратив свою бойову міць.

Перепочинок, що випадково випав нам, наближався до кінця. Праворуч, позаду, помітили перший загін адмірала Того. Всі його шість кораблів, що не мали ніяких ознак пошкодження, йшли паралельним з нами курсом, поволі наздоганяючи нас. На "Орле" пробили бойову тривогу. Але вона прозвучала для нас як похоронний дзвін. Люди неохоче, з тугою в очах почали займати місця за бойовим розписом, щоб випробувати останню годину своєї долі. А рівно о шостій годині з тієї і другої сторони загуркотіли гармати. Вели бій правим бортом, цим самим бортом приймали також удари противника. Через півгодини наздогнав нас і адмірал Камімура зі своїми шістьма броненосними крейсерами.

Знову на нашій ескадрі почалося нищення людей, переважна більшість яких були винні лише в тому, що народились на світ.

"Бородино", як головний, найбільше терпів від зосередженого вогню противника. Але чимало було влучань і в наш корабель. Зазнавав пошкодження головним чином його правий борт. Іноді здавалося, що в його легку частину з гуркотом впинаються страхітливі зуби, вириваючи шматки заліза. Наш порятунок був лише в тому, що досі лишалися неушкодженими броньовані борти і броньова батарейна палуба, яка їх перекривала. Але батарейна палуба підносилась над поверхнею моря не більше як на п'ять футів, тоді як хвилі підіймались до семи-восьми футів. Таким чином, високобортний корабель перетворився в низькобортний монітор. По батарейній палубі вільно бігла вода, збільшуючи при циркуляції крен судна до небезпечних меж.

В правій головній машині був старший інженер-механік, полковник Парфьонов, в лівій — його помічник, штабс-капітан Скляревський. За час довгого переходу броненосця від Кронштадта до Цусіми, обидва вони, недосипляючи ночами, багато зробили для того, щоб налагодити механічну частину. Під їхнім керівництвом, в протилежність артилеристам і матросам інших спеціальностей, машинна команда добре освоїлась з своїми обов'язками.

Старший інженер-механік, управляючи разом з машиністами правою машиною, стояв на своєму посту, де були зосереджені манометри, телефони і переговорні труби. Його засмальцьований кітель, одягнений на голе тіло, розхристався, кашкет з'їхав на потилицю, оголивши великий лискучий лоб, по обличчю котились великі краплі поту, осідаючи на бороді густою росою. Він часто витирався чистим ганчір'ям і стурбовано позирав на прилади: манометри показували тиск пари в котлах, лічильники — число обертів гребного вала. Час від часу чулися дзвінки, які передавали розпорядження з бойової рубки збільшити або зменшити хід судна. Але це нікого особливо не бентежило. В бою ждали більш відповідального сигналу — зупинити машину зовсім або дати хід назад. Такі розпорядження віддають у виняткових обставинах і їх мають виконувати чітко й швидко, якщо хочеш ще пожити на світі. Парфьонов, стежачи за роботою механізмів, стурбовано поглядав на своїх підлеглих. Як вони поводитимуться в мить небезпеки? А що— як вони розгубляться, піддадуться паніці й кинуться нагору? Чи можна їх тоді зупинити самим лише грізним окриком, чи доведеться вдатися до револьвера?

В машинах, як і в кочегарках, йшла робота корабельного тилу, але вона була не менш напружена, ніж нагорі. Тиск пари в котлах не падав нижче двохсот тридцяти фунтів. Два сталеві серця, виблискуючи при електричному світлі змащеними частинами, працювали справно, без стуку й нагрівання. Коло них ретельно ходили машиністи при температурі понад сорок градусів за Реомюром, напівголі, в самих робочих штанях. Відрізані од зовнішнього світу, вони не знали, що діється нагорі. Можна було тільки на слух визначити постріли своїх гармат і влучання ворожих снарядів. Тут, на глибині, нижчій від ватерлінії, під броньовою палубою, люди якої на час бою щільно задраювалися важкими сталевими плитами, за броньовим поясом бортів, в цьому світі механізмів і пари, не було ні вибухів, ні поранених, ні вбитих. Але від цього не зменшувалося відчуття небезпеки: якщо броненосець почне тонути, то з машинних відділень навряд чи встигне хто вискочити.

Раптом права машина наповнилася димом і газом. Люди почали задихатися й сліпнути. До старшого інженера-механіка підлетів машиніст і якимсь гавкаючим голосом запитав:

— Гинемо, ваше високоблагородіє?

Замість відповіді Парфьонов голосно скомандував:

— Виключити вдувну вентиляцію!

Повітря швидко очистилось, зате почала підвищуватися температура, перевалюючи за п'ятдесят градусів. Витримувати таку жару при напруженій роботі було дуже важко. Здавалось, можна зваритись у власному соку.

Те ж саме сталося і в лівій машині.

Іноді в машини, проникаючи по шахтах гарячого повітря, залітали осколки. На щастя, жоден з них не попав у тертьові частини. Від цього судно могло б вийти з ладу.

В носовій кочегарці лопнула труба, яка йде від котла до магістралі. Пара, з ревом вириваючись на волю, заповнила кочегарне відділення гарячою хмарою. Інженер-механік Русанов і старшина Мазаєв встигли своєчасно виключити котел. При цьому нікого не ошпарило. Решта дев'ятнадцять котлів давали досить енергії, щоб обслуговувати головні машини і допоміжні механізми.

Наближаючись до Цусімської протоки, ми викинули багато дерева за борт. І все-таки під час бою не могли уникнути пожеж. А тепер вони спалахували ще частіше, ніж раніше. Пожежний дивізіон не встигав їх гасити. Горіли чохли, рятувальні круги, переговорні гумові шланги, ізоляція парових труб, пожежні шланги, матраци, парусинові обвіси койкових сіток і дерев'яні решітки в них, вугільні мішки, перліні, швартови, затулки з конопляним тросом, блоки, пластирі. Горіли офіцерські каюти з їхніми занавісками, килимами, меблями, шафами. Горіла верхня палуба, особливо в тих місцях, де дерев'яний поміст був поборознений і розщеплений снарядами. Але найбільшою поживою для вогню були гребні судна з веслами, складеними всередині їх; а також парові й мінні катери з їхнім дерев'яним обладнанням. Пожежі приносили дуже багато лиха, роз'єднуючи частини судна, заважаючи комендорам стріляти, постійно загрожуючи пробратися в бомбові погреби. Іноді дим, обгортаючи башти, викурював з них обслугу, як викурюють бджіл з вулика. Оптичні приціли гармат так закурилися, що стали непридатні,— крізь їхнє скло нічого не можна було бачити.

А головне — пожежі впливали гнітюче на психіку всього екіпажу. Вогонь на кораблі — це зовсім не те, що на суші. Коли запалав якась будівля, то мешканці її насамперед витягають своє добро, а потім, коли цього вже не можна робити, вибігають самі надвір. Вони стоять на твердій землі і з вереском або з похмурим мовчанням дивляться, як вогонь пожирає все, що вони нажили за довгий час. Надалі їх чекають,

можливо, злидні й голод, але смерть Тм безпосередньо не загрожує. Інша річ — пожежа на морі.

Наш броненосець був серед водної стихії, ворожої вогню, і все-таки горів. Уже сама ця обставина якоюсь мірою суперечила логіці. На цей раз полум'я вирувало на кораблі з найбільшою силою, а всередині його, в залізних лабіринтах, в численних закритих відділеннях, були сотні людей. їм нікуди було вискочити: навкруги — море і снаряди. Мало того, кожен мав стояти на своєму місці: у баштах, в погребах, в трюмах, в мінних відділеннях, в машинах, .в кочегарках, в операційному пункті, в судновій майстерні, коло гармат, коло допоміжних механізмів, коло переговорних труб. Не можна було припиняти роботу, інакше — корабель вийде із ладу — смерть усім. Корабель і люди тепер були одним цілим. Поки він не втратив своєї життєздатності, у кожного з екіпажу була надія врятувати власне життя.

Проти пожеж у нас був єдиний засіб—вода. Але вона виконувала подвійну роль: захищала нас від вогню і в той же час була головним нашим ворогом. Розтікаючись по верхній палубі, вона через численні діри збігала на нижні палуби, вона, як розбійник, вдиралася через пробоїни бортів у середину судна, вона через розбиті комінгси й елеватори спускалася ще нижче. Трюмні машиністи на чолі з інженер-механіком Румсом не встигали її відкачувати. Корабель уже прийняв її в свою утробу не менше п'ятисот тонн. Словом, вода, якою рятувалися ми від пожежі, загрожувала нам холодною і похмурою могилою моря.

В операційному пункті на столі лежав тяжкопоранений і тихо стогнав. Старший лікар Макаров, штопаючи йому голкою пробитий сальник, випростався і повернув голову до фельдшера,— очевидно, хотів йому щось сказати. В цю мить великий снаряд ударив у правий броньовий пояс, проти операційного пункту. Корабель рвонувся і лунко затремтів, ніби величезний барабан. Здавалося, що зараз розваляться всі його сто шпангоутів, ці сталеві ребра, які скріплюють корпус судна. В операційному пункті мало хто встояв на ногах. Старший лікар Макаров похитнувся і повалився на свого пацієнта. Той верескливо закричав. У тривозі підвели голови й інші поранені. Не минуло й півхвилини, як розлігся другий такий самий удар у правий борт. Електричне світло погасло. Почалася загальна паніка. В темряві, заглушуючи стогін стурбованих поранених, старший лікар прокричав: І

— Заспокойтесь, хлопці! Нічого особливого не сталося. Заспокойтесь!

Санітари вже запалювали заздалегідь приготовлені свічки. В напівтемряві я побачив бліді обличчя й налиті жахом очі. Матрос з тяжкою раною в грудях почав блювати; він став рачки і, хриплячи, виливав те, що було в його шлунку, на свого сусіда, який лежав нерухомо. Другий, мотаючи забинтованою головою, ліз на перебірку і дряпав нігтями залізо.