Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Ходімо!

Я розсердився і крикнув:

— Забирайся під три чорти від мене!

А він, обводячи поглядом покалічених і стогнучих людей, що лежали не тільки в операційному пункті, але й у коридорі, підморгнув одним оком і спитав:

— Це все майбутні акробати?

Мені був огидний його цинізм, і я роздратовано відповів:

— Вася Дрозд теж записався в акробати. Боцман Воєводін бачив його: валяється на шканцях без ніг.

Кочегар Бакланов одразу протверезився:

— Брешеш?

— Піди подивись.

Він повернувся і побіг по східцях трапа нагору. Але не минуло й десяти хвилин, як я знову зустрівся з ним у коридорі. Це була тепер інша людина, пригнічена втратою друга.

— Ну що? — спитав я.

— Він уже мертвий. Я викинув його за борт.

Бакланов поклав свою важку руку на моє плече і, хвилюючись, заговорив глухо, крізь зуби:

— Ех, яка людина загинула, друг наш Вася! Хотів усі науки осягнути розумом. І от що вийшло. За що відняли в нього життя? Хіба воно було в нього крадене?

Бакланов розмазав по обличчю сльози і, зсутуливший, повільно поліз по трапу.

Після того, як кочегар пішов, долетіла до операційного пункту страшна звістка про шестидюймову башту. Як потім з'ясувалося, всередину її влетів розпечений осколок і вдарив у запасний патрон. Стався вибух. Спалахнули ще три такі самі патрони. Один з них у цю мить був у руках комендора другого номера Власова, що заряджав гармату. Башта, викинувши з усіх своїх отворів разом з димом і газами червоні язики полум'я, лунко ухнула, ніби випустила останнє утробне зітхання розпачу. Одночасно всередині круглого приміщення, закритого важкими броньовими дверима, пролунав жахливий зойк людей. Зайнялася олійна фарба на стінах, ізоляція на проводах, чохли від гармат. Люди, задихаючись від газів і підсмажуючись на вогні, шукали виходу і не знаходили його. Засліплені димом, ошалілі, вони метались в різні боки, але розбивалися об свої ж гармати або об вертикальну броню, падали і качалися по залізній платформі. Башта не стріляла, однак у сталевих її стінах довго лунали зойки, вереск, рев. Ці нелюдські голоси почули в підбаштовому відділенні, звідки про подію негайно сповістили в центральний пост.

Вогонь, прориваючись по норіях униз, підпалив проводи й дерево і почав загрожувати пороховому погребові. Тільки рішучість матросів, що були там, врятувала броненосець від вибуху.

До башти прийшли носильники і відчинили двері. Один з них голосно крикнув:

— Ну, що тут у вас сталося?

У відповідь почулися стогін і хрипіння умираючих. Троє з артилерійської обслуги — Власов, Финогенов і Мар'їн,— лежали обвуглені, мертві. Квартирмейстер Волжанін і комендор Зуєв були ледь живі. Замість одежі на них було обгоріле лахміття.

Ті патрони шестидюймових гармат, які вибухнули і заподіяли стільки лиха, були запасні. В кожній башті їх було по чотири штуки. З самого початку плавання, починаючи з Ревеля, їх тримали напоготові в кранцях, щоб в разі раптової появи ворога можна було швидше зарядити гармати. Знаючи, що амбразури в наших баштах надто великі, ці патрони на початку бою слід було пустити в діло першими, але про це ніхто не подумав.

Один з артилерійських квартирмейстерів, з обуренням розповідав мені:

— Щастя наше, що вибух стався не в дванадцятидюймовій башті. В кожній з них тримали в запасі близько двадцяти пудів пороху. Для чого? Адже заряджати гармату вручну значно довше, ніж автоматичною подачею. А в нас унизу, в підбаштовому відділенні, деякі кокори розкупорились. Порох з них розсипався. Досить було попасти туди найменшій іскрі, і він одразу б зайнявся. Де були очі у нашого начальства? Адже весь корабель міг злетіти в повітря...

Бій тривав. Наша ескадра встигла проробити стільки різних поворотів і еволюцій, що важко було в них розібратися. Кінець кінцем вона знову схилилася на південь.

Броненосець "Орел" дістав уже в свій корпус близько сотні снарядів різних калібрів. Весь лівий борт вище батарейної палуби був у нього в дірах. їх нашвидкуруч забивали койками. У багатьох гарматних пів-портиків були розбиті ланцюжки. Щоб закрити ці півпортики, треба було підвести до них кінці троса. Під вогнем противника, рискуючи зірватися в воду, матроси змушені були спускатися за борт.

Японські снаряди, вибухаючи, нагрівалися до такої температури, що витоплювали на товстих броньових плитах ямки, а в деяких місцях залізо розплавлялось і звисало бурульками. На судні раз у раз виникали пожежі. Трюмно-пожежний дивізіон не встигав їх гасити. Гасили їх усі, хто тільки міг. Навіть сам старший офіцер, капітан 2-го рангу Сидоров, що виконував тепер роль командира, кілька разів вибігав з бойової рубки і разом з сигнальником Зефіровим і горністом Балестом боровся з вогнем на містку. З нестерпним смородом горіли згорнуті в тугі кокони парусинові койки, що були підв'язані під звіс даху бойової рубки для захисту від осколків. Койки поливали водою, але через дві-три хвилини вони знову починали тліти. Сидоров розпорядився:

— Викидайте койки за борті

Позаду рубки біля фок-щогли зайнялися бухти гумових переговорних шлангів. Тут-таки були ящики з 47-міліметровими патронами, кілька з них вибухнули. Все це теж викинули в море. Люди, погравшись зі смертю, своє діло, однак, зробили і сховались у бойовій рубці. Матроси не потерпіли, а старший офіцер відбувся лише контузією спини.

Боцман Воєводін, проходячи повз приміщення церкви, побачив п'ятьох матросів, що стояли перед іконами на колінах. Вони молилися не під дзвін церковний, а під гуркіт гармат. Але боцман, якому потрібні були люди, крикнув на них:

— Якого чорта ви зібралися тут?..

Розлігся вибух, і ніхто з тих, хто шукав в бога захисту, не підвівся на ноги. Здавалося, скрикнули від болю самі розбиті ікони. Разом з людьми наклав тут своїм життям і цап, якого купили у тубільців. До цього вибуху він гасав по всіх палубах, не розуміючи, що діється навколо. Снарядом у нього одірвало задню частину спини. Він схопився на передні ноги, замотав рогатою головою і, дивлячись на боцмана вологими чорними очима, жалібно замекав.

Поблизу з'явився лейтенант Славінський. Вибите око і рана на голові в нього були забинтовані. Він ступав якось боком, невпевнено. Помітивши, що з крана пожежної труби ллється вода, він зупинився, подумав і крикнув боцманові, який щойно кінчив гасити пожежу в церкві:

— Воєводін, закрути край!

Воєводін кинувся виконувати наказ, а Славінський через носовий люк попрямував на верхню палубу. Але там він пробув недовго:* коли гасили пожежу на шканцях, його чимсь ударило по голові й зірвало з неї пов'язки. В операційний пункт його доставили непритомного.

Згори долетіли в операційний пункт голоси, що кричали "ура". Ми дивувалися: що там таке? Старший боцман Саєм, спустившись униз, щоб перев'язали легку рану на руці, урочисто повідомив

— Ворог відступає, а його один підбитий броненосець відстав, ледве посувається й горить. Наша ескадра добиває його. Зараз він піде на дно.

Священик Паїсій, широко перехрестившись, вигукнув:

— Господи, поможи нам розбити нашого лютого ворога!

Поранені, почувши звістку про те, що гине японський корабель, пожвавішали. Радісне піднесення, яке буває на полюванні, коли влучно вистрілиш у дичину, охопило й мене. Я подивився на свого вчителя, інженера Васильєва,— в карих очах його блиснув хижий вогник. А з посинілих губ одного матроса, що вже вмирав, злетіло:

— Братці, значить, їм теж дісталося, японцям? Так їм і треба, проклятим!

Але скоро з'ясувалося, ідо Саем помилився: праворуч від нашої колони, в імлистій далині, ледве рухаючись, горів не японський броненосець, а наш флагманський корабель "Суворов". В нього з "Орла" зробили кілька пострілів. В операційному пункті переживали гнітюче розчарування. На адресу боцмана почулася лайка.

В ту ж мить помітили, що броненосець "Орел" починає кренитися на правий борт. Поранені й здорові запитливо переглядалися між собою, але ніхто не розумів, що сталося з кораблем. Може, він вже має підводну пробоїну? Може, через кілька хвилин він, як і броненосець "Ослябя", перевернеться догори кілем? Неспокій наростав. Кожна пара очей з тривогою поглядала на вихід, і кожен думав лише про те, як на випадок загибелі судна вискочити йому першим, бо тільки запізнишся—двері й люки будуть забиті людськими тілами. Дехто вже почав підійматися по трапу, дехто щось викрикував у маячінні, а решта мовчала, ніби прислухаючись до пострілів своїх гармат і до вибухів ворожих снарядів. Здригався змучений корабель, ніби лякався чорної безодні моря, здригалися і ми всі, мовби зливаючись в одне ціле з усіма частинами судна.

Броненосець иакренився градусів на шість і, не зменшуючи ходу, надовго лишився в такому положенні. На одну мить крен його ще збільшився. Очевидно, це сталося на циркуляції. Здавалося, перед нами опускається залізна стіна, щоб назавжди відрізати нас од життя.

Я згадав матір і, наблизившись до інженера Васильєва, навіщось сказав йому:

— Моя мати вміє по-польському читати. В неї книжок польською мовою томів двадцять: і молитовники, і романи. Вона знає їх майже всі напам'ять.

Васильєв здивовано звів чорні брови і, намагаючись зрозуміти сенс моїх слів, промовив:

— Так? Це добре. А по-французькому вона не вміє читати?

— Не вміє, ваше благородіє. У Франції вона не була.

Відчувши крен, занепокоївся в бойовій рубці і капітан 2-го рангу Сидоров. Переговорною трубою він зараз же переказав у центральний пост, де були судновий ревізор, лейтенант Бурнашов й трюмний інже-нер-механік Румс:

— Негайно вжити заходів до випрямлення корабля.

Румс пішов нагору з'ясувати причини крену. Винними були комендори. В середній батарейній палубі набралося багато води. Щоб позбутися її, вони, не спитавши дозволу трюмних, самі відчинили з правого борту непроникні горловини. Вода линула в бортовий коридор і наповнила верхній відсік від тридцять третього до сорок четвертого шпангоута.

На наше щастя, крен був не на лівий борт, де було багато пробоїн і де ще не встигли позалатувати деякі пошкоджені гарматні півпорти-ки. Броненосець міг би, особливо на циркуляції, зачерпнути воду всією батарейною палубою. А це призвело б до катастрофи.

За розпорядженням Румса, трюмні старшини Федоров і Зайцев затопили відсіки лівого борту.