Гра в бісер - Гессе Герман
Це було перше передчуття великої таємниці, її значущості й глибини, а також можливості її пізнання, воно ніби невидимою рукою торкнулося хлопця серед досвітньої лісової прохолоди, на кручі, яка здіймалася над тисячами дерев, що озивалися з мороку тихим шелестом. Він не міг би розповісти про це передчуття ні тоді, ні протягом цілого свого життя, але думав про нього багато разів, і не тільки думав: у його подальшому житті й досвіді те, що він тоді пережив, та хвилина завжди багато важила, завжди нагадувала про себе. "Не забувай, — нашіптувала вона йому, — не забувай, що все це існує, що між тобою, місяцем, Туру й Адою проходять промені й виникають струми, що існують смерть, і країна душ, і повернення з неї, і що на всі образи та явища світу відповідь є в твоєму серці, що все тебе стосується, що ти повинен про все знати стільки, скільки може знати людина". Щось таке нашіптував йому той голос. Кнехт уперше почув голос духу, його зваблювання, його вимогу, його таємничий поклик. Не раз він бачив, як мандрував по небу місяць, не раз чув нічний голос сови, а з уст учителя, хоч який той був неговіркий, не раз сходили слова, плід прадавньої мудрості й самотніх роздумів, але тепер, цієї нічної пори він усе сприймав інакше, поновому, у нього з'явилось передчуття цілого, взаємозв'язку і взаємостосунків, ладу, який і його втягував у свою орбіту, і на нього покладав частку відповідальності. Той, хто оволодів би ключем до цих таємниць, мусив би вміти не тільки вистежувати по сліду звіра, впізнавати рослину за її корінням чи насінням, а й уміти охоплювати весь світ: небесні світила, духів, людей, тварин, цілющі засоби й отрути, все в його сукупності, як ціле, і за окремими частинами цього цілого, за окремими його ознаками вміти впізнавати інші частини. Бувають добрі мисливці, що зі сліду, шерстинки, посліду чи якихось інших ознак можуть дізнатися більше за інших; з кількох шерстинок вони не тільки дізнаються, що то за тварина, а й чи вона стара, чи молода, чи то самець, чи самиця. Інші з форми хмари, з запаху повітря, з поведінки якоїсь тварини чи рослини за кілька днів угадують бурю; вчитель Кнехта в цій царині був неперевершений і майже непомильний. Ще інші мають природжену спритність: декотрі хлопці за тридцять кроків влучають камінцем у птаха — цього їх ніхто не вчив, їм було дуже просто це зробити, воно в них виходило саме собою, без ніяких вправ, а завдяки чарам чи допомозі якоїсь неземної сили камінець у їхніх руках летів сам, хотів влучити, а птах хотів, щоб у нього влучили. Є ще такі, що вміють угадувати майбутнє: чи хворий помре, чи виживе, чи вагітна жінка народить хлопчика, чи дівчинку; цим уславилась дочка праматері, казали, що й заклинач погоди знав дещо з цієї мудрості. Отже, здавалося Кнехтові тієї хвилини, в безконечному плетиві взаємозв'язків має бути якийсь осередок, де все відомо, де можна побачити і вгадати все минуле і все прийдешнє. До того, хто стоїть у тому осередку, сходяться знання, як у долину стікається вода чи зайці збігаються до капусти, слово тієї людини має бути гостре й непомильне, мов камінь, що летить з найспритнішої руки, силою свого духу вона мусить об'єднати в собі всі ті чудесні здібності та знання й домогтися, щоб вони служили їй: ото була б досконала, розумна, неперевершена людина! Стати такою людиною, наблизитись до цього взірця, вічно до нього прагнути — ось де шлях, найкращий з усіх шляхів, ось де мета, ось що надає життю священного сенсу. Такі приблизно були відчуття Кнехта, і хоч би як ми намагалися висловити їх нашою абстрактною, чужою для нього мовою, ніщо не може передати того тремтіння, того захвату, який тоді палав у його серці. Пробудження серед ночі, мандрівка темним, безмовним лісом, повним небезпек і таємниць, чекання в досвітній прохолоді на кручі, поява тоненького, примарного місяця, скупі слова старого мудреця, перебування на самоті з майстром такої незвичайної хвилини — все це Кнехт пережив і запам'ятав як свято і таїнство, як урочистість посвячення, як прийняття до якоїсь спілки, приєднання до якоїсь віри, як початок нерівних, але почесних взаємин із тим, що не має назви, з таємницею всесвіту. Це переживання чи щось схоже на нього не можна було вкласти в думку, а тим паче в слово; і ще дальшою, ще неможливішою, ніж будьякі інші, була б така думка: "Чи це тільки моє суб'єктивне переживання, чи об'єктивна дійсність? Чи майстер почуває те саме, що й я, Чи кепкує з мене? Чи мої думки, пов'язані з цим переживанням, якісь нові, притаманні тільки мені, неповторні, чи, може, майстер і ще хтось інший до нього переживали й думали те саме?" Ні, таких варіацій і такої розчленованості думки він не знав, для нього все було реальністю, все було насичене й просякнуте дійсністю, мов тісто дріжджами. Хмари, місяць, мінлива картина неба, волога, холодна вапнякова круча під босими ногами, пронизлива досвітня прохолода в сіруватій імлі, затишний запах рідного житла, диму з вогнища й сухого листя, що тримався в шкурі, в яку був загорнутий майстер, відтінок гідності і легеньке відлуння старості та готовності вмерти в його суворому голосі, — все це було аж надто реальне і майже силоміць вривалося в почуття хлопця. А для згадок чуттєві враження — поживніший грунт, ніж найкращі системи й методи мислення.
Хоч заклинач дощу належав до небагатьох привілейованих, що мали фах, хоч він опанував особливе мистецтво й набув у ньому великого вміння, зовні його буденне життя мало чим відрізнялося від життя решти жителів селища. Він займав високу посаду, тішився пошаною і отримував від племені пайку зі спільної здобичі та винагороду, коли робив щось для громади, але таке бувало тільки в особливих випадках. Його найважливішим, найурочистішим, навіть найсвященнішим завданням було визначати навесні день, коли треба сіяти чи садити кожен плід і кожну рослину; він докладно узгоджував ті дні з певними фазами місяця, частково спираючись на заведені до нього звичаї, а частково на власний досвід. Проте врочиста церемонія початку сівби, висівання першої жмені зерна в громадську землю, вже не входила в його обов'язки, такої високої честі не удостоювали жодного чоловіка; це власноручно робила щороку прамати або ж котрась із найстарших її родичок. Найважливішою особою в селі майстер ставав тоді, коли справді виступав у ролі заклинача дощу. Таке бувало в ті часи, коли довга посуха, сльота чи холоднеча облягали поля й загрожували племені голодом. Тоді Туру вдавався до засобів, які завжди застосовували проти посухи й неврожаю: приносив жертви, заклинав погоду, влаштовував молитовні походи. За переказами, коли під час довгої посухи чи ненастанних злив усі засоби виявлялися безсилими й духів не щастило ні вмовити, ні власкавити, ні залякати погрозами, вдавалися до останнього, певного засобу, який не раз застосовували в давнину, в часи панування жінок — громада приносила в жертву самого заклинача дощу. Прамати, кажуть, бачила ще таке на власні очі.
Крім турботи про погоду, старий мудрець робив ще й приватні послуги: заклинав духів, виготовляв амулети, варив чарівне зілля, а часом і лікував, коли це не було привілеєм праматері. Але загалом Туру жив так само, як усі. Він допомагав, як наставала його черга, обробляти громадське поле і мав біля хижі ще й свій власний невеличкий город. Він збирав ягоди, гриби, хмиз і робив запаси. Він рибалив і ходив на лови, тримав козу або й дві. Як хлібороб він не відрізнявся від інших своїх одноплемінців, зате в полюванні, риболовлі й збиранні коренів з ним ніхто не міг зрівнятися, тут він був єдиний, геній, ходили чутки, що він знає безліч таємниць, хитрощів і всіляких способів, чарівних і підглянутих у природи. Казали, що з його сильця, сплетеного з лози, не вирветься жоден звір, що принаду на рибу він готував особливо смачну й запашну, знав, як приманювати раків, а дехто вірив, що він також розумів мову багатьох тварин. Але справді його, більше нічиєю, цариною була магічна наука: спостереження за місяцем і зірками, знання прикмет погоди, вміння вгадувати наперед, яка вона буде і як вплине на врожай, — тобто все те, що допомагало йому в магічній діяльності. Він був великим знавцем і збирачем тих видів рослинного і тваринного світу, з яких можна було готувати ліки, отрути та всілякі чари і які могли прихилити до людини добрих духів і оборонити її від лихих. Він знав і вмів відшукати кожну рослину, навіть найрідкіснішу, знав, де й коли вода квітне і дає насінні, коли час викопувати її корінь. Він знав і вмів відшукати всі види змій і жаб, знав, що можна зробити з рогів, копит, кігтів і шерсті, розумівся на всіляких викривленнях, спотвореннях, химерних і страхітливих формах у природі, на ґулях, потовщеннях і наростах, на дереві й листі, на зерні й на горіхах, на рогах і на копитах.
Кнехтові доводилося вчитись не так розумом, як почуттями, ногами й руками, очима, шкірою, вухами, смаком, та й сам Туру більше показував йому, давав приклад, ніж розповідав чи навчав. Майстер взагалі дуже рідко вимовляв цілі фрази, але якщо й вимовляв, то тільки для того, щоб іще підсилити словами свої дуже виразні жести. Кнехтова наука мало чим відрізнялася від тієї, яку, скажімо, проходить у доброго майстра молодий мисливець чи рибалка, і вона давала йому велику радість, бо він учився лише того, що було закладене в ньому від природи. Він учився підстерігати, наслухати, підкрадатися, стежити, бути насторожі, коли треба, не спати, винюхувати і обмацувати; але дичиною, яку вік та його вчитель підстерігали, були не тільки лисиця, борсук, гадюка й жаба, птах і риба, але й дух, цілість, сенс і взаємозв'язок явищ. Визначити, впізнати, вгадати й передбачити мінливість і примхи погоди, знати, які ягоди і змії несуть із собою смерть, підгледіти таємницю взаємозв'язку хмар та вітрів із фазами місяця і їхнього впливу на посіви й на їхній ріст, на розквіт чи кінець людського й тваринного життя, — ось що вони хотіли осягнути. Власне, вони прагнули до тієї самої мети, що в пізніші тисячоліття наука й техніка, — підкорити природу й навчитися керувати її законами, але йшли до неї зовсім іншими шляхами. Вони не відділялися від природи, не пробували силоміць проникнути в її таємниці, не суперечили й не ворогували з нею, а завжди були її живою часткою, завжди шанобливо любили її.
