Гра в бісер - Гессе Герман

Ми — тільки потік.

Ми всі форми наповнюєм радо собою:

Форму ночі і дня, русла років і рік,

Піднебіння печери і тишу собору.

І нема нам спочинку, нема вороття,

Ми в дорозі, ми гості, — ні поля, ні плуга.

Нас жене по світах вічна спрага буття,

У завершеність форми не втілена туга.

Ми не знаємо, хто ми. Ми — сни у віках.

Мов крізь пальці, проходим крізь час і природу.

Ми лиш глина покірна у бога в руках,

Котру ліплять, але не випалюють зроду.

Зупинитися! Бути! Зажевріть теплом!

Ось до чого ми прагнем у вічній тривозі.

Але прагнення ці — лиш міраж, лиш фантом,

Що ніколи не стане спочинком в дорозі.

ПОСТУПКА

У непохитних душі не прозріли,

Дратують їх шукання наші ревні.

Що світ плаский, — у цьому вони певні,

А третій вимір — це вже підозріло.

Бо й справді, як жилося б нам печально

Яку мороку мали б не одну,

Якби цей світ, крім вимірів звичайних,

Та мав ще й третій вимір — глибину.

То, щоб стояти твердо на землі,

Скасуєм третій вимір взагалі!

Бо сумніватись в істинах неґречно,

І якщо вглиб дивитись небезпечно,

То третій вимір зайвий, безперечно.

АЛЕ МИ ТУЖИМ ПОТАЙ…

Тягар буття не давить нам на плечі,

І наших мрій реальність не зімне.

Це існування наше неземне —

Як танець фей навколо порожнечі.

Наш світ ясний, у нас немає долі.

Є лиш ума забави чарівні.

Але як страшно тужить в глибині

Кривава праніч варварства й сваволі!

В кружлянні мрій, в гармонії симетрій,

Легкі, як німби інопланетян, —

О, як ми тужим потай за життям

З вогнем зачать і таїнствами смерті!

ЛІТЕРИ

Ми інколи беремся до пера

І звично пишем літери і коми,

Які відомі кожному. Це гра,

Що має здавна правила й закони.

Але, якби побачив їх дикун

Або людина з місяця, — дивами

Для нього був би знаків цих табун,

Це біле поле, всіяне словами,

Кабалістичним плетивом чудним

В химерних візерунках алфавіту

Тоді, мабуть, постав би перед ним

Страшний і незбагненний образ світу.

Були б там роги, ноги і хвости,

Рослини, змії, птиці й поторочі.

І, вражений до сліз, до німоти,

Він би читав їх, як сліди воронячі.

І в цих відбитках найрізніших мов,

У цьому хмизі втіленого звука

Побачив би, як жевріє любов,

Палає гнів, обвуглюється мука.

Він би жахався, плакав, і тремтів,

І переляк вишіптував, як знахар,

Збагнувши безмір зоряних світів

У мікросвіті цих графічних знаків,

Де стільки літер нижуться в рядки,

Такі чіткі й однакові, що навіть

Життя і смерть, кохання і ненависть

Стають подібні, наче двійники…

І врешті б він, бурмочучи закляття,

Той білий аркуш кинув у багаття,

І, при багатті мирно задрімавши,

Повірив би, що чарів тих нема вже,

Що весь той жах розвіявся, минув,

І аж тоді б він, певно, усміхнувся,

І аж тоді б з полегкістю зітхнув.

ЧИТАЮЧИ ДАВНЬОГО ФІЛОСОФА

Те, що було ще вчора над усе,

Найвищий досвід, наймудріша теза, —

Тьмяніє раптом і втрачає сенс,

Як партитура без ключа й діеза.

І побудова гарна і струнка,

Що в ній було доцільне все і вічне,

Безладно розпадається, зника,

Мов губить враз ядро своє магічне.

Так і обличчя, любі нам колись,

Такі прекрасні, юні і відверті,

В печалі зморщок тінями взялись

І визрівають, блякнучи, для смерті.

Так у душі і захват, і порив,

Ледь спалахнувши, гасне, і натомість

Приходить жаль, що все ж це до пори,

Як щось одвіку вкладене в свідомість.

Та над цією прірвою розрух,

В долинах смерті, де сама трагічність,

В кромішній тьмі пручається наш дух,

Долає смерть і світиться крізь вічність.

ОСТАННІЙ ГРАВЕЦЬ У БІСЕР

Сидить старий, схиливши сиві скроні,

Перебирає бісер на долоні.

А навкруги — руйновище країни,

Повзучий плющ повився на руїни,

Гуде бджола. І над добром і злом

Лунає лиш приглушений псалом.

І той, що був колись такий славетний,

Ніким не перевершений гравець

В грі символів, мандрівник і митець,

Мав розум вільний, гордий і шляхетний, —

Старий, самітний, головою срібен,

Тепер він став нікому не потрібен.

Юнак до нього труд свій не приносить,

Магістр його на диспут не запросить.

Минуло все. Нікого вже немає.

Ні тих духовно вишуканих кіл,

Ні храмів тих, ні касталійських шкіл,

Нема вже їх… Старий відпочиває

Серед руїн. Над ним пливуть хмаринки.

В його руках барвисті намистинки.

Вони — як ієрогліфи печалі,

Що так колись багато означали!

Життя урвало ниточку хистку.

Тепер це тільки скельця кольорові,

Синенькі, білі, жовті, пурпурові,

Вони тихенько котяться крізь пальці

Старечих рук і губляться в піску…

ДО ОДНІЄЇ ТОККАТИ БАХА

Правічна тиша і правічний сон…

І враз крізь пітьму, як сліпучий зонд,

Пробився промінь. Пронизав безмежність.

Із хаосу вихоплює світи.

І розтинає прірву чорноти

На день і ніч, життя і протилежність.

Вдихає душу божому рабу,

Снагою зел запліднює природу,

Бажанням дії, боротьби і плоду.

Вливає небо в чашу голубу.

І творить світ живий і неповторний,

І славить все той промінь животворний.

А потім він у безмір лине знову,

Шукаючи свою першооснову,

Крізь ті світи, які він сам створив, —

Молінням рук, простягнутих угору,

Любов'ю, гнівом, обрисом собору, —

Це боротьба, це щастя, це порив!

СОН

Гостюючи колись в монастирі,

Я, коли всі були вже на відправі,

Зайшов до книгосховища. Старі,

Грубезні книги в шкіряній оправі

Стояли там рядами при стіні.

Ну, що ж, ченці — то здавна люди книжні.

Але у вічі кинулись мені

Тих фоліантів назви дивовижні.

Я взяв один, — і що читаю там?

"Останній крок до квадратури кола".[55]

О, думав я, в цій книжці мисль не квола!

Або таке: "Як скуштував Адам

Ще й з древа іншого[56]…" Але з якого, боже?

Із дерева життя?! То він безсмертний, може?

Ну, думав я, це ангелпокровитель

Заніс мене у цю святу обитель!

Вечірній промінь втомленого сонця

Упав на книги з косого віконця.

Дивлюсь: одна із райдужним обрізом

Вся аж дзвенить тривожним вокалізом.

Беру, читаю напис той: "Наука

Про відповідність кольору і звука".

Я відчиняю книги ті, як брами,

І цілий світ співає кольорами!

І так мене ця вразила ідея,

Що я почав здогадуватись, де я.

Бо, що за том я тут не вибираю,

Все свідчить: я — у книгозбірні Раю!

Тут відповідь на всі мої питання,

Тут всі плоди із дерева пізнання,

І всі мистецтва, і науки точні,

Усіх досліджень дані остаточні.

І, що не книга, — з гарних палітурок.

Світився напис, наче порятунок.

І кожне слово з крони до коріння

Було — як біла блискавка прозріння

Для тих, кому відкрилась вища суть.

Я книгу взяв тремтячими руками.

В ній сторінки аж сяяли рядками.

І, сам себе не знавши до пуття,

Мікрочастинка в космосі ніяка,

Я осягнув той вищий сенс буття,

Що десь лежить у сфері зодіака.

Побачив раптом, наче з висоти,

Скарбів духовних розсипи всесвітні,

Прадавніх знань незлежані пласти,

Нових гіпотез паростки тендітні,

Нектар ілюзій, досвіду полин,

Гіркі плоди марнот і шанолюбства.

Я подолав за декілька хвилин

Тернистий шлях здороженого людства.

Це був такий натхненний марафон!

В очах мигтіли числа й силуети,

Калейдоскопи символів і форм,

Емблем і формул дивні менуети.

Все оживало в образах письма,

Питало шлях і стежечку зміїсту —

У невтолимих пошуках ума

Нової форми і нового змісту.

І от коли, засліплений тим всім,

Я очі звів перепочити трохи,

І тих книжок беззвучний клавесин

Мені лунав, — почув я тихі кроки.

Тут ще хтось був. З ченців хіба котрий.

І я подумав: певно, архіварій.

Він щось робив, і в паузі тривалій

Дивився я: що ж робить той старий?

Він брав побожно кожний фоліант,

Читав книжок позолотілі спинки,

Тих дивних назв сліпучі золотинки,

А потім їх, як свічку, задував

Безкровним ротом. І стирав їх пальцем,

Ті назви плоду з гілочки добра.

І зовсім інші, інші! — архіварій цей

Писав єдиним розчерком пера.

Ну, думав я, яка робота ловка!

Дмухне старий — немає заголовка.

Так він ходив, і назви ті підмінював.

І тихий острах серце мені стис.

І був зловісно вище розуміння

Його роботи потаємний смисл.

Збентежений і збитий з пантелику,

Я взявся знов за книгу ту велику.

Але чомусь, зненацька потьмянівши,

Ті літери не сяяли мені вже.

І кожне слово з крони до коріння

Було — як сіре, знічене створіння.

Воно двоїлось, блякло, розсипалось,

Зникало десь у плетиві оман,

Немов під ним сторінка розступалась,

І западали літери в туман…

В цю мить десь тихо брязнули ключі.

Відчув я руку в себе на плечі.

Це був старий. Півкроку, може, тільки

Тепер було між мною і між ним.

Підвівся я. Мороз пройшов по тілу,

Немов війнуло вітром крижаним.

Він взяв мій том, і мало я не скрикнув:

Він назву стер і з цього манускрипта.

Німі слова пручалися, як міми,

Летіло все в стрімкому монтажі —

Невічних істин вічні видозміни,

Старих пустель новітні міражі.

Він їх стирав, писав і знову нищив.

Я не питав у нього ні про що.

А потім він забрав перо і книжку

І, слова не промовивши, пішов.

СЛУЖІННЯ

Колись були володарі побожні,

Котрі в полях освячували плуг,

Високу віру і високий дух

В людській душі підтримати спроможні,

Що знали мову сонця і грози,

Що їх законам був за оборонця

Той, що тримав над світом терези

Життя і смерті, місяця і сонця.

Але урвався той священний ряд.

Лишився рід людський напризволяще,

В марноті днів згубивши все найкраще,

Без вівтарів, і святощів, і свят.

Та не урвалась пам'ять про ті дні,

І ми повинні крізь марноти світу

Нести високу святість заповіту,

Навіки в притчі втілену й пісні.

Колись, можливо, зміняться часи,

По самі вінця темрявою повні, —

Почує сонце наші голоси,

Ми принесем дари йому жертовні.

МИЛЬНІ БУЛЬБАШКИ

О, скільки треба літ, щоб день такий настав!

І сивий чоловік нарешті гляне вгору,

І пізня мудрість випаде в кристал

Усе життя омріяного твору.

І розчерком пера, натхненно, в один мент,

Науки всіх віків збагнувши за два тижні,

Напише перший твір доскіпливий студент,

Де будуть відкриття й прозріння дивовижні.

І хлопчик, що сидить і бульбашки пуска, —

Так тішиться дитя, так дме у соломинку! —

І кожна з них летить, прекрасна і легка,

Хоч, може, їй летіть всього яку хвилинку.

Але і той старий, і хлопчик, і студент —

Всі троє творять з однієї піни

Ніщо, дрібничку, мрію, сентимент, —

Однак і в ній, хоч на єдиний мент,

А вічне світло спалахне і згине.

ПРОЧИТАВШИ "SUMMA CONTRA GENTILES"[57]

Здається нам, що всетаки раніше

Життя було і краще, і чесніше.

Не знав ще розум з правдою розлуки,

Була ще мудрість посестра науки,

Душа людська була іще невтомна,

Як ми про це читаємо в Платона.

Ох, і щоразу, як вступали ми

В духовний храм Аквінського Фоми,

Беззастережно вірили йому

І скрізь ми правду бачили саму.

Тодішні люди і тодішні долі

Ввижались нам в якомусь ореолі,

І все було прекрасне, повноцінне,

І все складалось в бездоганне ціле.

Натомість ми, пізніші покоління,

Нікчемна парость доброго коріння,

Метаємось, б'ємо крильми по стелях.

І хто ми є? Блукальці у пустелях.

Що знали ми, крім сумнівів і муки?

Але колись, можливо, наші внуки

І ці терзання наші, й наші долі

Побачать теж в якомусь ореолі.

Можливо, й ми їм будем саме тими —

Просвітленими, мудрими, святими,

Бо вже вони почують тільки міфи,

Глухе відлуння нашої доби,

Про наше перетліле лихо

Й пригаслий попіл боротьби.

І той їм стане світочем життя ще,

Кого терзали сумніви найтяжче.

Хто шлях шукав крізь відчай і знемогу,

Покаже їм до істини дорогу.

І, може, в цьому й суть одвічна руху,

Глибин його потужна течія:

Живе в нас дух, безсмертний геній духу.

Він переможе, а не ти чи я.

ЩАБЛІ

Як в'яне цвіт, і молодість минає,

І губить сонце промені останні,

І мить за миттю вічність поглинає

Так все минає, навіть неминуче! —

І сталість є лиш в цьому проминанні.

Чи ти людина в світі, чи трава ти, —

Не можеш сам себе перетривати.

Це вища мудрість, і тому нещадна.

І в кожну мить, що має вже промчати,

Готовий будь навіки до прощання,

Щоб стрепенуться й наново почати.

Хай кличе нас дорога невідома,

Хай не спиняють радощі й осмути,

Бо, якщо десь відчуєм, що ми дома,

Як тільки звикнем, — можна і заснути.

Тож переходьмо простори і межі,

Ніде не зупинившись на порозі,

Бо обрій моря тільки в безбережжі,

Бо обрій духу тільки у дорозі.

А може, й смерть, ота межа остання, —

Новий щабель нового існування,

А може, й він несе яку загадку, —

Ну що ж, прощайся і почни спочатку!

ГРА В БІСЕР

Ми чуєм звуки музики нетлінні

Світів людських і далей незбагненних.

На свято чисте ми скликаєм тіні

Святих часів, часів благословенних.

І таємниця формул тих магічних

Чарує душі, мерехтить у слові

І вічний світ у втіленнях невічних

Перекладає в символи чудові.

Вони бринять так ніжно і мінливо,

Звертають нас до істини обличчям.

І з цього кола випасти можливо

Лише у центр найглибших втаємничень.

ТРИ ЖИТТЄПИСИ

ЗАКЛИНАЧ ДОЩУ

Було це не одне тисячоліття тому, коли на світі панували жінки: на чолі роду й родини стояли матері, яких слухались і вшановували, а поява на світ дівчинки була багато бажаніша, ніж народження хлопчика.

В одному селі жила прамати роду, сторічна або й ще старіша жінка, яку всі боялися й поважали, мов королеву, хоч вона, скільки пам'ятали люди, хіба що тільки, бувало, ворухне пальцем чи скаже слово.