Гра в бісер - Гессе Герман
Я знаю щось краще за нього. Знаю один корінь, я тобі його принесу, але шукати й витягати його треба восени, він захищає розумних дівчаток від усяких чарів і навіть додає їм ще більшої вроди.
Ада радісно всміхнулася, вона перестала боятися, відколи опинилася серед знайомих запахів і мала біля себе охорону. Кнехт несміливо запитав: __ Може, я пішов би пошукати кореня? Ви мені тільки розкажіть, який він…
Туру примружив очі.
— Не один хлопчик хотів би це знати, — мовив він, але не сердитим голосом, а швидше глузливим. — Поспішати нема куди. Побачимо восени.
Кнехт вийшов і зник у напрямку хижі хлопчиків, де він ночував. Він не мав батьків, був круглим сиротою, і його ще й через це так тягло до Ади та до її хижі.
Заклинач дощу Туру був маломовний, не любив ні слухати когось, ані сам говорити; дехто вважав його диваком, а дехто — відлюдкуватим буркуном. Але він не був ані тим, ані тим. Він знав про все, що діялося навколо нього, куди більше, ніж можна було сподіватися від такого начебто неуважного, заглибленого тільки в свої справи самітника. Добре знав він, між іншим, і те, що цей трохи настирливий, але непоганий І явно не дурний хлопець усюди за ним ходить І не спускає його з очей; він помітив це з самого початку, рік або й більше тому. Знав він також, що це означало. Це означало дуже багато Для підлітка, але й для нього самого також. Це означало, що хлопець захоплений ремеслом заклинача дощу й нічого так не хоче, як опанувати його. Час від часу в селищі з'являлися такі хлопці. Дехто з них уже пробував підступитися до нього. Одних легко було відстрашити й пригасити їхній запал, а інших ні, і він протягом кількох років мав уже двох учнів і помічників, які потім виїхали в далекі селища, одружилися і стали там заклиначами дощу або збирачами цілющого зілля; відтоді Туру залишився сам, і якщо він ще колись візьме собі учня, то для того, щоб підготувати собі наступника. Так завжди велося, так було справедливо й не могло бути інакше: час від часу мусив з'явитися обдарований хлопчик, і він мусив стати учнем і послідовником того, кого він вважав майстром своєї справи. Кнехт був обдарований, мав усе потрібне, ті риси, які свідчили на його користь: насамперед допитливий, водночас гострий і мрійливий погляд, стриману й мовчазну вдачу, а в виразі обличчя та порухах голови щось чуйне, сторожке, напружене, уважне до шурхотів і запахів, щось від птаха і від мисливця. З цього хлопця напевне вийде знавець погоди, а може, й чарівник, принаймні щось путяще. Але квапитися немає потреби, він ще надто молодий, і нізащо не можна показувати йому, що він припав до вподоби майстрові, не можна полегшувати йому шляху, хай спробує всього. Якщо вія дасть себе залякати, завагається, здригнеться, відступить, так йому й треба. Хай чекає і служить майстрові, хай скрадається за ним і завойовує його прихильність.
Вдоволений і радісно схвильований Кнехт ішов додому. Пітьма дедалі густішала, на захмареному небі блимало тільки дві чи три зірки. Жителі селища не знали тих розваг, тих чудових, витончених утіх, які нам, теперішнім людям, здаються такими звичайними й необхідними і які приступні навіть найубогішим, вони не знали ні освіти, ні мистецтва, не знали інших будинків, крім сяктак зліплених глиняних хиж, не знали вони залізного та сталевого знаряддя, такі речі, як пшениця й вино, теж були не відомі їм, а свічка чи лампа здалися б їм дивом із див. Але життя і уява Кнехта через це не були бідніші, світ здавався йому безмежною таємницею, велетенського книжкою з малюнками, щодня він пізнавав якусь нову частку того світу, від життя тварин і рослин до зоряного неба, і та природа була близько спорідненою з його самотнім серцем, що билося в несміливих хлоп'ячих грудях, у ньому жили всі тривоги, весь страх, цікавість і жадоба пізнання, на які тільки здатна людська душа. Нехай у його світі не було ні науки, ні історії, ні книжок, ні алфавіту, нехай усе, що лежало далі як за двітри години ходу від селища, було для нього цілком невідоме й недосяжне, зате він був нероздільний зі своїм світом і своїм селищем. Селище, батьківщина, родова спільність під проводом матерів давали йому все, що може дати людині народ і держава: землю з тисячами коренів, у плетиві яких сам він був однією ниточкою, часткою цілого.
Задоволений, він ішов уперед, у деревах шелестів нічний вітер, щось тихенько порипувало, пахло вологою землею, очеретом і намулом, димом із сирих дров, і той міцний, солодкуватий запах дужче, ніж будьякий інший, втілював у собі батьківщину; коли ж Кнехт, нарешті, наблизився до хижі хлопчиків, запахло молодими людськими тілами. Він тихенько заліз під очеретяною матою в теплу пітьму, що сонно дихала, й ліг на солому. Він згадував історію про відьом, вепряче ікло, Аду, заклинача дощу та його горщики в жару, аж поки заснув.
Туру дуже стримано йшов назустріч хлопцеві, він не хотів полегшувати йому дороги. Але той завжди ходив за ним назирці, хлопця вабило до старого, він і сам, бувало, не знав чому. Часом, коли старий десь у найпотаємнішому куточку лісу, болота чи луки ставив пастки, виню2хував звірячий слід, викопував коріння чи збирав насіння, він раптом відчував на собі погляд хлопчика, який годинами скрадався за ним і дивився, що він робить. Інколи заклинач дощу вдавав, що нічого не помічає, інколи сердився й нещадно гнав переслідувача геть, але інколи й підкликав його ближче, водив з собою цілий день, користався його допомогою, дещо показував, а дещо велів йому вгадувати самому, випробовував його, пояснював йому назви рослин, доручав принести води чи розпалити багаття, показував, як до чого братись і як що робити, вчив його примовок і заклинань, що їх хлопець мав тримати в суворій таємниці. І, нарешті, коли Кнехт трохи підріс, старий зовсім залишив його в себе, забрав з хижі хлопчиків до власного житла, визнав у ньому свого учня. Цим він вирізнив Кнехта перед усім плем'ям: він був уже не хлопчак, а учень заклинача погоди, а це означало, що як він витримає спробу і виявиться здатним, то стане наступником старого.
Від тієї хвилини, коли заклинач дощу забрав Кнехта до своєї хижі, стіна між ними впала — не стіна шаноби й послуху, а стіна недовір'я й стриманості. Туру піддався, скорений наполегливістю хлопця, і тепер хотів тільки одного: зробити з нього доброго заклинача погоди і свого наступника. Для такого навчання не було ні усталених способів, ні теорії, ні методики, ні письма, ні цифр, навіть було дуже мало слів, і майстер удосконалював не стільки розум Кнехта, скільки його чуття. Треба було не лише опанувати силусиленну переказів і величезний досвід, усі знання тодішньої людини про природу, але й уміти передавати їх далі. Поволі й невиразно розкривалася перед хлопцем широка, насичена система досвіду, спостережень, інстинктів і навичок дослідження, майже нічого з неї не можна було вкласти в чіткі поняття, все доводилося пробувати, вивчати, перевіряти чуттям. Але основою і центром тих знань була наука про місяць, про його фази і вплив, про те, як він завжди повнішає і знов тоншає; місяць був заселений душами померлих, які він посилав для нових народжень, щоб звільнити місце новим померлим.
Так само як той вечір, коли він, весь під чарами праматериної казки, пішов до хижі старого й побачив його таємничі горщики, в пам'яті хлопчика закарбувалася ще одна хвилина між ніччю і ранком; майстер збудив його через дві години після півночі і вийшов з ним у непроглядну пітьму, щоб показати, як востаннє сходитиме серпик старого місяця. Вони стояли на голій кручі серед лісистих пагорбів — майстер мовчазний і непорушний, а хлопець трохи наляканий, сонний і тремтячий — і довго чекали, поки в тому місці, яке докладно визначив учитель, і в такому вигляді й положенні, як він описав, з'явився тонесенький місяць, округла рисочка. Боязко й зачаровано дивився Кнехт на світило, що поволі випливало з мороку хмар на острівець чистого неба.
— Скоро він змінить свій вигляд, почне знов повнішати, тоді настане пора сіяти гречку, — сказав заклинач дощу, порахував на пальцях, скільки днів лишилося до того часу, і знов замовк.
Немов покинутий напризволяще, Кнехт зіщулився на блискучому від роси камені й тремтів з прохолоди. З глибини лісу долинув протяглий крик сови. Старий довго мовчав, потім випростався, поклав руку на голову хлопцеві й промовив тихим голосом, ніби крізь сон: — Коли я помру, дух мій полетить на місяць. Ти вже на той час змужнієш і матимеш дружину, моя дочка Ада стане твоєю дружиною. Коли вона народить тобі сина, мій дух повернеться, щоб оселитись у твоєму синові, і ти назвеш його Туру, так, як звуть мене.
Учень вражено слухав майстра, але сам не зважувався вимовити жодного слова. Тоненький срібний серпик підійшов вище, його вже наполовину заступили хмари. В душі у хлопця ворухнулося дивне передчуття того, що між речами і явищами існує багато складних взаємозв'язків, що вони повторюються й перехрещуються; дивним здалося йому й те, що він був глядачем, ба навіть учасником усього, що діялося на незнайомому нічному небі, де над безкраїми лісами й пагорбами, саме в тому місці, що передбачив майстер, з'явився тоненький серпик; дивним видався йому й сам майстер, оточений безліччю таємниць, майстер, який думав про свою смерть і душа якого полине на місяць, а потім повернеться й знов оселиться в тому, хто буде Кнехтовим сином і хто має носити ім'я померлого майстра. І Кнехтові враз відкрилось його майбутнє, чітке, місцями прозоре, мов це захмарене небо, його доля лежала перед ним, як на долоні, і те, що її можна було передбачати, називати, вкладати в слова, наче дозволило йому заглянути в неозорий простір, сповнений чудес, а проте суворо впорядкований. На мить йому здалося, що все можна охопити духом, усе збагнути, все підслухати: нечутний, твердо визначений хід небесних світил угорі, життя людей і тварин, їхню єдність і ворожість, зустрічі й сутички, все велике й мале, разом із смертю, яку носить у собі кожна жива істота; все це він побачив чи збагнув у першому тремтливому передчутті цілого, побачив, що й він сам належить до того цілого, входить у нього як щось суворо підпорядковане йому, підлегле його законам, приступне духові.
