Гра в бісер - Гессе Герман

Її тиха, сувора краса була йому чужа, а все ж якось промовляла до нього, наче застерігала від чогось. Він дужче, ніж під час учорашньої подорожі, відчув могутність, холодну й величну неприступність цього високогір'я, що не відкривається назустріч людині, не кличе її до себе, а тільки терпить її присутність. І йому здавалося дивним і значущим те, що перші ж кроки у вільному світському житті привели його саме сюди, до цієї тихої, холодної величі.

Підійшов Тіто в купальних штанцях, подав йому руку й сказав, показуючи на скелю навпроти: — Ви з'явилися саме вчасно, зараз зійде сонце. Ох, як тут гарно нагорі! Кнехт привітно кивнув йому. Він давно вже знав, що Тіто любить рано вставати, рухатися, бігати й мандрувати, хоча б уже з почуття протесту проти млявого, лінивого, сибаритського способу життя свого батька; з тієї самої причини він зневажливо відмовлявся від вина. Щоправда, через ці свої звички й замилування Тіто інколи поводився як людина, далека від духовної культури, і не хотів навіть чути про неї, — видно, всім Десиньйорі властива була схильність до перебільшень. Проте Кнехтові ця риса в них подобалась, і він вирішив брати участь навіть у його спортивних розвагах, щоб і цим завоювати й приборкати запального юнака. То був тільки один з багатьох засобів. І, звичайно, він не сподівався зрівнятися з хлопцем у фізичних вправах, а тим більше перевершити його. Вистачить брати в них скромну участь, щоб показати хлопцеві, що його вихователь не боягуз і не кабінетний хробак.

Тіто пильно вдивлявся в похмурий гребінь скелі, за яким палахкотіло небо, запалене вранішнім багрянцем. Аж ось ребро скелі блиснуло, наче розпечений метал, що починає топитися, обриси хребта втратили свою чіткість, і він раптом став нижчий, немов підтав і осів, а з вогнисточервоної щербини випливло сліпуче світило дня. Воно осяяло скелі, будинок, купальню, берег озера з того боку, де стояла дача, і Кнехт з Тіто, опинившись у його яскравому промінні, зразу ж відчули приємне тепло. Хлопець, заполонений урочистою красою цієї хвилини і щасливим відчуттям своєї молодості й сили, потягнувся й почав ритмічно рухати руками, а потім і всім тілом, щоб у захопленому танці відсвяткувати народження нового дня і виявити свою душевну співзвучність зі стихіями, що вирували і полум'яніли навколо нього. Він то поривався вперед назустріч переможному сонцю, радісно складаючи йому шану, то трепетно відступав, то простягав руки, наче хотів пригорнути до серця гори, озеро й небо, то згинав коліна, немов кланявся матеріземлі і водам озера, немов пропонував скласти на святковий вівтар вічних сил свою молодість, свою волю, радість, що заливала йому душу, його засмаглі плечі полискували на сонці, очі під сліпучим промінням були приплющені, а на молодому обличчі, як маска, застиг вираз захопленої, майже фанатичної урочистості.

Магістра також захопила й схвилювала чудова картина народження дня серед скелястої безмовної пустки. Та ще дужче, ніж ця картина, вразило й захопило його перетворення людини, що відбулося в нього перед очима, святковий танець його учня на славу ранку й сонця, який підніс недозрілого юнака до майже святобливої поважності й раптово, чітко відкрив перед єдиним глядачем його найпотаємніші й найблагородніші нахили й здібності, його покликання, за одну хвилину знявши з них усі оболонки, як сонце, зійшовши, відкрило й осяяло холодну, похмуру улоговину. І Кнехт побачив, що натура в цього хлопця ще сильніша й глибша, ніж він собі уявляв, але й непіддатливіша, неприступніша, дальша від духовності, первісніша. Цей святковий, жертовний танець до екстазу захопленого навколишньою природою хлопця був для нього чимось більшим, ніж колись були промови й поетичні фантазії молодого Плініо, він ставив Тіто на кілька щаблів вище, але начебто й робив чужішим, невловимішим, глухішим до його поклику.

Сам хлопець був охоплений цим шаленством, не усвідомлюючи, що з ним діється. То не був якийсь відомий йому, вже вивчений чи випробуваний танець; не був то й звичайний для нього, самостійно винайдений ритуал на честь вранішнього сонця. І цей танець, і це дивовижне шаленство, як хлопець зрозумів аж трохи згодом, викликані були не тільки гірським повітрям, сонцем, ранком і почуттям волі, але й не менше новим щаблем у його молодому житті, очікуванням певних змін, провісником яких стала для нього поява Магістра, такого привітного й водночас такого мудрого, що його не можна було не шанувати. В житті і в душі Тіто відбулося стільки всього важливого цієї вранішньої години, що вона вирізнилася з тисячі інших як особливо врочиста, святкова, навіть священна. Не усвідомлюючи, що він робить, довірливо, не зважуючи своєї поведінки, він творив те, що вимагала від нього ця хвилина, виявляв у танці свій захват, молився сонцю, виливав у нестямних рухах свою радість, свою віру в життя, свою святобливу повагу, гордо й водночас покірно приносив свою шанобливу душу в жертву сонцю і богам, а ще тому, ким він захоплювався і кого боявся, мудрецеві й музикантові, Магістрові чарівної Гри, що з'явився сюди з таємних сфер, своєму майбутньому вихователеві і другові.

Все це, як і оргія світла, що супроводжувала схід сонця, тривало недовго, лише кілька хвилин. Кнехт схвильовано спостерігав цю дивну картину: учень перед очима в нього перетворився в щось нове, незнайоме, але повноцінне і йшов назустріч як рівний йому. Вони стояли на стежці між будинком і купальнею, залиті потоком світла, що ринуло зі сходу, глибоко схвильовані навалою щойно пережитого, коли раптом Тіто, закінчивши останнє па свого танцю, опам'ятався від щасливої нестями і, немов тварина, яку застали, коли вона гралась на самоті, завмер, помалу усвідомлюючи, що він не сам, що він не тільки робив і переживав щось незвичайне, але й мав поряд свідка. Він блискавично схопився за першуліпшу думку, щоб вийти зі становища, яке йому раптом здалося чомусь небезпечним і ганебним, і щоб силоміць звільнитися від чарів, якими його обплутали й приборкали ці дивні хвилини.

На обличчі в Тіто, яке щойно було суворе, наче маска, і не мало вікових ознак, з'явився дитинний, безглуздий вираз, як у людини, раптово пробудженої з глибокого сну. Він переступив з ноги на ногу, бездумно і водночас вражено глянув учителеві в обличчя і враз квапливо, немов згадав щось важливе і боявся його забути, показав рукою на другий берег, що так само, як і половина озера, ще був укритий густою тінню, яку скеля, скоряючись ранковим променям, стягувала дедалі ближче до свого підніжжя.

— Якщо ми швидко попливемо, — хапливо, з хлоп'ячим запалом вигукнув Тіто, — то якраз іще встигнемо дістатись до берега раніше за сонце! Тількино вимовивши ці слова, як заклик до змагання з сонцем, Тіто з розгону скочив у озеро головою вперед, ніби хотів чи то з пустощів, чи з сорому якомога швидше втекти звідти, з допомогою фізичного напружейня змусити себе викинути з пам'яті недавню врочисту сцену. Розлетілися бризки, вода поглинула його, і аж за якусь хвилину на зеленкуватоблакитному плесі знов з'явилася голова, плечі й руки, що швидко віддалялися до протилежного берега.

Кнехт, коли вийшов на берег, і гадки не мав купатись і плавати, йому було надто холодно, а крім того, після тяжкої ночі він себе надто погано почував. Але тепер сонце огортало його приємним теплом, у серці ще не вляглося хвилювання від щойно побаченої сцени, вихованець потовариському запросив, покликав його плисти за собою, і ризик не здавався йому таким великим. Він дужче боявся, що започаткований і провіщений цією вранішньою годиною місток між ними знов завалиться, нитка, що простяглася від душі до душі, знов порветься, коли він зараз кине хлопця самого, розчарує його, коли з холодною, дорослою розважністю відмовиться випробувати свою силу. Щоправда, почуття непевності й кволості, викликане швидким переїздом у гори, застерігало його від такої спроби, але, може, якраз присилувавши себе до активної дії, він найшвидше подолає недугу. Поклик переміг сумніви, воля перемогла інстинкт. Він швидко скинув легкий халат, набрав повні груди повітря і кинувся у воду в тому самому місці, де пірнув його учень.

Озеро, що живилося водою з льодовиків і навіть у найгарячіші дні було приступне тільки для дуже загартованих купальників, зустріло його крижаним холодом. Він був готовий до того, що доведеться добре змерзнути, але не до такої лютої холоднечі, яка миттю охопила його всього, немов полум'я, і, обпікши шкіру, почала швидко проникати в тіло. Він квапливо виринув на поверхню й відчув, як на нього налягає дика, ворожа крижана стихія. Він бачив, як далеко встиг відплисти Тіто, і все ще вірив, що змагається за зменшення відстані між ними, за мету їхньої плавби, за повагу й дружбу, за душу хлопця, а насправді він уже змагався зі смертю, яка викликала його на двобій і взяла в нещадні обійми. Він щосили боровся з нею, аж поки перестало битися серце.

Хлопець кілька разів озирався назад і за другим чи третім разом задоволено побачив, що Магістр також скочив у воду. Та ось він озирнувся знов і вже не помітив його. Він занепокоївся, почав шукати його очима й кликати, потім чимдуж поплив назад йому на допомогу. Але Магістра ніде не було. Хлопець, плаваючи й пірнаючи, шукав його доти, доки сам не знесилів від лютого холоду. Ледве тримаючись на ногах, задихаючись, він нарешті вийшов на берег, побачив там купальний халат Магістра, підняв його й машинально почав розтирати ним заклякле тіло, аж поки нагрівся. Наче приглушений, він сів на осонні і втупив очі у водяне плесо. Холодне зеленкуватосинє озеро здавалося йому тепер дивовижно порожнім, чужим і зловісним. Кволість і млість потроху минали, він дедалі чіткіше усвідомлював, яке страшне лихо щойно скоїлось, і його огортало почуття безпорадності й глибокого смутку.

"Яке горе! — думав він нажахано. — Це через мене він загинув!" Аж тепер, коли не було вже перед ким показувати свою гордість і не було вже кому опиратися, хлопець збагнув своїм зболілим, переляканим серцем, як він устиг полюбити цю людину. І коли він сидів отак, усвідомлюючи, що хоч би які він шукав виправдання, все ж таки вина за Магістрову смерть лежить на ньому, серце його затремтіло в приголомшливому передчутті, що ця вина змінить його самого і його життя, що вона зажадає від нього чогось більшого, ніж він сам сподівався від себе.

ВЛАСНІ ТВОРИ ЙОЗЕФА КНЕХТА ВІРШІ ШКОЛЯРА І СТУДЕНТА

СКАРГА

Нам буття не судилось.