Дочка Єви - Бальзак Оноре де
Таке "панібратство" — влучне слово і вигадала його людина дотепна — роз'їдає найпрекрасніші душі; воно іржею покриває їхню гордість, ще в зародку вбиває великі творіння, освячує ницість духу. Вимагаючи від усіх такої кволої совісті, декотрі люди заздалегідь готують розгрішення своєму зрадництву і політичному ренегатству. Ось так найосвіченіша частина нації стає найменш шанованою. Якщо ж оцінювати Натана з погляду чисто літературного, то йому бракує стилю й глибини знань. Як і більшість молодих шанолюбів у письменстві, він виливає сьогодні на папір те, чого нахапався вчора. У нього немає ні часу, ні терпіння писати; він не спостерігає, але він слухає. Неспроможний побудувати чіткий, обміркований план твору, він почасти надолужує своє розкутістю образів. Він майстер "зображення пристрастей", якщо вжити вислів літературного жаргону, бо в пристрастях усе правдиве, тоді як призначення генія — шукати серед випадковостей правди те, що має здаватися імовірним кожному. Його герої не розбуджують ідеї, вони — просто звеличені особистості, до яких відчуваєш симпатію, але зразу й забуваєш про них; вони не пов'язані з глибокими проблемами життя, і тому не являють собою нічого істотного; але він підтримує інтерес читача жвавістю думки, несподіваними знахідками — гравець у більярд сказав би, що він "забиває кулі фуксом". Він незрівнянний майстер перехоплювати на льоту ідеї, що падають на Париж із неба або виникають у самому ж таки Парижі. Свою творчу снагу він завдячує не собі самому, а епосі: він живе обставинами і, щоб підкорити їх, перебільшує їхню вагу. Одне слово, він нещирий, його фраза брехлива. В ньому є щось від фокусника, як висловився граф Фелікс. Його чорнильниця стоїть у кабінеті актриси, і він там умочає своє перо — це відчувається. Натан являє собою образ сучасної літературної молоді, її фальшивої величі і внутрішньої жалюгідності; це їй притаманні надумані красивості Натана і його глибокі падіння, його бурхливе життя, сповнене раптових мінливостей долі й несподіваних тріумфів. Він — справжній син свого сторіччя, де панує заздрість і під прихистком політичних систем тисячі суперників своїми ошуканими надіями вигодовують собі на вигоду гідру анархії — тобто домагаються багатства без праці, слави без таланту й успіху без зусиль; але, неспроможні позбутися своїх вад, вони кінчають тим, що після стількох бунтівничих поривів, стількох сутичок із життям існують на подачки казни з поблажливого дозволу властей. Коли стільки молодих шанолюбів вирушають пішки в дорогу і всі прагнуть добутися в одне місце, то це призводить до шаленого суперництва, до нечуваних нещасть і запеклих битв. У цьому нещадному змаганні перемогу неминуче здобуває найзатятіший або найспритніший егоїзм. "Хоч приклад чужого успіху і вселяє заздрість, хоч його й обмовляють, але й виправдовують,— сказав би Мольєр.— А виправдовуючи, наслідують". Коли Рауль з'явився в салоні графині де Монкорне як ворог нової династії, його показна велич була в самому розквіті. Його вітали як політичного критика всіх отих де Марсе, Растіньяків, Ларош-Югонів, що увійшли до уряду. Жертва своїх фатальних вагань, своєї відрази до будь-яких дій, що стосувалися б когось іншого, а не тільки його самого, Еміль Блонде, котрий привів Натана до цього салону, і далі грав свою роль насмішника, не ставав ні на чий бік і приятелював з усіма. Він був другом Рауля, другом Растіньяка, другом Монкорне. "Ти політичний трикутник,— сказав йому, сміючись, де Марсе, зустрівшися з ним у Опері.— Така геометрична фігура годиться тільки для Бога, якому нема чого робити. А честолюбці повинні рухатися по кривій лінії — це найкоротша дорога в політиці". Здалеку Рауль Натан здавався прегарним метеором. Мода схвалила його манери і зовнішність. Позичений республіканізм іноді надавав його повадкам янсеністської різкості, властивої борцям за народну справу — він висміював їх у душі — і не позбавленої привабливості в очах жінок. Жінки люблять творити чудеса, розколювати скелі, плавити характери, що здаються відлитими з бронзи. Отож моральне вбрання Рауля було в ту пору в цілковитій гармонії з його костюмом. Для Єви, знудженої своїм раєм на вулиці Роше, він повинен був стати — і став — тим переливчасто-строкатим змієм із спокусливою мовою, з магнетичними очима, з плавними рухами, який занапастив першу жінку. Тільки-но графиня Марі побачила Рауля, як відчула в душі поштовх такої сили, що була нажахана. Своїм поглядом фальшивий геній справив на неї майже фізичний вплив, збентежив і схвилював її серце. Це хвилювання було їй приємне. Пурпурова мантія слави, що на короткий час обвинула плечі Натана, засліпила наївну жінку. Поглинута спогляданням такого незвичайного створіння, Марі, коли подали чай, покинула гурточок дам, зайнятих балачкою, в якій вона не брала участі. Підступні подруги не забарилися помітити її мовчанку. Графиня наблизилася до квадратного дивана, де розбалакував Рауль,— той диван стояв у самому центрі салону. Вона зупинилася, взявши під руку дружину Октава де Кана — ця чудова жінка нікому не розповіла про той мимовільний дрож, яким Марі зрадила своє глибоке душевне хвилювання. Погляд закоханої або радісно здивованої жінки випромінює неймовірну ніжність, але Рауль у той час пускав справжній фейєрверк, він надто захопився собою; його дотепи злітали, мовби ракети, звинувачення спалахували і гасли, наче сонця, вогненними мазками малював він сліпучі портрети, і не міг зауважити простодушного подиву бідолашної маленької Єви, схованої в гурті дам. Загальна цікавість, схожа на ту, яка погнала б весь Париж до Ботанічного саду подивитись на єдинорога, коли б таке страховисько знайшлося в знаменитих Місячних горах, куди досі не ступала нога європейця, настільки ж п'янить пересічні уми, наскільки засмучує по-справжньому високі душі. Рауль щиро втішався своїм успіхом, у ту мить він належав усім жінкам і не міг належати котрійсь одній.
— Стережіться, люба,— сказала на вухо Марі її чарівна й мила подруга.— Ідіть звідси.
Графиня подивилася на Фелікса одним з тих поглядів, значення яких чоловіки розуміють не завжди; Фелікс зрозумів дружину правильно, подав їй руку й повів додому.
— Вам щастить, мій любий,— сказала на вухо Раулю маркіза д'Еспар,— Сьогодні ввечері ви підкорили чимало сердець і серед них серце чарівної дами, яка так раптово покинула нас.
— Ти не знаєш, що хотіла цим сказати маркіза д'Еспар? — запитав Рауль у Еміля Блонде, переказавши йому слова вельможної дами, коли вони з ним залишилися в салоні майже самі, десь між першою і другою ночі.
— Аякже, я чув, що графиня де Ванденес до нестями закохалася в тебе. Тобі можна позаздрити.
— Я її не бачив,— сказав Рауль.
— О, ти побачиш її, гульвісо! — засміявся Еміль Блонде.— Леді Дадлі запросила тебе на свій бучний бал тільки для того, щоб ти зустрівся з нею.
Рауль і Блонде вийшли разом з Растіньяком. Він запропонував їм свою карету. Усі троє почали сміятися з приводу об'єднання в спілку високого урядовця еклектичної держави, запеклого республіканця та політичного атеїста.
— А що як ми повечеряємо коштом нинішнього устрою? — сказав Блонде, який знову хотів ввести в моду приятельські вечері.
Растіньяк повіз їх до Вері, відпустив карету, й усі троє сіли за стіл, обговорюючи сучасні порядки та висміюючи їх у дусі Рабле. За вечерею Растіньяк і Блонде порадили своєму вдаваному ворогові не знехтувати рідкісне щастя, яке всміхнулося йому сьогодні. Двоє гультяїв у жартівливому тоні виклали Натанові історію Марі де Ванденес; вони безжально вгороджували скальпель насмішки та вістря дотепів у її чисте дитинство, у її щасливе подружнє життя. Блонде привітав Рауля з перемогою над жінкою, яка поки що була винна тільки в поганих малюнках, зроблених червоним олівцем, у жалюгідних акварельних пейзажах, у вигаптуваних для чоловіка пантофлях та в сонатах, що їх вона виконувала з найдоброчеснішими намірами; над жінкою, яка вісімнадцять років була пришита до материної спідниці, замаринована в релігійних обрядах, вихована Ванденесом і розігріта шлюбом саме до того стану, коли її можна подати на стіл кохання. Коли розпивали третю пляшку шампанського, Рауль Натан ударився у відвертість, розкрив душу, як ще ніколи й ні перед ким.
— Друзі мої,— сказав він,— ви знаєте про мої взаємини з Флоріною, знаєте моє життя, і ви не здивуєтеся, коли я скажу вам, що уявлення не маю, яка вона на смак — любов графині. Я часто почував себе глибоко приниженим на думку, що не можу завести собі власну Беатріче або Лауру інакше, як у поезії! Шляхетна і доброчесна жінка — це, як незаплямлена совість, у чиєму дзеркалі ми бачимо себе красенями. Десь-інде ми можемо забруднитися, але тут ми залишаємося великими, гордими, непорочними. Десь-інде ми живемо шаленим життям, але тут усе дихає спокоєм, свіжістю, зеленню оази.
— Шквар, шквар, хлопче,— сказав йому Растіньяк,— виводь на четвертій струні молитву Мойсея, як Паганіні.
Рауль замовк, утупивши в нього нерухомий, застиглий погляд.
— Цей паршивий міністерський попихач не розуміє мене,— сказав він, помовчавши.
Отож, поки бідолашна Єва з вулиці Роше вкладалася спати, загортаючись у покрови сорому і жахаючись на думку про те, з якою втіхою слухала вона удавано великого поета, поки в її вухах лунали то суворий голос вдячності Ванденесові, то улесливі слова змія, троє нахабних дотепників топтали ніжні білі квіти її кохання, яке щойно народилося. О, коли б жінки знали, якими цинічними стають без них чоловіки, такі покірливі, такі лагідні в їхній присутності! Як знущаються вони з найсвятішого! Свіжа, чарівна і сором'язлива істото, з яким нахабством, з якою блазенською радістю роздягали і роздивлялись вони тебе! І все ж — який тріумф! Чим більше спадало з Марі Анжеліки покровів, тим сліпучішою здавалася її краса.
А Марі в цей час порівнювала Рауля з Феліксом, не підозрюючи, на яку небезпеку наражається серце при таких зіставленнях. Годі було уявити собі людей протилежніших, аніж неохайний, мускулястий Рауль і Фелікс де Ванденес — вдягнений, як чепурна дама, затягнутий у фрак, чарівно невимушений, прихильник англійської витонченості в манерах, до якої колись привчила його леді Дадлі.
