Дочка Єви - Бальзак Оноре де
Не піклуючись про своїх дітей, батько ще менше дбає про їхню матір. О, він дуже грубо дав мені зрозуміти, що заплатив за мене, що мій статок, яким я ніколи не розпоряджалась, видерли в нього з рук. Може, я навіть спробувала б причарувати його — тільки, щоб підкорити собі. Але я постійно наштовхуюсь на чужий вплив, на вплив однієї жінки, вдови нотаря. їй уже п'ятдесят років, але вона зберегла великі претензії і панує над ним. Я відчуваю, що звільнюся тільки після її смерті. Тут моє життя підлягає розпорядку, як життя королеви: на сніданок і на обід мене кличе дзвінок, як гостей у твоєму маєтку. На прогулянку до Булонського лісу я виїжджаю в точно визначений час. Мене завжди супроводжують два лакеї в парадних лівреях, і повернутися я повинна о певній годині. Не я розпоряджаюся, а мною розпоряджаються. На балу чи в театрі лакей повідомляє мені: "Карету подано",— і я змушена їхати додому, навіть якби мені хотілося повеселитися ще. Фердінанд розгнівався б, якби я відступила від етикету, створеного ним для своєї дружини, а я боюся його. Серед цієї клятої розкоші я починаю тужити за минулим і думаю, що наша мати була не такою вже поганою матір'ю: вона принаймні давала нам спокій уночі, і я могла побалакати з тобою. Я жила біля істоти, яка любила мене і страждала разом зі мною, а тут, у цьому пишному домі, я почуваю себе, як у пустелі.
Вислухавши цю гірку сповідь, графиня у свою чергу взяла сестрину руку і, плачучи, поцілувала її.
— Як же мені допомогти тобі? — пошепки мовила Ежені.— Якби Фердінанд захопив нас тут, він зразу щось запідозрив би і захотів би довідатися, про що ти розповідала мені цілу годину, я мусила б йому збрехати, а дуже важко ошукати такого хитрого й підступного чоловіка — він умить зловив би мене на брехні. Та облишмо мої прикрощі й подумаймо про твої. Тобі треба, кажеш, сорок тисяч франків. Це, звичайно, дрібничка для Фердінанда, адже він орудує мільйонами разом з іншим багатим банкіром, бароном де Нусінгеном. Іноді я обідаю з ними, слухаю, про що вони розмовляють між собою, і мене дрож проймає. Дю Тійє знає, що я вмію мовчати, і вони вільно розмовляють у моїй присутності. І знаєш, убивства на великій дорозі здаються мені добрими ділами, порівняно до деяких фінансових оборудок. Нусінгенові та моєму чоловікові так само байдужа доля людей, яких вони розоряють, як мені байдужа вся ця розкіш. Іноді мені доводиться приймати бідолашних простаків, яким при мені ухвалили напередодні вирок, і вони сторчголов кидаються в афери, де їм судилося втратити весь свій статок. Мені хочеться крикнути їм, як крикнув Леонарде14 в печері розбійників: "Стережіться!" Але що тоді станеться зі мною? І я мовчу. Цей розкішний особняк — кубло грабіжників. А тим часом дю Тійє та Нусінген щедро розкидаються тисячофранковими білетами на вдоволення своїх забаганок. Фердінанд купує в Тійє землі, на яких стояв старий замок, він збирається відбудувати його і приєднати до маєтку ліс та нові володіння. Він запевняє, що його син стане графом і що в третьому поколінні це буде вельможний рід. Нусінгенові обрид його особняк на вулиці Сен-Лазар, і він будує палац. Його дружина — моя приятелька... О! — раптом вигукнула Ежені,— вона може допомогти нам. Із своїм чоловіком вона не церемониться, сама розпоряджається своїм статком — вона врятує тебе.
— Ріднесенька моя, у мене залишилося кілька годин, їдьмо до неї сьогодні ж увечері, їдьмо негайно,— сказала графиня де Ванденес, кидаючись у обійми сестри і заливаючись гіркими слізьми.
— Як же я вийду з дому об одинадцятій вечора?
— Мене чекає карета.
— Про що ви тут змовляєтесь? — спитав дю Тійє, відчиняючи двері будуара.
Його завжди незворушне обличчя цього разу кривилося в люб'язній посмішці. Килим приглушив його кроки, а сестри були такі стурбовані, що не почули, як під'їхала карета. Світське життя і воля, яку надав їй Фелікс, розвинули в графині розум та кмітливість, досі пригнічені у сестри деспотизмом чоловіка, що прийшов на зміну деспотизму матері, вона миттю збагнула, що перелякана Ежені може виказати її, і врятувала сестру відвертою відповіддю.
— Я думала, моя сестра багатша, ніж з'ясувалося,— мовила вона, дивлячись на банкіра.— Жінки іноді потрапляють у скруту, про яку не хочуть казати своєму чоловікові,— так траплялося з Жозефіною Бонапарт. От і я приїхала попросити сестру про послугу.
— Їй легко вволити ваше прохання, сестро. Ежені дуже багата,— сказав дю Тійє кисло-солодким тоном.
— Багата, але тільки для вас, брате,— відповіла графиня з гіркою посмішкою.
— А скільки вам треба? — спитав дю Тійє, який був не проти обплутати своячку.
— Нетямущий! Хіба ж я не сказала, що ми не хочемо мати справу з нашими чоловіками? — розважливо відповіла пані де Ванденес, зрозумівши, що не слід потрапляти під владу суб'єкта, чий портрет, на щастя, тільки що намалювала їй сестра.— Завтра я заїду по Ежені.
— Завтра нічого не вийде,— холодно відповів банкір.— Пані дю Тійє завтра обідає в барона де Нусінгена, майбутнього пера Франції, який відступає своє крісло в палаті депутатів мені.
— А ви не дозволите їй поїхати зі мною в Оперу, в мою ложу? — запитала графиня, навіть не глянувши на сестру, так вона боялася, щоб та не виказала їхньої таємниці.
— Вона має свою ложу, сестро,— сказав дю Тійє, зачеплений за живе.
— Ну, то я сама прийду до неї в ложу,— відповіла графиня.
— Таку честь ви виявите нам уперше,— сказав дю Тійє.
Графиня зрозуміла натяк і засміялась.
— Заспокойтеся, цього разу вам не доведеться труснути капшуком,— сказала вона.— До побачення, моя люба.
— Нахаба! — крикнув дю Тійє, підбираючи квіти, що повипадали з кіс у графині.— Вам би слід повчитися в пані де Ванденес,— сказав він дружині,— Я хотів би, щоб у світському товаристві ви трималися так само зухвало, як поводилася ваша сестра тут. Ви здаєтесь такою тупою міщанкою, аж мене розпач бере.
У відповідь Ежені тільки звела очі до неба.
— Так про що ви тут розмовляли, пані? — спитав банкір після короткої мовчанки, показуючи дружині квіти.— Мабуть, сталося щось надзвичайне, інакше чого б то графині де Ванденес завтра приходити до вашої ложі?
Нещасна раба сказала, що їй хочеться спати, і, боячись допиту, хотіла була піти роздягатись. Але дю Тійє взяв дружину за руку, повернув її обличчям до позолочених стінних канделябрів, де між двома розкішними гірляндами горіли свічки, і втупив свій пронизливий погляд у її очі.
— Ваша сестра приїздила позичити у вас сорок тисяч франків, щоб виручити одного чоловіка, до якого вона не байдужа і якого через три дні, мов дорогоцінний скарб, заховають під замок на вулиці Кліші,— холодно промовив банкір.
Бідолашну жінку пройняв нервовий дрож, але вона зуміла опанувати себе.
— Ви мене злякали,— мовила вона.— Але моя сестра надто добре вихована, вона щиро любить свого чоловіка й не може до такої міри захопитися невідомо ким.
— Навпаки,— сухо заперечив він.— Жінки, виховані так, як виховували вас, у суворих правилах благочестя, жадають волі, прагнуть щастя, і те щастя, яке випало їм на долю, ніколи не уявляється їм настільки повним і прекрасним, яким вони бачили його в мріях. Із таких дівчат виходять погані дружини.
— Кажіть про мене що завгодно,— мовила сердешна Ежені тоном гіркої насмішки,— але шануйте мою сестру. Графиня де Ванденес щаслива у подружньому житті, чоловік надає їй цілковиту свободу, й вона не може розлюбити його. Втім, якби ваше припущення й було слушне, вона мені про це не сказала б.
— Моє припущення слушне,— сказав дю Тійє.— Я забороняю вам втручатися в цю справу. Мені вигідно, щоб того чоловіка посадили до в'язниці. Вам зрозуміло?
Пані дю Тійє вийшла.
"Вона, звісно, мене не послухає. Треба постежити за ними, і я знатиму все, що вони вчинять,— подумав дю Тійє, залишившись сам у будуарі.— Ці дурепи хочуть боротися з нами!"
Він знизав плечима і пішов у спальню за дружиною чи — якщо висловитися точніше — за своєю невільницею.
Сповідь, яку пані дю Тійє вислухала з уст графині де Ванденес, так тісно пов'язана з історією життя цієї жінки за останні шість років, що необхідно бодай коротко розповісти про нього — інакше читач нічого не зрозуміє.
Серед видатних людей, які завдячують своє піднесення Реставрації і яких вона, собі на лихо, усунула від таємниць управління державою разом з урядом Мартіньяка15 був і Фелікс де Ванденес, "засланий" у останні дні царювання Карла X до палати перів, як і інші його однодумці. Ця неласка — хоч і короткочасна, як вважав граф де Ванденес — навіяла йому думки про одруження, бо, подібно до багатьох чоловіків, він став відчувати гостру нехіть до любовних пригод — цих буйних квітів молодості. Для кожного настає та критична мить, коли суспільне життя постає перед людиною у всій своїй значущості. Фелікс де Ванденес бував по черзі щасливим і нещасливим, частіше нещасливим, як усі ті, кому при першій їхній появі у світі кохання зустрілося в своєму найпрекраснішому образі. Такі обранці долі стають вередливими. Потім, вивчивши життя та людські характери, вони починають задовольнятися приблизним щастям і знаходять душевний спокій у цілковитій поблажливості. Їх неможливо обманути, бо вони ні в чому не обманюються; але вони надають своєму смиренню витонченої делікатності й, нічого не сподіваючись, страждають менше, ніж інші. Проте Фелікса ще вважали за одного з найвродливіших і найприємніших чоловіків у Парижі. Свою славу серед жінок він здобув завдяки одному з найблагородніших створінь нашого століття, яке нібито померло з горя і з кохання до нього; але просвітила його в усіх тонкощах любові прекрасна леді Дадлі. Ще кілька перемог, на думку багатьох парижанок, Фелікс, свого роду герой роману, завдячував уже своїй поганій славі. Зв'язок із пані де Манервіль був останнім у списку його пригод. Не ставши донжуаном, він, проте, розчарувався в коханні не менше, ніж у політиці. Фелікс зневірився знайти коли-небудь той ідеал жінки й пристрасті, який, на його лихо, осяяв і підкорив його молодість. Графові де Ванденесові було вже під тридцять, коли він вирішив одружитись і цим покласти край любовним розвагам, що неабияк йому надокучили. І тут він твердо знав, чого хоче: Фелікс де Ванденес шукав собі дівчину, виховану в суворих правилах католицької релігії.
