Дочка Єви - Бальзак Оноре де
Так живуть багато родин, на вигляд дружних, злагідних, одностайних: брати перебувають далеко, заклопотані інтересами статку, просуванням по службі, а сестер затягують у своє коло інтереси чужої для них чоловікової рідні. Будучи роз'єднані, члени сімейства потроху починають забувати одне про одного, сполучені лише слабкими узами спільних спогадів, аж поки їх скличе докупи фамільна гордість або якийсь матеріальний інтерес — іноді для того, щоб розлучити духовно після розлуки, спричиненої зовнішніми обставинами. Родина, об'єднана і зовні, й духовно, є в наш час рідкісним винятком. Подрібнюючи сім'ю на сім'ї, сучасний закон призвів до найжахливішого суспільного лиха — індивідуалізму.
В тому глибокому усамітненні, в якому минала їхня юність, Анжеліка та Ежені рідко бачили батька, а якщо він і з'являвся в просторих покоях на першому поверсі будинку, де мешкала його дружина, то завжди був сумний і невеселий. Він і додому приходив з тим самим урочистим і поважним виразом обличчя, з яким засідав у суді. Десь на дванадцятому році життя, коли дівчатка вийшли з віку іграшок та ляльок, коли вони почали тверезо міркувати і вже не сміялися із старого Шмуке, в ту пору вони збагнули, які таємні турботи проборознили зморшками чоло графа, розгледіли під суворою маскою ознаки доброї душі й чудового характеру. Вони зрозуміли: відступивши релігії владу в домі, він зневірився у своїх надіях на подружнє щастя і був скривджений у найделікатнішому почутті — батьківській любові до дочок. Такі страждання надзвичайно хвилюють юних дівчат, які не знають ласки. Іноді батько прогулювався з дочками в саду; обнявши дві тоненькі талії й намагаючись іти з малими в ногу, він зупиняв їх десь під деревами й цілував у лоб одну, потім другу. Його очі, губи, все обличчя виражали глибоке співчуття.
— Ви не дуже щасливі, мої любі донечки,— казав він,— але я рано видам вас заміж і радітиму, коли ви покинете цей дім.
— Тату, ми ладні вийти за першого-ліпшого,— відповідала Ежені.
— Ось вони, гіркі плоди такого виховання! — вигукував батько.— Хочуть зробити святих, а роблять...
Він не договорював. Часто дочки відчували глибоку ніжність у прощальному поцілунку батька або в його поглядах, коли випадково він обідав удома. Дівчата жаліли батька, якого так рідко бачили, а кого жалієш — того любиш.
Суворе релігійне виховання сприяло тому, що обидві сестри, котрих лихо зростило докупи, як зростила природа Ріту й Крістіну12, досить скоро повиходили заміж. Адже більшість чоловіків, коли збираються одружитись, віддають перевагу дівчині, яка вийшла з монастиря й наскрізь просякнута благочестям, перед панною, вихованою на світський лад. Середини тут немає: чоловікові доводиться брати за дружину або вельми освічену дівулю, яка начиталася газетних оголошень і розуміє, про що в них ідеться, яка танцювала на балах із тисячею молодиків, яка побувала на всіх театральних виставах, проковтнула безліч романів, на панночці, якій учитель танців стер коліна, притискаючи до них свої коліна, яка байдужісінька до релігії і виробила собі власну мораль, — або таку недосвідчену і невинну дівчину, як Марі Анжеліка чи Марі Ежені. Можливо, обидва різновиди наречених однаково небезпечні. Проте величезна більшість чоловіків, навіть тих, які не досягли віку Арнольфа, воліють узяти благочестиву Агнесу, а не скороспілу Селімену13.
Обидві Марії, мініатюрні й тендітні, були одного зросту, мали однакові руки й ноги. Молодша Ежені була білява, в матір. Анжеліка — чорнява, в батька. Але колір обличчя в обох був однаковий, перламутрово-білий, який свідчить про здоров'я і чистоту крові, а свіжий рум'янець відтінював білість шкіри, тонкої, гладенької і ніжної, мов пелюстки жасмину. Сині очі Ежені й карі очі Анжеліки виражали наївну безтурботність, неприхований подив, зіниці мовби плавали в чистих озерцях білків. Обидві сестри були добре збудовані, худорляві плечі мали округлитися трохи згодом, але груди, що так довго ховалися під покровами, вразили всіх своєю красою, коли на прохання чоловіків і та, і та декольтувалися для балу. Чоловіки тоді щиро втішалися чарівною сором'язливістю цих наївних створінь, які зашарілися ще вдома, при зачинених дверях, і потім червоніли цілий вечір. На той час, коли відбувалася описана вище сцена, коли старша з двох сестер плакала, шукаючи розради в молодшої, їхні руки й плечі встигли набути молочно-білого кольору. Обидві вже були матерями, одна вигодувала хлопчика, друга — дівчинку. Графиня де Гранвіль вважала Ежені "бешкетною дівчинкою", тому вона не випускала її з-під нагляду й була з нею особливо сувора. В благородній і гордій Анжеліці деспотична мати вбачала екзальтовану душу, яка зможе сама себе вберегти, а от пустотливу Ежені слід було держати в шорах. Існують чарівні створіння, до яких доля ставиться немилосердно; здавалося б, у житті їх чекають самі троянди, а тим часом вони живуть і помирають нещасливими жертвами лихого фатуму й непередбачених обставин. Весела й невинна Ежені, вирвавшись із материнської в'язниці, потрапила під владу вискочня-банкіра. Анжеліку, схильну до великого боріння почуттів, було кинуто у найвищі сфери паризького світу — але на припоні.
Пригнічена нестерпною душевною мукою, графиня де Ванденес, досі наївна після шести років заміжжя, лежала на козетці, безсило опустивши голову на її спинку, скорчившись, підігнувши під себе ноги. Вона примчала до сестри з Італійської опери, тільки з'явившися там на короткий час, у її косах ще лишилося трохи квітів, інші валялися на килимі разом з рукавичками, обшитою шовком шубкою, муфтою і капором. Сльози, які блищали посеред перлів на її білих грудях і застигли в очах, свідчили, що з цих грудей щойно вихопилося гірке признання. Посеред такої розкоші — хіба це не жахливо? Анжеліка ніяк не могла заговорити — їй бракувало мужності.
— Бідолашна моя сестричко,— сказала пані дю Тійє,— яке ж у тебе хибне уявлення про мої взаємини з чоловіком, якщо ти вирішила шукати рятунку в мене!
Почувши ці слова, що вихопилися із самої глибини серця Ежені, вирвані звідти бурею, яку внесла туди сестра — так ото повінь від розталих снігів вириває з дна потоку найважчі камені — Анжеліка втупилася в дружину банкіра розгубленим поглядом, і полум'я жаху осушило її сльози.
— Невже й ти страждаєш, мій ангеле? — тихо спитала вона.
— Мої страждання не вгамують твого горя.
— Розкажи ж мені про них, люба сестричко. Я ще не настільки зачерствіла, щоб не вислухати тебе! Отже, ми знову страждаємо разом, як у юності?
— Ми страждаємо тепер поодинці,— сумно відповіла банкірова дружина,— Ми належимо до двох ворожих прошарків суспільства. Я досі буваю в Тюїльрі, де ти уже не буваєш. Наші чоловіки — люди протилежних партій. Я дружина шанолюбного банкіра, поганої людини, моє золото! А ти маєш чоловіка доброго, шляхетного, великодушного...
— О, не дорікай мені! — сказала графиня.— Дорікати мені мала право б тільки та жінка, яка, спізнавши нудьгу безбарвного і тьмяного животіння, потрапила б у рай кохання, осягла б щастя усвідомлювати, що все її життя належить іншому, прилучилася б до безмежних хвилювань поетової душі і жила б подвійним життям, разом з ним ширяла в безкраїх просторах і оберталась у світі шанолюбів, журилася його журбою, підносилася на крилах його незмірних утіх, знаходила широке поле для свого духовного розвитку — і водночас була б спокійна, холодна, незворушна під доскіпливими поглядами світського товариства. Атож, моя люба, часто доводиться стримувати в своєму серці цілий океан почуттів, сидячи вдома на козетці, біля каміна, як ми сидимо тепер з тобою. Але яке то щастя постійно почувати себе під владою непереборного захоплення, що примножує і натягує в тобі всі струни серця, ні до чого не бути байдужою, відчувати, що життя твоє залежить від якої-небудь прогулянки, коли в натовпі побачиш палкий погляд, від якого тьмяніє сонце, хвилюватися через запізнення, бути готовою вбити нахабу, що краде одну з тих рідкісних хвилин, коли щастя пульсує у кожній жилці! Яке то сп'яніння — нарешті жити! О моя люба — жити в той час, коли стільки жінок навколішках благають сильних почуттів, що вислизають від них! Подумай, сестричко, адже переживати такі поеми можна тільки в молодості. Через кілька років настане зима, холод. О, якби ти володіла такими скарбами серця, і тобі загрожувало втратити їх!..
Пані дю Тійє злякано затулила обличчя долонями, слухаючи цю пристрасну сповідь.
— Я й не думала дорікати тобі, моя люба,— сказала вона нарешті, побачивши, що по обличчю в сестри котяться гарячі сльози.— Ти оце запалила в моїй душі таку пожежу, якої мені ще не доводилося гасити своїми слізьми. Життя, яким я тут живу, могло б виправдати кохання, щойно тобою описане, якби воно розквітло в моєму серці. Може, якби ми зустрічалися частіше — дозволь мені так думати — ми не опинилися б у тому становищі, в якому зараз перебуваємо. Якби ти знала про мої муки, ти навчилася б краще цінувати своє щастя, а мене надихнула б на опір, і я не так би страждала. Твоє лихо — нещасливий випадок, і йому допоможе випадок щасливий, тоді як з моєї скрути немає виходу. Для свого чоловіка я уособлення його розкоші, вивіска для його шанолюбства, одна з утіх його вдоволеної пихи. Нема в нього до мене ні справжнього почуття, ні довіри. Фердінанд сухий і холодний, як оцей мармур,— і Ежені постукала по стінці каміна.— Він не довіряє мені. Чого б я не попросила для себе, мене наперед жде відмова. Та якщо це дає йому нагоду похизуватися багатством, то мені не треба й висловлювати бажання: він оздоблює мої покої, він тратить величезні гроші на мій стіл. У мене найкращі слуги, чудові ложі в театрі, вишукані туалети й обстава. Заради свого марнославства він не шкодує нічого, він залюбки прикрасить дорогим мереживом пелюшки своїх дітей, але не стане слухати їхніх криків, не зрозуміє їхніх потреб. Ти мене розумієш? Я обвішана діамантами на прийомах у королівському палаці, розцяцькована найкоштовнішими оздобами, коли роблю візити — але я не можу розпорядитися жодним ліаром. Атож, дружина банкіра дю Тійє, якій, певне, заздрять, яка, здавалося б, купається в золоті, не має для власних потреб і сотні франків.
