Дочка Єви - Бальзак Оноре де
Ванденес, чию дружину вважали гарненькою, прийшов у захват, коли вона показала себе й розумницею. Роздягаючись удома після балу, концерту або рауту, де вона відзначилася, Марі з веселим і пустотливим виразом запитувала у Фелікса: "Ви були задоволені мною сьогодні?" У кількох дам графиня розбудила заздрість, серед них була й сестра її чоловіка, маркіза де Лістомер, яка доти опікувалася Анжелікою, вважаючи, що поруч із цим бляклим створінням вона тільки виграє. Графиня з ім'ям Марі, жінка вродлива, розумна і доброчесна, музикальна і майже не кокетлива — яка жадана здобич для світського товариства! В цьому колі було кілька дам, з якими Фелікс порвав; інші самі з ним порвали, проте й вони не лишилися байдужі до його одруження. Коли ці жінки уперше побачили графиню де Ванденес — зовсім юну особу з червоними руками, сором'язливу, неговірку, вони вирішили, що в достатній мірі відомщені. Потім відбувся липневий переворот 1830 року, світське товариство розбрелося на цілих два роки, багаті люди поховалися від бурі в своїх маєтках або мандрували по Європі, і салони відкрилися тільки 1833 року. Деяким домам Сен-Жерменське передмістя оголосило бойкот, але інші, такі як дім австрійського посла, визнало за нейтральну територію: світське товариство легітимістських поглядів і світське товариство нових людей зустрілися там у особі своїх найблискучіших представників. Поєднаний тисячею сердечних взаємин та обов'язком вдячності з поваленою династією і стійкий у своїх переконаннях, Ванденес, проте, не захотів дослухатися до безглуздо перебільшених застережень своєї партії. У пору грізних випробувань він чесно виконав свій обов'язок, коли з небезпекою для життя пробився крізь збунтований натовп народу, щоб запропонувати свої послуги як посередник; отож тепер він міг ввести свою дружину в світ, не боячись скомпрометувати своєї відданості колишній династії. Давні подруги Ванденеса насилу впізнали його юну дружину в елегантній, розумній, чарівній графині, що засвоїла найвишуканіші манери світської дами. Маркіза д'Еспар, пані де Манервіль, леді Дадлі та кілька інших, менш відомих аристократок, відчули, як у глибині їхніх сердець заворушилися змії, як злісно засичала там розлютована гордість; вони позаздрили щастю Фелікса й охоче віддали б свої найгарніші бальні черевички за те, щоб його спостигло лихо. Але ці добрі лукаві душі не поставилися до графині вороже, навпаки, вони оточили її увагою, заморочили ласкавими словами, розхвалили чоловікам. Чудово розуміючи їхні наміри, Фелікс спостерігав за тим, як вони упадають коло Марі, й радив дружині остерігатися їх. Дами здогадалися, що граф стежить за ними з тривогою, вони не простили йому цієї прозорливості й подвоїли зусилля, ще ласкавіше влещуючи суперницю і створивши їй бучний успіх на превелику досаду маркізи де Лістомер, яка нічого в їхній тактиці не розуміла. Графиню Фелікс де Ванденес називали найчарівнішою, найдотепнішою жінкою в Парижі. Інша родичка Марі, дружина маркіза Шарля де Ванденеса, пережила чимало прикрих розчарувань у зв'язку з тим, що їхні прізвища часто плутали, а потім удавалися до невигідних для неї порівнянь. Хоча маркіза теж була жінка гарна й дуже розумна, але суперниці протиставляли їй графиню — і з тим більшим успіхом, що Марі була на дванадцять років молодша за неї. Світські дами знали, скільки гіркоти має внести тріумф графині у її взаємини з двома родичками, які й справді повелися холодно й нелюб'язно з переможною Марі Анжелікою. То були найнебезпечніші вороги — вороги інтимні. Всім відомо, що в ту пору література намагалася зламати байдужість читачів, породжену політичними драмами, і саме тоді з'явилося безліч творів у більш або менш байронічному дусі, в яких тільки й ішлося що про подружню невірність. Порушений шлюбний обов'язок міцно утвердився на сторінках книжок і журналів, на сценах театрів. Цей безсмертний сюжет був як ніколи в моді. Полюбовник, пострах законних чоловіків, зустрічався всюди, крім, хіба що, родинних вогнищ, де в ту буржуазну епоху він мав менший успіх, ніж будь-коли. Хіба злодій полізе в дім, коли вулиця яскраво освітлена, а під вікнами бігають люди і репетують на ґвалт? Якщо в ті роки, коли в містах відбувалося стільки політичних заворушень і кожному довелося пережити чимало тривог, і траплялися подружні катастрофи, то вони становили винятки й не привертали такої уваги, як за часів Реставрації. Проте дами у своєму колі нерідко обговорювали те, що заволоділо тоді обома формами поезії: книгою і театром. Знову й знову мова заходила про коханця — істоту рідкісну і жадану. Пригоди, що набрали розголосу, ставали темою суперечок, в цих суперечках, як завжди, брали участь жінки, яким не було в чому дорікнути. Цікаво, що жінки, які втішаються забороненим щастям, від таких розмов ухиляються, вони тримаються у світі сором'язливо, стримано і майже боязко; вигляд у них такий, ніби вони благають усіх замовкнути або просять пробачення за свої недозволені радощі. Коли ж, навпаки, жінка охоче дослухається до розмов про подружні прикрощі, розпитує про силу жаги, яка виправдовує грішників, то, будьте певні: вона стоїть на роздоріжжі й ще не зважилася, куди повернути. Тієї зими у вухах графині де Ванденес загудів гучний голос вищого світу, грозовий вітер засвистів навкруг неї. Її вдавані подруги, що охороняли свою репутацію бучними титулами та високим становищем, не раз малювали їй спокусливий образ коханця і заронили в її душу палкі слова про кохання,— цей ключ до таємниці життя, який природа пропонує жінкам,— про загадку "палкої жаги", згідно з висловом пані де Сталь, що повчала інших на власному прикладі. Коли графиня Марі наївно запитувала у вузькому колі, яка ж різниця між коханцем і законним чоловіком, жодна з жінок, котрі зичили лиха Ванденесові, не пропускала нагоди відповісти їй так, щоб роздражнити її цікавість, збудити уяву, постукати в серце, схвилювати душу.
— З чоловіком, моя люба, ти животієш, і тільки з коханцем — живеш,— відповідала Анжеліці маркіза де Ванденес, її зовиця.
— Шлюб, дитино,— це наше чистилище. Кохання — наш рай,— казала леді Дадлі.
— Не вірте їй! — вигукувала панна де Туш.— Це не рай, а пекло.
— Але пекло, в якому кохають одне одного,— зауважувала маркіза де Рошфід.— В стражданні часто знаходять більше втіхи, ніж у щасті, згадайте святих мучеників.
— З чоловіком, дурненька, ми живемо, так би мовити, своїм життям. А кохати — означає жити життям іншого,— виголошувала маркіза д'Еспар.
— Коханець — це заборонений плід, ось що головне,— казала, сміючись, красуня Моїна де Сент-Еран.
Коли графиня не їздила на дипломатичні раути або на бали в багатих іноземців, таких, як леді Дадлі чи княгиня Галатіон, вона майже щовечора, після Італійців або Опери, бувала у світському товаристві: у маркізи д'Еспар, у пані де Лістомер, у панни де Туш, у графині де Монкорне або у віконтеси де Гранльє — в єдиних відкритих аристократичних домах. І щоразу вона виходила звідти з новими поганими сіменами в серці, їй радили "внести зміст у своє життя" — дуже модний вислів у ті часи; "шукати взаєморозуміння" — ще один вислів, якому жінки надають особливого значення. Вона поверталася додому стривожена, схвильована, заінтригована, замислена. Вона помічала, що чогось бракує в її житті, але ще не вважала його зовсім пустим.
Серед домів, у яких бувала графиня де Ванденес, найцікавіше, хоча й дуже змішане, товариство збиралося в салоні графині де Монкорне, чарівної мініатюрної жінки, яка приймала в себе знаменитих митців, багатих банкірів, визначних письменників, відбираючи, проте, своїх гостей так ретельно, що навіть люди вельми обережні у виборі знайомств, не ризикували зустріти там нікого, хто не належав би до обраного товариства. Найвибагливіші почували себе в безпеці у графині де Монкорне. В ту зиму, коли вищий світ знову зійшовся докупи, в деяких салонах — в тім числі в маркізи д'Еспар і в пані де Лістомер, у панни де Туш і в герцогині де Гранльє — з'явилося кілька нових світил мистецтва, науки, письменства й політики. Світське товариство завжди лишається собою — воно прагне розваг. І ось на концерті, який влаштувала графиня де Монкорне під кінець зими, у її салоні з'явився один з найвідоміших письменників і політичних діячів сучасності Рауль Натан. Відрекомендував його графині Еміль Блонде, що належав до найобдарованіших, але й до найледачіших літераторів тієї доби; він був не менше знаменитий, ніж Натан, але в замкнутому колі — його слава не виходила за межі світу журналістики. Блонде це знав; власне, він не плекав ілюзій, і серед багатьох його просякнутих зневагою до людства афоризмів був і такий: слава — це отрута, корисна тільки в малих дозах.
Вибившись нагору після тривалої боротьби, Рауль Натан обернув собі на користь те захоплення формою, яким почали хизуватися юні чепуруни,— завзяті шанувальники середньовіччя,— досить дотепно прозвані "Молодою Францією"22. Він засвоїв звички та прибрав вигляду генія і завербувався в лави цих поклонників мистецтва, чиї наміри, втім, заслуговували тільки хвали: бо немає нічого безглуздішого, ніж костюм французів у XIX столітті, й потрібна була сміливість, щоб підновити його. А слід віддати Раулю належне — в його зовнішності, в манерах є щось значуще, химерне і незвичайне, він так і проситься на картину. Його вороги і друзі — а вони варті одне одного — погоджуються на тому, що розум Натана цілком відповідає його зовнішності. Рауль Натан такий, як він є, либонь, мав би ще оригінальніший вигляд, ніж під маскою своєї награної винятковості. Його виснажене, спотворене обличчя надає йому виразу людини, яка боролася з ангелами або демонами. Таким німецькі художники малюють лице мертвого Христа; кожна його риса свідчить про безперервну боротьбу між слабкою людською природою та силами небесними. Але глибокі зморшки на щоках, нерівний, покритий ґулями череп, западини над очима і на скронях аж ніяк не свідчать про хирляву породу. Його тверді суглоби, його випнуті кістки напрочуд міцні; і хоча шкіра побуріла й висохла від надуживань, вона обтягує страхітливо могутній скелет. Рауль худий і високий. Його довге волосся завжди розкошлане — задля ефекту.
