Дочка Єви - Бальзак Оноре де
Вона вміла користуватися кредитом, не втрачаючи довіри кредиторів. Їй було відомо все те, чого не знають "порядні жінки", вона розмовляла всіма жаргонами, була досвідчена, як вулична торговка, і вишукано гарна, мов великосвітська дама. Годі було захопити її зненацька — вона підозрювала всіх, як ото шпигун, судовий слідчий або старий дипломат, і це давало їй змогу про все здогадуватися. Вона знала, як обходитися з постачальниками, знала їхні хитрощі, знала ціну речам не гірше за досвідченого аукціоніста. Коли вона лежала у своєму кріслі-гойдалці, свіжа, уся в білому, мов юна наречена, і читала роль, то ви подумали б, що перед вами шістнадцятирічна дівчина, наївна, простодушна, слабка, дівчина, що аж розчулювала своєю невинністю. Та тільки-но у дверях з'являвся надокучливий кредитор, вона підхоплювалась на ноги, мов сполохана сарна, і накидалася на непроханого гостя з лайкою:
— Послухайте, шановний, ваше нахабство — надто високий процент на ті гроші, що я вам заборгувала. Ви мені набридли, пришліть до мене судових приставів — краще вже я бачитиму їх, ніж вашу дурну пику!
Флоріна влаштовувала чудові обіди, концерти та вечірки, на які завжди збиралося багато гостей; за картярськими столами йшла відчайдушна гра. Усі її подруги були красуні. Жодна стара жінка у неї не з'являлася; ревнощів Флоріна не знала, вони здалися б їй самоприниженням. Колись вона приятелювала з Коралі, Змійкою, Туллією, Єфразі, Акіліною, пані дю Валь-Нобль, Марієттою, всіма жінками, які пролітають через Париж, мов павутинки бабиного літа восени, і ніхто не знає, ні звідки вони з'явилися, ні куди пропали, сьогодні королеви, завтра — рабині. Водилася вона також з актрисами, своїми суперницями, із співачками — одне слово, з усім отим особливим жіночим товариством, таким привітним, таким вишуканим у своїй безтурботності, чиє циганське життя, наче водоверть, затягує в себе кожного, хто самохіть кидається в безумний танок його пристрастей, розваг і зневаги до майбутнього. Хоча в домі Флоріни вирувало розгульне життя богеми, і актриса сміялася, не змовкаючи, вона завжди зберігала розважливість і вміла рахувати гроші, як ніхто з її гостей. Там відбувалися таємні сатурналії за участю літераторів і митців, упереміш з політиками та фінансистами. Там повновладно царювало бажання. Сплін і фантазія вважалися там священними, як у буржуазному домі — цнота і честь. Сюди приходили Блонде, Фіно, Етьєн Лусто — сьомий коханець Флоріни, якого вважали першим,— фейлетоніст Фелісьєн Верну, Кутюр, Біксіу, критик Клод Віньйон, банкіри Нусінген і дю Тійє, композитор Конті, бував раніше тут і Растіньяк — цілий диявольський легіон найнещадніших спекулянтів усякого роду, а також друзі співачок, танцівниць і актрис, Флоріниних приятельок. Усі ці люди або ненавиділи, або любили одне одного, залежно від обставин. Цей нічим не примітний дім, де вітали кожного, хто був знаменитий, являв собою наче каторгу умів, вертеп талантів; сюди заходили тільки ті, хто цілком законно надбав собі багатство, мав за спиною десять років убогого животіння, вбив дві або три свої пристрасті, здобув славу — байдуже, книжками чи жилетами, написавши драму чи придбавши розкішний екіпаж; тут замишляли паскудні витівки, обмірковували засоби швидкого збагачення, висміювали народні заворушення, до яких учора закликали, прикидали можливість підвищення і падіння біржових курсів. Виходячи звідси, кожен знову вдягав ліврею своїх поглядів; але в домі Флоріни він міг, не компрометуючи себе, критикувати власну партію, хвалити своїх супротивників за розум і за вправність у грі, висловлювати думки, в яких ніколи не признаються, одне слово, виступати в ролі людини на все здатної. Париж — єдине місце у світі, де існують такі невибагливі доми, куди в пристойному одінні допускають усі смаки, всі пороки, всі погляди. Отож іще не відомо, чи залишиться Флоріна другорозрядною актрисою. Втім, життя її аж ніяк не дозвільне, і заздрити їй не доводиться. Багатьох обманює чудовий п'єдестал, на який підносить жінку театр, і вважають, що вона живе в радощах вічного карнавалу. Не в одній комірчині воротаря, не в одній мансарді бідні дівчата, повернувшись із вистави, мріють про перли і діаманти, про гаптовані золотом сукні та розкішні намиста, бачать себе із пишними зачісками, що сяють дорогоцінними оздобами, уявляють, як аплодує їм публіка, як підносять їм багаті дарунки, як обожнюють їх, викрадають. Але ніхто з них не здогадується, що насправді актриса трудиться, як кінь на манежі, що вона не сміє пропускати репетицій під загрозою штрафу, повинна читати п'єси, повинна постійно вчити нові ролі, бо в наш час у Парижі ставлять від двохсот до трьохсот різних п'єс на рік. Під час вистави Флоріна двічі або тричі міняє костюми і зі сцени повертається часто геть виснажена, напівмертва. Потім їй ще доводиться за допомогою косметики знімати з обличчя рум'яна та білила, стирати пудру — якщо вона грала маркізу XVIII сторіччя. Їй ледве-ледве вистачає часу, щоб пообідати. Перед виставою їй не можна ні стягувати талію, ні їсти, ні розмовляти. Вечеряти їй немає коли, адже, повернувшись додому після спектаклю — а в наші дні він часто триває чи не всю ніч! — вона ще мусить зробити нічний туалет і віддати розпорядження. Лягаючи спати о першій, а то й о другій ночі, вона повинна вставати рано, щоб повторити роль, замовити костюми, розтлумачити кравцеві фасон, зробити примірку, потім поснідати, прочитати любовні цидулки, відповісти на них, домовитися з верховодами клакерів, щоб ті зустрічали і проводжали її оплесками, оплатити за їхніми рахунками тріумфи минулого місяця, закупити оптом тріумфи нинішнього. Мабуть, за часів святого Генеста, актора, приєднаного до святих праведників, який грав на сцені, відбував релігійні обов'язки й носив волосяницю, театр не вимагав такої надлюдської праці. Нерідко Флоріна мусила прикидатися хворою, щоб, як доброчесна міщаночка, з'їздити за місто й нарвати квітів. Але ця буденна робота — ніщо порівняно з інтригами, які їй доводиться вести, воюючи з власним і чужим пораненим самолюбством, з драматургами, що віддають перевагу іншій актрисі, з підступами суперниць, із залицяннями партнерів, з нападками директорів та журналістів. На все це треба було б ще двадцять чотири години на добу. А ми ж навіть не згадали про мистецтво сценічного перевтілення, про зображення пристрастей, про деталі міміки, про вимоги ролі,— а тисячі спрямованих із зали лорнетів завжди помітять на ній плями, хай якою буде вона блискучою,— про ті завдання, що їм присвятили усе своє життя, усі свої думки Тальма, Лекен, Барон, Конта, Клерон, Шанмеле32. У пеклі лаштунків самолюбство не розрізняє статі: тріумф артиста — чоловіка чи жінки — настроює проти нього всю трупу, і чоловіків, і жінок. Ну а щодо прибутків, то хоч би якою високою була платня Флоріни, вона не покриває навіть витрат на театральний гардероб, який, крім костюмів, вимагає ще безлічі довгих рукавичок, взуття і включає в себе вечірні та вихідні сукні. Третина акторського життя йде на жебрання, третина на працю і третина на самооборону — і все це вимагає титанічних зусиль. І якщо в ньому жадібно втішаються щастям, то тільки тому, що це рідкісне, довгоочікуване щастя актриса ніби викрадає або випадково знаходить посеред огидних, примусових радощів та усмішок, якими вона через силу обдаровує глядачів. Слава Рауля була для Флоріни ніби щитом: він рятував її від багатьох прикрощів і турбот — так колись великі вельможі опікали своїх коханок, так і нині той або той стариган поспішає на поклон до журналіста, що наполохав його любку своєю рецензією. Флоріна дорожила Раулем більше, аніж просто коханцем, вона піклувалася про нього, як про рідного батька, обманювала його, як свого чоловіка — одне слово, він був для неї опорою в житті й заради нього вона б усім пожертвувала. Рауль міг зробити багато для вдоволення її акторського марнославства, для її самолюбства, для її сценічного майбутнього. Без підтримки великого письменника не буває великої актриси: Шанмеле створив Расін, мадмуазель Марс — Монвель і Андріє. Флоріна нічого не могла зробити для Рауля, одначе вона прагнула бути йому потрібною і корисною. Вона розраховувала на силу звички і завжди була готова заради його задумів відкрити свою вітальню, запропонувати його друзям усю розкіш свого столу. Вона прагнула бути для нього тим, чим була маркіза де Помпадур33 для Людовіка XV. Актриси заздрили становищу Флоріни, як деякі газетярі — становищу Рауля.
Ті, кому відома схильність людської душі до суперечностей і протилежностей, зрозуміють тепер, чому після десяти років цього невпорядкованого богемного життя, сповненого злетів і падінь, бучних свят і описів майна, днів посту і щедрих оргій, Рауль відчув потяг до цнотливого і чистого кохання, до затишного і привітного дому великосвітської дами, а графині де Ванденес закортіло внести тривогу пристрасті у своє одноманітне, аж занадто щасливе існування. Цьому закону життя підкоряються і всі різновиди мистецтва, яке живиться тільки контрастами. Лише геній може створити шедевр, не вдаючись до контрастів, і це подвиг, рівнозначний подвигу християнина, що навіки замикає себе в келії.
Повернувшись додому, Рауль знайшов у себе записку від Флоріни — її принесла актрисина покоївка. Але нездоланний сон завадив йому прочитати її, і він заснув, віддавшись чарам солодкого кохання, якого бракувало в його житті. Через кілька годин він довідався з того послання про важливі новини — ні Растіньяк, ні де Марсе не прохопилися про них і словом. Хтось проговорився актрисі, що палату депутатів розпустять зразу по закінченні сесії. Рауль негайно подався до Флоріни й послав служницю по Блонде. В актрисиному будуарі Еміль і Рауль, поклавши ноги на камінні гратки, проаналізували політичну ситуацію у Франції в 1834 році. Хто має найбільше шансів на успіх? Вони розглянули можливості чистих республіканців; республіканців — прихильників президентської влади; республіканців, що виступали проти республіки; конституціоналістів — ворогів династії; конституціоналістів, які були за династію; відданих урядові консерваторів; відданих урядові абсолютистів; потім правих, згодних на поступки; правих аристократичного крила; правих легітимістів — прибічників Генріха V і правих крила карлістів.
