Записник з моїми сумними курвами - Маркес Габріель Гарсіа
Реорганізував бібліотеку — в порядку, в якому читав книжки. Й нарешті, продав з аукціону піанолу, цю історичну реліквію з її сотнею валків із класикою, та купив програвач — уживаний, але кращий, ніж мій — з високоякісними динаміками, які побільшували обшир дому. Я був на межі розорення, але мав гарне відшкодування — диво бути живим у моєму віці.
Дім підводився з попелу, і я ширяв у коханні до Дельгадіни з наснагою й блаженством, яких ніколи не відав у своєму пройдешньому житті. Завдяки їй я вперше подивився в лице своєму справжньому єству, коли мені минало дев'яносто літ. І виявив, що моя одержимість тим, аби кожна річ була на своєму місці, кожна справа — у свій час, а кожне слово в своєму стилі, не є заслугою організованого розуму, а навпаки — цілою системою удавання, яку я придумав, аби приховати безладність моєї натури. Я відкрив, що дисциплінованість не є моєю чеснотою, а немовби реакцією на мою несумлінність; що видаюсь я щедрим, аби приховати свою скнарість, прикидаюся розсудливим, бо є нерозважним; що згідливим я є, аби не піддаватися тамованим спалахам гніву, і пунктуальним — аби ніхто не знав, як мало мені важить чужий час. Урешті, я виявив, що кохання — це не стан душі, а знак зодіаку.
Я став іншим. Спробував перечитати класиків, які спрямовували мене в юності, але не подужав. Поринув у романтичну белетристику, якої цурався, коли мати твердою рукою хотіла мені її нав'язати, і з неї урозумів, що непереможною силою, яка обертає світом, є не щасливе кохання, а його супротилежність. Коли мої музичні смаки зазнали кризи, я відчув себе відсталим і старим й розкрив своє серце для випадкових насолод.
Запитую себе, як міг я піддатись оцьому постійному запамороченню, яке я сам викликував і якого боявся? Я витав серед мандрівних хмар і розмовляв сам із собою перед дзеркалом, марно сподіваючися з'ясувати, хто я. І була ця маячня такою, що під час одного студентського виступу зі жбурлянням каменів і пляшок я мусив з остатніх сил стримуватись, аби не стати попереду колони з плакатом, який би оглашав мою правду: "Я закоханий до нестями".
Заворожений щемливим спомином про сплячу Дельгадіну, без усякого злого умислу змінив я дух своїх недільних дописів. Про що б у них ішлось, я писав їх для неї, ними плакав й сміявся — для неї, і кожне моє слово сочилося життям. Замість того аби складати їх у формі узвичаєної хроніки, яку вони мали відвіку, я писав їх яко любовні листи, що їх усякий міг уважати за свої. Я подав у газеті думку, щоб текст не набирали на лінотипі, а публікували зі збереженням моєї флорентійської каліграфії. Головному редакторові, певна річ, це здалось іще одним нападом старечого марнославства, але генеральний директор переконав його фразою, яка досі гуляє редакцією: "Не обмиліться — тихі вар'яти випереджають майбуття".
Публіка відгукнулася негайно і захоплено — посипалися численні листи від закоханих читачів. Декотрі з них читали по радіо у випусках останніх новин, зроблені з них на мімеографі чи під копірку копії продавалися, немов контрабандні цигарки на перехрестях вулиці Сан Блас. Від самого початку було очевидним, що породжені вони моїм жаданням висловитись, але я взяв за звичку, пишучи, важити на них завше з погляду дев'яносторічного чоловіка, який не навчився мислити так, як належить старому. Інтелігентська спільнота, як звичайно, показала себе заляканою і роз'єднаною, навіть найменш сподівані графологи зчинили полеміку довкола сумбурного аналізу мого краснопису. Саме вони розділили настрої, підігріли дискусію й увели в моду ностальгію.
Наприкінці року я зговорився з Розою Кабаркас, що лишатиму в кімнаті електричний вентилятор, туалетні засоби і те, що приноситиму іще в майбутньому, аби зробити її придатною для життя. Приходив я о десятій, завжди з чимось новим для дівчини, або для втіхи нас обидвох, і кілька хвилин відводив на те, аби вийняти реквізит і обставити театр наших ночей. Перед тим як піти — ніколи не пізніше п'ятої — я знову замикав усе на ключ. Покій зоставався тоді таким убогим, яким і був на початках, для сумних амурів випадкових клієнтів. Одного ранку я почув, що Маркос Перес — голос, який найбільше було чутно по радіо від світанку, — вирішив прочитати мій недільний допис у своїй щопонеділковій програмі. Коли мені вдалося погамувати обридження, я мовив, ошелешений: "Тепер ти знаєш, Дельгадіно, що слава — то дуже велика пані, яка не спить з одним, але коли ми прокидаємось, вона завжди зорить на нас супроти ліжка".
Котроїсь днини залишивсь я снідати із Розою Кабаркас, яка починала здаватись мені не такою ветхою попри сувору жалобу і чорний капор, який вже насувався їй на очі. Її сніданки мали славу розкішних і такий заряд перцю, що я аж плакав. При першому ковтку живого вогню я сказав їй, умитий сльозами: "Цієї ночі не треба буде повного місяця, аби мене пекло у дупі". "Не бідкайся, — відказала Роза, — якщо у ній пече, то це тому, що ти усе ще її маєш, дякувати Богу".
Вона здивувалась, коли я спімнув ім'я Дельгадіни. "Її звуть не так, — мовила, — її ім'я…" "Не кажи, — перебив я її, — для мене вона Дельгадіна". Вона стенула плечима: "Добре, врешті-решт вона твоя, але мені це нагадує назву сечогінного засобу". Я оповів їй про той напис із тигром, що його дівчина вивела на дзеркалі. "То не могла бути вона, — сказала Роза, — вона не вміє ні читати, ні писати". "Тоді хто?" Роза стенула плечима: "Можливо, це від когось, хто помер у тій кімнаті".
Я користався тими сніданками, аби відвести з Розою душу, і просив її про дрібні послуги для доброго самопочуття і гарного вигляду Дельгадіни. Вона робила їх для мене, не задумуючись, із пустотливістю школярки. "Чи не сміхи, — мовила вона котрогось з тих днів, — я чуюсь так, гейби ти просив у мене її руки". "А до речі, — сяйнула їй раптом думка, — чого ти на ній не оженишся?" Я скам'янів. "Серйозно, — не відступалась вона, — так тобі вийде дешевше. Урешті-решт проблемою в твоєму віці є годен чи не годен, але ти мені казав, що у тебе вона вирішена". Я перепинив її: "Секс — це розрада, яку має людина, коли не відає любові".
Вона розсміялася: "Ох, мій мудрецю, я завжди знала, що ти справжній чоловік, завжди ним був, і мене тішить, що ти далі ним є, в той час як твої вороги складають зброю. Недурно про тебе стільки говорять. Ти чув Маркоса Переса?" "Його чують усі на світі", — мовив я, щоби змінити тему. Але вона напосідала: "Професор Камачо-і-Кано в програмі "Потроху про все" учора також сказав, що світ уже не той, що був, бо залишилось небагато таких людей, як ти".
Наприкінці того тижня я виявив у Дельгадіни кашель та гарячку. Розбудив Розу Кабаркас, аби дала мені якогось домашнього ліку, і вона принесла до кімнати аптечку для першої допомоги. Два дні по тому Дельгадіна все ще була слабою і не могла вернутися до свого звиклого пришивання ґудзиків. Лікар прописав їй домашнє лікування проти звичайного грипу, який за тиждень мав минутися, але був стривожений загальним виснаженням її організму. Я перестав з нею бачитись, відчув, що мені її бракує, і скористався нагодою, аби в її відсутність опорядити кімнату.
Приніс іще малюнок пером Сесилїї Поррас до збірки оповідань Альваро Сепеди "Усі ми вижидали". І шість томів "Жана-Крістофа" Ромена Роллана — аби забавляти свої нічниці. Отож коли Дельгадіна змогла вернутися в кімнату, та виявилась гідною бути осідком щастя: очищене пахучим інсектицидом повітря, рожевого кольору стіни, абажури на лампах, свіжі квіти у вазах, мої улюблені книжки, добрі картини моєї матері, розвішані в інший спосіб відповідно до нинішніх смаків. Я замінив старе радіо на короткохвильовий приймач, який тримав настроєним на програму класичної музики, аби Дельгадіна привчалася спати під квартети Моцарта, але якоїсь ночі він виявився налаштованим на радіостанцію, яка передавала модні болеро. То був, без сумніву, її смак, і я безболісно прийняв його, бо також плекав їх у своєму серці в мої найкращі дні. Наступного дня, перед тим як піти додому, я вивів на дзеркалі губною помадою: "Дівчинко моя, ми одинокі в світі".
На той час у мене з'явилось дивне відчуття, що вона передчасно стає дорослою. Я поділився ним із Розою Кабаркас, та їй це здалося природним. "П'ятого грудня їй виповнюється п'ятнадцять, — сказала. — Вона — типовий Стрілець". Мене стривожило, що дівчина є реальною настільки, щоб набувати віку. "Що я міг би їй подарувати?" "Велосипед, — відказала Роза Кабаркас. — Їй двічі на день доводиться переїжджати всеньке місто, щоби дістатися на роботу". Вона показала мені у закамарку велосипед, на якому та їздила, і він направду видався мені порохном, не гідним жінки, яку так люблять. Утім, він мене зворушив — як матеріальний доказ того, що Дельгадіна існує в реальному житті.
Коли я пішов купувати для неї найліпшого велосипеда, то не зміг втриматися від спокуси випробувати його і зробив кілька кругів по пандусу в крамниці. Продавцю, який поцікавився моїм віком, я відповів, кокетуючи старістю: "Мені пішов дев'яносто перший рік". І почув від нього саме те, що й хотів: "Вам даси на двадцять менше". Я сам не розумів, як мені вдалося зберегти той шкільний навик, мене переповнювала промениста радість. І я заспівав. Спершу тихенько, собі під ніс, а потім на повний голос з апломбом великого Карузо — поміж розцяцькованих рундуків і божевільної метушні ринку. Люди, дивлячись на мене, сміялися, щось гукали, намовляли взяти участь в турне довкола Колумбії в інвалідному візку. Я, не уриваючи пісні, вітав їх помахом руки щасливого мореплавця. Того тижня на вшанування грудня я написав іще один сміливий допис: "Як насолоджуватися їздою на велосипеді у дев'яносто років".
У ніч уродин заспівав я Дельгадіні усю пісню і обцілував її скрізь, доки мені не перехопило подих: кожну кісточку хребта — від шиї аж до змарнілих сідничок, підбіччя з родимкою, де билося її невтомне серце. У міру того як я її цілував, тіло її пашіло усе дужче і видавало простацьке пахілля. Вона відповіла мені свіжим трепетом кожного цаля своєї шкіри, у кожному знайшов я інший жар, власний смак, нове зітхання, і вся вона озвалась зсередини переливчастим акордом, і її пиптики розцвіли неторкані.
