Записник з моїми сумними курвами - Маркес Габріель Гарсіа

Прогрес перетворився на міську легенду. Усе змінилося; літали аероплани, якийсь підприємець викинув з "Юнкерса" мішок з листами і винайшов авіапошту.

Єдине, що лишалося незмінним, були мої газетні замітки. Нові покоління нападались на них, мов на забальзамований труп минувшини, який слід було знищити, однак я не поступався і всупереч свіжим віянням витримував їх все в тому ж дусі. Я був глухий до всього. Мені минуло сорок, проте молоді редактори називали мої дописи колонкою бастарда Мударри[11]. Тогочасний головний редактор викликав мене до себе в кабінет і попросив, аби я пристосувався до нових тенденцій. Урочисто, ніби сам це щойно придумав, прорік: "Світ іде вперед". "Так, іде, — мовив я, — але обертаючись довкола сонця". Він зберіг мою недільну замітку, бо не знайшов іншого роздувача телеграм. Нині я знаю, що мав рацію, і знаю чому. Юнаки мого покоління у життєвій гонитві забули цілком і повністю свої фантазії про прийдешність, поки дійсність не показала їм, що майбутнє зовсім не таке, як вони мріяли, і їх охопила ностальгія. Отут і були мої недільні дописи, мов археологічні реліквії серед руйновищ минулого, і стало ясно, що вони не лише для старих, але й для молодих, які не бояться зістарітись. Замітка вернулася тоді на редакційну сторінку і при особливих оказіях — на першу шпальту.

Тим, хто мене про це питає, я завжди відповідаю правду: не жонатий я, бо курви не лишили мені на це часу. Втім мушу визнати, що для мене це не було поясненням аж до дня мого дев'яносторіччя, коли я вийшов з дому Рози Кабаркас, поклавши більше ніколи не кидати виклик долі. Я чув себе іншим. Настрій мені зіпсувався, коли я побачив військових, розставлених вздовж залізної решітки, яка оточувала парк. У вітальні я застав Даміану, яка рачки мила підлоги, і молодість її стегон збудила в мені трепет оної епохи. Вона, мабуть, відчула це, бо прикрилася спідницею. Я не зміг втриматися від спокуси, щоб не спитати її: "Даміано, скажи мені одну річ. Що тобі згадалось?" "Нічого я не згадувала, але ваше питання мені то нагадало". У грудях мені стислося. "Я ніколи не був закоханий", — мовив я їй. Вона зараз же відказала: "Я була". І продовжила, не перериваючи своєї роботи: "Я проплакала за вами двадцять два роки". Серце мені підскочило. Шукаючи якогось гідного виходу, я сказав: "З нас була би добра запряжка". "Зле ви робите, що говорите мені це зараз, — мовила вона, — бо то вже не служить мені навіть розрадою". І, виходячи з дому, повідала мені цілком щиросердно: "Ви не повірите, але я досі незаймана, дякувати Богу".

За якусь хвильку я виявив, що по цілій хаті у вазах стоять червоні троянди, а на подушці вона лишила картку: "Бажаю Вам дожити до ста". Із тим недобрим присмаком сів я докінчувати замітку, яку кинув недописаною попереднього дня. Скінчив я її на одному подиху менш ніж за дві години, і довелось мені скрутити шию лебедю, аби добути її зі свого нутра так, щоб не помітно було мого плачу. В пориві запізнілого натхнення я вирішив завершити її звідомленням про те, що нею я радісно кладу край тривалому й достойному життю без неприємного усвідомлення того, що мене чекає смерть.

Я мав намір залишити допис у приймальні газети і вернутися додому. Проте не зміг. Персонал у повному складі чекав мене, аби відсвяткувати мої уродини. У будинку робився ремонт: риштовання, будівельне сміття на кожнім кроці, але заради святкування його перервали. На теслярському столі стояли трунки для заздоровниць і лежали загорнуті у розцяцькований папір дарунки. Осліплений спалахами фотокамер я сфотографувався з усіма напам'ять.

Утішно було мені побачити там журналістів з радіо та інших міських газет — ранкової консервативної "Ля Пренса", ранкової ліберальної "Ель Еральдо" і вечірньої сенсаційної "Ель Насіональ", яка палкими фейлетонами намагалась послабити напруженість в суспільстві. У тому, що вони разом, не було нічого дивного, позаяк у нашому місті завжди віталося збереження неторканою дружби поміж рядовими, в той час коли маршали оголошували газетну війну.

Також був присутній в позаурочний час офіційний цензор, дон Херонімо Ортега, якого ми прозивали Проява дев'ятої години, через те що він пунктуально приходив щовечора о цій порі зі своїм кривавим олівцем деспота-іспанця. І зоставався доти, доки пересвідчувався, що в ранковому випуску не лишилось жодної безкарної літери. До мене у нього була осібна антипатія: через мій апломб граматиста і через те, що я вживав італійські слова без лапок і курсиву, коли находив їх виразнішими, аніж іспанські, — як то би й мусило бути узвичаєно поміж мовами-близнятами. Перетерпівши його чотири роки, ми врешті-решт змирилися з ним як з власним нечистим сумлінням.

Секретарки внесли до зали пиріг із дев'яностома запаленими свічками, і я вперше віч-на-віч спіткався з числом своїх років. Коли заспівали "Многая літа", довелось мені ковтати сльози і, не знати чого, згадалась дівчина. То не був спалах злості, лиш запізніле почуття жалощів до істоти, яку я не сподівався знову колись споминути. Коли запала тиша, хтось вклав мені до рук ножа, щоб я розрізав пиріг. Побоюючись глузувань, ніхто не ризикнув зімпровізувати якусь орацію. Я волів би вмерти, аніж відповідати на неї. Щоб завершити святкування, головний редактор, до якого я ніколи не відчував особливої симпатії, повернув нас у сувору дійсність. "А тепер, високославний дев'яносторічний старче, — звернувся він до мене, — де ваша замітка?"

Мовлячи правду, ціле пообіддя пекла вона мене в кишені, мов жарина, та я був так глибоко зворушений, що не стало мені духу зіпсувати свято своєю відставкою. І я сказав: "На цей раз її немає". Головного редактора мій прогріх, немислимий ще від минулого століття, взлостив. "Та зрозумійте ж, — мовив я йому, — я мав настільки важку ніч, що пробудився зовсім отупілий". "То й треба було це написати, — кисло пожартував він. — Читачам цікаво буде довідатися з перших рук, яким то є життя у дев'яносто років". Тут втрутилась одна із секретарок. "А може, це якась солодка таємниця, — сказала вона, лукаво на мене глянувши, — еге ж?" Гаряча хвиля обпекла мені лице. Прокляття, подумав я, яким зрадливим є рум'янець. Інша, сяючи з утіхи, вказала на мене пальцем: "Яке диво! Він досі зберіг здатність червоніти!" Через оту її безцеремонність я знову зарум'янився поверх рум'янцю. "Була то, мабуть, буйна ніч, — проказала перша секретарка. — Я просто вмираю від заздрощів!" І цмокнула мене, лишивши на щоці відбиток поцілунку. Фотографи оскаженіли. Збентежений, віддав я головному ту замітку, сказавши, що усе мовлене раніше було жартом, ось вона, й оглушений останнім вибухом овацій втік, аби не бути присутнім в той момент, коли буде виявлено, що то мій рапорт про відставку після піввікової каторги.

Я все ще був збентежений, коли розгортав того вечора у себе вдома подарунки. Лінотипісти дали маху з електричною кавоваркою, ідентичною до тих трьох, які я мав від попередніх уродин. Друкарі обдарували дозволом узяти з муніципального розплідника ангорського кота. Адміністрація нагородила символічною премією. Від секретарок дістав я троє шовкових підштаників з вибитими на них слідами поцілунків і листівку, в якій вони пропонували свої послуги для того, щоб стягнути їх з мене. Мені спало на думку, що однією з приваб старості є оці підражнювання, які дозволяють собі знайомі молоді жінки, гадаючи, що ми вже вибули з ладу.

Я так і не довідався, хто прислав мені платівку із двадцятьма чотирма прелюдіями Шопена у виконанні Стефана Ашкеназі[12]. Редактори у своїй більшості подарували мені модні книжки. Я ще не скінчив був розгортати подарунки, коли задзвонив телефон, то була Роза Кабаркас з питанням, яке я не хотів чути: "Що трапилося в тебе з дівчиною?" "Нічого", — відказав я не думаючи. "Тобі здається, це нічого, що ти її навіть не розбудив? Жінка ніколи не дозволить, аби чоловік знехтував її дебютом", — сказала Роза. Я послався на те, що дівчина не могла бути настільки виснаженою лише від пришивання ґудзиків й, либонь, удавала з себе сплячу, боячись тяжкої випроби. "Одне паскудно, — мовила Роза, — вона направду вірить, що ти вже не годен, і я б не хотіла, аби про це рознеслося по всіх усюдах".

Я не дав їй утіхи захопити мене зненацька. "А хоч би і було так, — сказав, — в такому жалюгідному стані, в якому вона є, розраховувати на неї не можна ні сплячу, ні пробуджену: то є шпитальне м'ясо". Роза Кабаркас збавила тон: "Це через гарячку, в якій усе робилося, але на то є рада, от побачиш". І пообіцяла, що викличе дівчину на сповідь і, якщо причина в ній, змусить віддати гроші. "Що ти на це скажеш?" "Лиши все, як є, — відказав я, — нічого ж не сталося, навпаки, я дістав підтвердження, що ці тарапати вже не для мене. У цьому сенсі дівчина має рацію — я вже не годен". Я повісив слухавку, переповнений почуттям досі не знаного в своєму житті визволення, нарешті вирятуваний з неволі, в якій перебував від тринадцяти літ.

О сьомій вечора я був присутній як почесний гість у залі філармонії на концерті Жака Тібо[13] і Альфреда Корто, які блискуче виконали сонату для скрипки й фортепіано Сезара Франка, і в антракті вислухав неймовірні дифірамби. Диригент Педро Біава, великий наш маестро, майже силоміць затягнув мене до артистичної убиральні, аби представити виконавцям. Я до того збентежився, що повітав їх із сонатою Шумана, якої вони не грали, і хтось мене привселюдно негречно виправив. Враження, що я переплутав ці дві сонати з причини простого невігластва, заронилося в місцеву опінію і підсилилося через переполохане пояснення, яким я спробував його загладити наступної неділі у своїй рецензії на той концерт.

Уперше в моєму довгому житті я відчув себе здатним когось убити. Вернувся додому, мордований чортиком, який нашіптує розгромні відповіді, які ми не даємо вчасно, і ні читання, ні музика не могли погамувати мою ярість. На щастя, Роза Кабаркас витягла мене з цієї маячні своїм вигуком по телефону: "Як я втішилася, коли прочитала газету, бо думала, що тобі не дев'яносто стукнуло, а всі сто". У відповідь я аж запінився: "По-твоєму, я виглядаю на такого старого пердуна?" "Навпаки, — сказала вона, — я здивувалася, коли побачила, як добре ти виглядаєш.