Записник з моїми сумними курвами - Маркес Габріель Гарсіа
Більше того: гадаю, сама урочистість ритуалу посилювала її переляк і через це їй змушені були збільшити дозу валер'янки, бо спала вона так супокійно, що жаль було її будити без воркування. Отож я почав обтирати її рушником, воднораз пошепки наспівуючи їй пісню про Дельгадіну, наймолодшу доньку короля, любові від якої домагався рідний батько. У міру того як я її витирав, вона являла мені свої спітнілі боки у такт мого співу: "Дельгадіно, Дельгадіно, ти мені за любку стань". То була безмежна насолода, бо вона знову пітніла з одного боку, щойно я витирав її з іншого — аби ця пісня не скінчалася ніколи. "Підведися Дельгадіно, шовкову спідницю вбери", — приспівував я їй на вухо. Урешті, коли слуги короля знайшли її на ліжку умерлою від спраги, здалось мені, що дівчина от-от пробудиться, зачувши ім'я. Значить, це була вона, Дельгадіна.
Я вернувся у ліжко в своїх підштаниках з вибитими поцілунками і вклався побіля неї. Спав я до п'ятої, заколисаний її тихим диханням. Не вмиваючись, квапливо убрався, і лиш тоді побачив на дзеркалі над рукомийником написану губною помадою фразу: "Тигр не їсть удалечині". Знаю, що минулої ночі її не було і зайти до кімнати ніхто не міг, отож я сприйняв її яко дарунок від чорта. У дверях мене приголомшив страхітливий удар грому, і кімната сповнилася пророчим запахом намоклої землі. Втекти неушкодженим я не встиг. Заки знайшов таксі, ушкварила сильна злива — із тих, які зазвичай спричиняють розрух у місті поміж травнем і жовтнем, бо вулиці розпеченого піску, що спускаються до річки, перетворюються тоді на річища для потоків, що несуть за собою все, що перестрівають на своєму шляху. Дощі отого незвичайного вересня, після трьох місяців посухи, могли бути як рятівними, так і спустошливими.
Щойно відчинив я двері будинку, як мене спіткало фізичне відчуття того, що я не один. Устиг мигцем побачити кота, що скочив з канапи і шмигнув на балкон. В його мисці залишились недоїдки харчу, якого я йому не давав. Смородом застояної котячої сечі та ще теплих какульок було затруєне все. Я заходився його вивчати, як вивчав колись латину. В інструкції говорилося, що коти ховають свій послід, запорпуючи його в землю, і що в будинках без патіо, як оцей, робитимуть це у вазонах чи будь-якому іншому сховку. Тому доцільно вже з першого дня приготувати для них ящик з піском, аби скерувати їхню звичку, що я і зробив. Також мовилося, що перше, що вони роблять у новій домівці, це мітять свою територію, скрізь цюняючи, і це міг бути саме той випадок, але в інструкції не говорилося, як цьому зарадити. Я слідкував за його маневрами, щоб наламатись до його оригінальних звичок, але не знайшов ні його потаємних криївок, ні леговищ, ані причин мінливого настрою. Я хотів привчити його їсти у певні години, користуватись ящиком з піском на терасі, не вилазити до мене на ліжко, коли я сплю, не обнюхувати їжу на столі, але мені несила було пояснити йому, що це по праву його дім, а не щось на кшталт воєнного трофею. Тому я махнув на нього рукою.
Надвечір пережив я зливу з ураганними вітрами, які заледве не повалили дім. Мені боліла голова, палила гарячка, раз за разом я чхав, але був одержимий енергією та рішучістю, яких ніколи не відчував у жодному віці і з нікотрої причини. Я розставив по підлозі банячки, щоби збирати воду з проточин, і постеріг, що від минулої зими з'явилися ще декілька нових. Теча з найбільшої промивини почала затоплювати бібліотеку з правого боку. Я похопився рятувати грецьких і латинських авторів, що мешкали в тім керунку, але, забравши книжки, виявив струмінь, що бив фонтаном з пробоїни у вмурованій в стіну рурі. Наскільки зміг, заткнув її шматами, аби вигадати час для порятунку книжок. У парку все наростав хляскіт дощу і завивання вітру. Зненацька фантастична блискавка і одночасний з нею удар грому сповнили повітря сильним запахом сірки, вітер розчахнув скляні балконні двері і шторм, зламавши защіпки, вдерся до хати. Утім, не минуло й десяти хвилин, як одним махом розпогодилося. Сліпуче сонце висушило захаращені нанесеним з моря сміттям вулиці, і знову стало спекотно.
Коли злива минулася, мене і далі не полишало відчуття, що в домі я не один. Пояснення для цього у мене лиш одне: як забуваються реальні події, так само інші, яких ніколи не було, можуть жити в спогадах, наче колись мали місце. Бо коли я вертався подумки до того надзвичайного трафунку з грозою, то бачив себе вдома не одного, а завжди в товаристві Дельгадіни. Уночі я відчув її так близько, що уловив шемріт її дихання в спальні, пульсування її ланіти у мене на подушці. Доперва так я зрозумів, як нам вдалося стільки зробити за такий короткий час. Я згадував, як стояв на підніжку в бібліотеці, а вона — пробуджена, в своїй суконочці у квіти — приймала від мене книжки і складала їх у безпечному місці. Бачив, як вона бігає туди-сюди по хаті, змагаючись із бурею, змокла на хлющ, по кісточки у воді. Пам'ятав, як наступного дня вона зготувала снідання, якого ніколи не було, і накрила на стіл, заки я витирав підлоги і наводив лад у кораблетрощі дому. Нігди не забув я її понурого погляду, коли ми снідали: "Чом ти спізнав мене такий старий?" Я відповів їй правду: "Літа людини — не ті, які вона має, а ті, які відчуває".
Відтак закарбувалась вона у мене в пам'яті настільки чітко, що я міг робити з нею все, що хотів. Змінював їй колір очей відповідно до свого душевного стану: при пробуджені мали вони барву води, коли сміялася — колір цукрового сиропу, ставали вогняними, коли я їй перечив. Убирав її для віку і становища, які пасували до змін мого настрою: закохана послушниця у двадцять років, салонна курва в сорок, цариця Вавилону в сімдесят, преподобниця у сто. Ми співали любовні дуети Пуччині, болеро Аґустіна Лари, танго Карлоса Ґарделя і ще раз довели, що ті, хто не співають, навіть не можуть уявити собі, яке це щастя — спів. Тепер я знаю, що то не була галюцинація, а ще одне диво першого в моєму житті кохання у дев'яносто років.
Коли дім було доведено до ладу, я подзвонив Розі Кабаркас. "Боженьку мій, — вигукнула вона, почувши мій голос, — я думала, ти втопився!" Не розуміла, як я знову міг провести ніч з дівчиною, не торкнувшись її. "Вона може тобі не подобатися, маєш на це повне право, але принаймні поводься як дорослий". Я поривавсь пояснити, але вона без переходу змінила тему: "У кожному разі, я нагледіла тобі іншу — трохи старшу, гарну і також незайману. Батько хоче обміняти її на будинок, але можна поторгуватись". У мене похололо серце. "Ще чого бракувало, — запротестував я, наляканий, — хочу ту саму і, як завжди, без усяких зривів, скандалів, поганих спогадів". Довге мовчання на лінії й нарешті покірливий голос, який промовив ніби сам до себе: "Ну що ж, либонь це те, що лікарі називають старечим слабоумством".
Вирядивсь я туди о десятій — з таксистом, який славився надзвичайною чеснотою не задавати запитань. Із собою я віз переносний вентилятор, картину Орландо Рівери, любого Фіґуріти, молоток і цвяшок, аби її повісити. Дорогою зробив зупинку, аби купити зубні щітки, пасту, туалетне мило, квіткову воду, локричні льодяники. Хотів також привезти гарну вазу і букет жовтих троянд, аби відвернути наслання паперових квітів, але усюди вже було зачинено, тож я мусив поцупити з чийогось саду галузку щойно розпуклих астромелій.
Відтак за порадою господині я під'їхав задньою вулицею, зі сторони акведуку, аби ніхто не бачив, як я заходжу через садову хвіртку. Шофер мене застеріг: "Завважте, мудрецю, у цьому домі вбивають". Я відказав: "Якщо через любов, то най буде". У патіо стояла темінь, але вікна світилися життям і шість кімнат звучали різноголосою музикою. Моя — найгучніше, і я вирізнив теплий голос Педро Варгаса, американського тенора, який співав болеро Міґеля Матамороса. Я відчув, що зараз умру. Задихаючись, штовхнув двері і побачив Дельгадіну на ліжку такою, як у моїх спогадах: оголена, вона мирно спала на тому боці, де серце.
Перед тим як лягти, я розклав туалетне причандалля, іржавий вентилятор замінив на новий і повісив картину там, де вона могла її бачити з ліжка. Ліг поруч і ретельно обдивився її з голови до п'ят. Це була та сама дівчина, яка ходила по моєму домі: ті ж руки, що впізнавали мене в темряві на дотик, ті ж стопи для скрадливих кроків, які легко було сплутати з котячими, той самий запах поту, що й на моїх простирадлах, палець у наперстку. Неймовірно: коли я бачив і торкався її живої, з плоті і кості, вона здавалась мені менш реальною, ніж у моїх спогадах.
"На стіні навпроти висить картина, — мовив я їй. — Намалював її Фіґуріта, один чоловік, якого ми дуже любили, то був найкращий танцюрист борделів, який коли-небудь жив, і настільки добра душа, що було йому жаль навіть чорта. Він намалював її корабельним лаком на обгорілому полотні аероплана, який розбився в горах біля Санта-Марти, пензлями, які зробив сам із шерсті свого пса. Намальована жінка — викрадена ним з монастиря черниця, з якою він одружився. Я залишаю їх тут, аби це було перше, що ти побачиш, як прокинешся".
Вона й не ворухнулася, коли я вимкнув світло о першій перед світом, і її подих був таким слабким, що я помацав її пульс, аби відчути, що вона жива. Кров у її венах циркулювала із плинністю пісні, яка розходилась до найпотаємніших глибин її тіла й, очищена коханням, верталася до серця.
Перед тим як піти на світанні, я перемалював на папір лінії її руки і, щоби пізнати її душу, дав почитати їх Діві Саібн. Й почув таке: це людина, яка говорить лише те, що думає. Здібна до рукоділля. Має контакт з кимось, хто вже помер, і сподівається від нього помочі, хоча помиляється — допомога, якої вона шукає, у неї під рукою. У парі ні з ким не була, але помре старшою і одруженою. Зараз у неї є смаглявий чоловік, якому не судилося стати головним у її житті. Може мати восьмеро дітей, але зважиться лише на трьох. У тридцять п'ять років, якщо вчинить за наказом серця, а не розуму, розпоряджатиметься великими грішми, а у сорок дістане спадок. Багато подорожуватиме. Має двоїсте життя і двоїстий талан і може впливати на свою долю. Їй подобається усе пробувати — з цікавості, але вона розкаюватиметься, якщо не послухає свого серця.
Мордований коханням, направив я шкоду, заподіяну бурею, та заразом полатав іще багато чого, що віддавна чекало свого часу через відсутність грошей чи забарність.
