Записник з моїми сумними курвами - Маркес Габріель Гарсіа

Добре, що ти не з тих перестаркуватих бахурів, які набавляють собі роки, аби всі думали, що вони гарно збереглися". І без переходу заговорила про інше. "У мене є для тебе подарунок". Мене це насправді заскочило. "І що саме?" "Дівчина", — мовила вона.

Я не роздумував ані хвильки. "Дякую, — сказав, — але що було, те минуло". Вона й бровою не повела: "Я пришлю її до тебе додому загорнуту в китайський папір і випарену на водяній бані з сандаловим пруттям, усе задурно". Я не піддавався, а вона все билася, даючи пояснення, яке, схоже, було правдивим. Мовляв, дівчина була в такому поганому стані тієї п'ятниці через те, що при допомозі голки й наперстка пришила двісті ґудзиків. Що вона й справді боялася зійти кров'ю, але була вже згідна на жертву. Що в ту ніч зі мною вона таки вставала, щоб сходити до туалета, але я спав настільки міцно, що їй стало жаль мене будити, а коли знову прокинулася вранці, то мене вже не було. Я обурився на таку нікчемну брехню. "Гаразд, — продовжила Роза Кабаркас, — хоч би як там було, дівчина розкаюється. Бідолашка, вона тут біля мене. Хочеш із нею поговорити?" "О господи, ні", — відказав я.

Я взявся до писання, коли подзвонила секретарка з газети. Повідомила, що завтра об одинадцятій ранку мене хоче бачити директор. Прийшов я пунктуально. Рейвах від реставрації будинку видався мені нестерпним, стояв гуркіт молотків, цементна курява і випари смоли, утім, редакція навчилась мислити в рутині хаосу. Натомість директорський офіс, холодний і німотний, перебував у якійсь ідеальній країні, яка не була нашою.

Марк Тулій Третій, схожий на підлітка, підвівся, уздрівши мене на порозі, не перериваючи розмови по телефону, потис мені поверх стола руку і жестом запросив мене сісти. Навернулось мені на думку, що на іншому кінці дроту нікого немає і увесь цей фарс для того, аби мене вразити, але за якусь хвильку я збагнув, що говорить він з губернатором і що то є направду тяжкий діалог двох щирих ворогів. Опріч того, він, гадаю, пнувся виглядати переді мною завзятим опонентом, але водночас лишився стояти, розмовляючи з владою.

У ньому відчувався надмірний потяг до охайності. Йому доперва сповнилося двадцять дев'ять, він знав чотири мови і мав три міжнародні дипломи — на відміну від першого довічного президента, його діда з боку батька, який став битим журналістом, заробивши цілий капітал на торгівлі жінками. Він мав гарні манери, здавався привабливим та стриманим, і єдине, що ставило під сумнів його рафінованість, це якась фальшива нотка в голосі. Вбраний він був у спортивний жакет з живою орхідеєю в петлиці, і кожна річ на ньому сиділа мов улита, але ніщо в нім не було припасоване до надвірного клімату, а тільки для весни в його офісі. Я, що стратив на убирання мало не дві години, засоромився своєї бідності, і мене це ще більше дістало.

Прецінь смертельна трутизна містилася у панорамному фото усього персоналу, зробленому у двадцять п'яті роковини заснування газети, на якому хрестиками позначалися голови тих, хто вмер. Я був третій праворуч, у канотьє, краватці з великим вузлом і перлиною в шпильці, з неперевершеними вусами цивільного полковника, які я носив до сорока років, і в металевих окулярах далекозорого семінариста, які через півстоліття стали мені непотрібні. Я бачив це фото впродовж років на стінах різних кабінетів, проте лише цього разу був уражений тим, що воно сповіщало: із сорока восьми первобутніх працівників живими були тільки четверо і наймолодший з нас відбував двадцятирічне ув'язнення за серійне вбивство.

Директор закінчив телефонну розмову, побачив, що я споглядаю фото, і посміхнувся. "Хрестики поставив не я, — мовив. — Мені вони видаються дуже поганим смаком". Він сів за стіл і змінив тон: "Ви, з дозволу сказати, є найбільш непередбачуваною людиною з усіх, кого я знаю". І через моє здивування поквапився пояснити: "Я маю на увазі вашу заяву про відставку". Я ледве здобувся на слово: "То — ціла біографія". "Саме тому, — парирував він, — це не було належним рішенням". Замітка, на його думку, була чудовою, нічого кращого, ніж те, що мовилося в ній про старість, він ніколи не читав, і було нерозумно завершити її ухвалою, що радше була схожа на вирок про громадянську смерть. "На щастя, — сказав директор, — Проява дев'ятої години прочитав її, коли вона вже була набрана на редакторській сторінці, й визнав її неприпустимою. Ні з ким не консультуючись, він перекреслив її згори донизу своїм олівцем Торквемади[14]. Коли я дізнався про це сьогодні вранці, то наказав послати губернаторові ноту протесту. Це був мій обов'язок, але, між нами кажучи, а дуже вдячний цензорові за його свавілля. Таким чином я не був схильний дозволити йому зняти замітку з друку". "Благаю вас від усієї душі, — мовив він. — Не кидайте корабель у відкритому морі". І додав високомовно: "Ми ще далеко не все розповіли про музику".

Побачивши таку його рішучість, я не осмілився посилити наші розходження якимсь відволікаючим вивертом. Насправді проблемою також було те, що я тоді не знаходив пристойного мотиву, аби покинути це чортове колесо, а ідея ще раз сказати "так", аби лиш виграти час, мене жахала. Мусив я стриматись, аби не було по мені помітно неподобного розчулення, яке зворушувало мене до сліз. І знову, як завжди, зостались ми на тім, на чім стояли усякчас уже стільки літ.

Наступного тижня у стані скоріше замішання, аніж радості, навідався я до розплідника, щоби забрати подарованого мені друкарями кота. У мене вкрай погане взаєморозуміння з тваринами, з тієї ж причини, що й з дітьми, які ще не почали говорити. Мені здається, що в душі вони німі. Я не відчуваю до них ненависті, але терпіти їх не можу, бо не навчився з ними ладнати. Мені вбачається протиприродним те, що у чоловіка встановлюється кращий контакт з його псом, аніж із дружиною, що він учить його їсти та випорожнятися у певні години, відповідати на запитання, поділяти його жалі. Але не забрати кота друкарів було би зневагою. До того ж це був чудовий екземпляр ангорської породи — з рожевим та блискучим хутром і променистими очима, чий нявкіт, здавалося, от-от стане словами. Мені його вручили в плетеному з лози кошику разом із посвідкою про родовід та інструкцією з користування, як до збірного велосипеда.

Військовий патруль, перед тим як дозволити пройти через парк Сан Ніколяс, перевіряв у перехожих документи. Ніколи нічого подібного я не бачив і не міг уявити собі якусь разючішу признаку моєї старості. То був патруль із чотирьох, під орудою молоденького офіцера, майже підлітка. Рядовики були хлопаки з глушини, суворі й мовчазні, із запахом стійла. Офіцер назирав за усіма з обпаленими лицями горян на березі моря. Перевіривши моє посвідчення особи і прес-картку, він запитав, що я несу в кошику. "Кота", — відказав я. Він захотів його побачити. Я дуже обережно відкрив кошик, остерігаючись, що той втече, але одному з рядовиків захотілось пересвідчитись, чи нема чогось іще на дні, і кіт його дряпнув. Тут утрутився офіцер. "Це не кіт, а просто диво", — сказав він. Погладив кота, щось мурмочучи, і той на нього не напався, але й уваги не удостоїв. "Скільки йому років?" — поцікавився офіцер. "Не знаю, — відказав я, — мені його тільки-но подарували". "Я запитую, бо видно, що він дуже старий, йому, либонь, років десять". Я хотів запитати, відкіля він це знає і ще багато чого, але попри його гарні манери і кучеряву мову балачка з ним вивертала мені душу. "Схоже, це покинутий кіт, який багато що пережив, — повідав офіцер. — Стежте за ним, не пристосовуйте його до себе, а навпаки — себе до нього і дайте йому спокій, доки завоюєте його довіру". Він опустив накривку кошика і запитав мене: "Ким ви працюєте?" "Журналістом". "Відколи?" "Та вже цілу вічність", — відказав я. "Не сумніваюсь", — мовив він. Потис мені руку і попрощався словом, яке однаково могло бути як гарним напуттям, так і погрозою:

— Бережіться.

Ополудні я відключив телефон, аби укритися в музиці. Програма була дуже вишукана: рапсодія для кларнета з оркестром Вагнера, рапсодія для саксофона Дебюссі та струнний квінтет Брукнера, який є райською заводдю у катаклізмі його творчості. Нараз мене оповила сутемрява студії. Я відчув, як під столом шмигнуло щось, що видалось мені не чимось живим, а присутністю потойбічного, яке ледь торкнулося моїх ніг, і я з криком підскочив. То був кіт з його гарним розпушеним хвостом, загадковою повільністю і міфічним родоводом, і мені аж мороз пішов поза шкірою через перебування в домі сам на сам з живою істотою, яка не є людиною.

Коли на соборі вибило сьому і в рожевому небі була одним-одна кришталева зоря, якийсь корабель проквилив невтішне прощання і я відчув у горлі гордіїв вузол усіх кохань, які могли відбутись і не відбулися. Більше не міг терпіти. Зняв слухавку, із похололою душею поволі, щоби не помилитись, набрав чотири цифри і після третього гудка упізнав голос. "Гаразд, жінко, — сказав я їй, полегшено зітхнувши. — Пробач мені за той ранковий вибух злості". Вона спокійно озвалась: "Не хвилюйся, я чекала твого дзвінка". "Я хочу, — застеріг я її, — щоб дівчина чекала мене такою, якою випустив її у цей світ Господь Бог, і без жодного мальовидла на обличчі". Вона гортанно засміялась. "Як скажеш, — мовила, — але ти позбавляєш себе втіхи потроху, одежина за одежиною, роздягати її, як то страшенно подобається старим, навіть не знаю чому". "А я знаю, — відказав я. — Тому що вони стають щораз старші". Вона сприйняла це як факт.

— Гаразд, — сказала, — отже нині рівно о десятій вечора, ще до того, як прохолоне рибна юшка.

З

Як же могла вона зватись? Господиня мені не сказала. Коли говорила про неї, казала просто "дівчина". І це стало для мене її хресним ім'ям — як серденько чи голубонька. Окрім того, Роза Кабаркас для кожного клієнта давала своїм вихованкам інше наймення. Я розважався тим, що вгадував їх по лицях, і від початку був упевнений, що у дівчини якесь довге ім'я — Філомена, Сатурніна чи Ніколяса. Тут дівчина перекинулась у ліжкові набік, повернувшись до мене спиною, і, як мені здалося, зоставила по собі величезну калюжу крові, що мала обриси її тіла. Це був миттєвий переляк, поки я не упевнився, що то промокло від її поту простирало.

Роза Кабаркас порадила мені поводитися з дівчиною обережно, позаяк вона усе ще страхалася "першого разу".