Ася - Тургенєв Іван

Ви маєте діло з чесною людиною,— так, з чесною людиною! Але, бога ради, що схвилювало вас? Хіба ви помітили в мені якусь зміну? Я не міг таїтися перед вашим братом, коли він прийшов сьогодні до мене.

"Що я таке кажу?" — міркував я собі, і думка, що я неморальний дурисвіт, що Гагін знає про наше побачення, що все спотворено, виявлено, так і дзвеніла у мене в голові.

— Я не кликала брата,— почувся зляканий шепіт Асі,— він прийшов сам.

— Подивіться ж, що ви наробили,— казав я далі.— Тепер ви хочете виїхати...

— Так, я повинна виїхати,— так само тихо промовила вона,— я й попросила вас сюди для того тільки, щоб попрощатися з вами.

— І ви думаєте,— відказав я,— мені буде легко з вами розлучитися?

— Але навіщо ж ви сказали братові? — із здивуванням повторила Ася.

— Я вам кажу — я не міг зробити інакше. Якби ви самі не викрили себе...

— Я зачинилася в своїй кімнаті,— відказала вона простодушно,— я не знала, що в моєї хазяйки був другий ключ...

Це невинне вибачення в її устах у таку хвилину мене тоді мало не розсердило... а тепер я

без зворушення не можу його згадати. Бідна, чесна, щира дитина!

— І от тепер усьому край! — почав я знов.— Усьому. Тепер нам треба розлучитися.— Я крадькома глянув на Асю... обличчя її швидко червоніло. їй, я це почував, і соромно робилося, і страшно. Я сам ходив і говорив як у пропасниці.— Ви не дали розвинутися почуттю, яке починало вистигати, ви самі розірвали наш зв'язок, ви не мали до мене довіри, ви сумнівалися в мені...

Поки я говорив, Ася чимраз більше й більше нахилялася вперед — і раптом упала на коліна, зронила голову на руки й заридала. Я підбіг до неї, пробував підняти її, але вона мені не корилася. Я не зношу жіночих сліз: коли бачу їх, я розгублююсь вмить.

— Анно Миколаївно, Асю,— повторював я,— будь ласка, благаю вас, бога ради, перестаньте...— Я знову взяв її за руку...

Але, на величезний мій подив, вона раптом схопилася, швидко, як блискавка, кинулася до дверей і зникла.

Коли через кілька хвилин фрау Луїзе увійшла до кімнати, я все ще стояв на самій середині її, таки справді наче громом вражений. Я не розумів, як могло це побачення так швидко, так безглуздо скінчитися — скінчитися, коли я й сотої частини не сказав того, що хотів, що мусив сказати, коли я ще сам не знав, чим воно могло кінчитися...

— Фрейлейн пішла? — спитала мене фрау Луїзе, підвівши свої жовті брови до самої накладки.

Я подивився на неї як дурень —— і вийшов.

Я вибрався з міста й подався просто в поле. Досада, досада люта, мене гризла... Я засипав себе докорами. Як я міг не зрозуміти причини, що примусила Асю перемінити місце нашого побачення, як не оцінити, чого їй варто було прийти до цієї старої, як я не втримав її! На самоті з нею, в тій глухій, ледве освітленій кімнаті, у мене вистачило сили, вистачило одваги відштовхнути її од себе, навіть докоряти їй... А тепер її образ мене переслідував, я просив у неї пробачення; спогади про це бліде обличчя, про ці вологі й боязкі очі, про розвите волосся на нахиленій шиї, про легкий дотик її голови до моїх грудей пекли мене. "Ваша..." — чувся мені її шепіт. "Я зробив по совісті",— запевняв я себе... Неправда! Хіба я справді хотів такого кінця? Хіба я можу з нею розлучитися? Хіба я можу втратити її? "Божевільний! божевільний!" — повторював я люто...

Тим часом ніч надходила. Широкими кроками попрямував я до дому, де жила Ася.

XVIII

Гагін вийшов мені назустріч.

— Бачили ви сестру? — закричав він мені ще здаля.

— Хіба її нема дома? — спитав я.

— Нема.

— Вона не поверталася?

— Ні. Я винен,— казав далі Гагін,— не міг утерпіти: всупереч нашій умові ходив до каплиці; там її не було; отже, вона не приходила?

— Вона не була коло каплиці.

— І ви її не бачили?

Я мусив признатися, що я її бачив.

— Де?

— У фрау Луїзе. Я розлучився з нею годину тому,— додав я,— я був певен, що вона додому повернулася.

— Підождемо,— сказав Гагін.

Ми увійшли в дім і сіли один коло одного. Ми мовчали. Нам дуже ніяково було обом. Ми безперестанку оглядалися, позирали на двері, прислухалися. Нарешті, Гагін встав.

— Це вже не знати що! — вигукнув він,— у мене серце не на місці. Вона мене з світу зведе, їй-богу... ходімо шукати її.

Ми вийшли. Надворі вже зовсім споночіло.

— Про що ж ви з нею говорили? — спитав мене Гагін, насуваючи капелюх на очі.

— Я бачився з нею всього хвилин з п'ять,— відповів я,— я говорив з нею, як було умовлено.

— Знаєте що? — відказав він, — краще нам розійтися; так ми швидше на неї натрапити можемо. В усякому разі приходьте сюди через годину.

XIX

Я проворно зійшов з виноградинка і кинувся в місто. Швидко обійшов я всі вулиці, заглянув скрізь, навіть у вікна фрау Луїзе, вернувся до Рейну і побіг берегом... Зрідка зустрічалися мені жіночі постаті; але Асі ніде не було видно. Уже не досада мене гризла — таємний страх мучив мене, і не тільки страх я почував... ні, я почував каяття, жаль найпекучіший, любов — так! — найніжнішу любов. Я ламав руки, я кликав Асю посеред нічної темряви, що насувалася, спочатку стиха, потім чимраз голосніше й голосніше; я повторював сто разів, що я її люблю,

я клявся ніколи з нею не розлучатися; я оддав би все на світі, щоб знов держати її холодну руку, знов чути її тихий голос, знов бачити її перед собою... Вона була така близька, вона прийшла до мене з цілковитою рішучістю, у цілковитій невинності серця й почуттів, вона принесла мені свою незайману молодість... і я не пригорнув її до своїх грудей, я позбавив себе щастя побачити, як її миле обличчя розцвіло б радістю і тишею захвату... Ця думка доводила мене до божевілля.

"Куди могла вона піти, що вбна собі зробила?"—вигукував я в тузі безсилого розпачу... Щось біле майнуло раптом на самому березі ріки. Я знав те місце: там, над могилою людини, що втопилася років з сімдесят тому, стояв до половини врослий у землю кам'яний хрест з старовинним написом. Серце в мені завмерло... Я підбіг до хреста: біла постать зникла. Я крикнув: "Асю!" Дикий голос злякав мене самого, але ніхто не озвався...

Я вирішив піти дізнатися, чи не знайшов її Гдгін.

XX

Швидко беручись угору по стежці виноградника, я побачив світло в Асиній кімнаті. Це мене трохи заспокоїло.

Я підійшов до дому; двері внизу були зачинені; я постукав. Неосвітлене віконце на першому поверсі обережно відчинилося, і показалася голова Гагіна.

— Знайшли? — спитав я його.

— Вона вернулася,— відповів він мені пошепки,— вона в своїй кімнаті і роздягається. Все гаразд.

— Слава богу! — вигукнув я з невимовним поривом радості,— слава богу! тепер усе чудово. Але ви знаєте, ми повинні ще переговорити.

— Іншим часом,— відказав він, тихо потягши до себе раму,— іншим часом, а тепер прощайте.

— До завтра,— промовив я,— завтра все буде вирішено.

— Прощайте,— повторив Гагін. Вікно зачинилося.

Я мало не постукав був у вікно. Я хотів тоді ж сказати Гагіну, що я прошу руки його сестри. Але таке сватання в таку пору... "До завтра,— подумав я,— завтра я буду щасливий..."

Завтра я буду щасливий! Щастя не має завтрашнього дня; воно не має і вчорашнього; воно не пам'ятає минулого, не думає про майбутнє; у нього є теперішнє, і то не день — а мить.

Я не пам'ятаю, як дійшов я до 3. Не ноги мене несли, не човен мене віз: мене підіймали якісь широкі, дужі крила. Я пройшов повз кущ, де співав соловей; я зупинився і довго слухав: мені здавалося, він співав моє кохання і моє щастя.

XXI

Коли другого дня вранці я підходив до знайомого будиночка, мене вразила одна обставина: всі вікна в ньому були відчинені, і двері теж були відчинені; якісь папірці валялися перед порогом; служниця з мітлою показалася за дверима.

Я наблизився до неї...

— Виїхали! — буркнула вона, перше ніж я встиг спитати її: чи дома Гагін?

— Виїхали?..— повторив я.— Як виїхали? Куди?

— Виїхали сьогодні вранці, о шостій годині, і не сказали куди. Чекайте, адже ви, здається, пан Н.?

— Я пан Н.

— Вам є лист у хазяйки.— Служниця пішла нагору і повернулася з листом.— Ось, будь ласка.

— Та не може бути... Як же це так?..— почав було я.

Служниця тупо подивилася на мене і заходилася замітати.

Я розгорнув листа. До мене писав Гагін; від Асі не було й рядка. Він почав з того, що просив не гніватися на нього за несподіваний від'їзд; він був певний, що, добре обміркувавши, я схвалю його рішення. Він не знаходив іншого виходу з становища, яке могло стати тяжким і небезпечним. "Вчора ввечері,— писав він,— поки ми обидва мовчки дожидали Асю, я переконався остаточно, що розлука конче потрібна. Є забобони, які я поважаю; я розумію, що вам не можна одружитися з Асею. Вона мені все сказала; для її спокою я повинен був здатися на її повторені, невідступні просьби". В кінці листа він висловлював жаль з приводу того, що наше знайомство так швидко припинилося, бажав мені щастя, приязно стискав мені руку і благав мене не старатися їх розшукувати.

"Які забобони? — скрикнув я, начебто він міг мене чути,— що за дурниці! Хто дав право відібрати її в мене..." Я схопився за голову...

Служниця почала голосно кликати хазяйку: її переляк примусив мене опам'ятатися. Одна думка в мені зайнялася: знайти їх, знайти, хоч би там що. Прийняти цей удар, примиритися з таким кінцем було неможливо. Я дізнався у хазяйки, що вони о шостій годині ранку сіли на пароплав і попливли вниз по Рейну. Я подався в контору: там мені сказали, що вони взяли квитки до Кельна. Я пішов додому, щоб зараз спакуватися і попливти услід за ними. Мені довелося йти повз фрау Луїзе... Раптом я чую: мене кличе хтось. Я підвів голову і побачив у вікні тієї самої кімнати, де я напередодні бачився з Асею, вдову бургомістра. Вона усміхалася своєю огидною усмішкою і кликала мене. Я одвернувся і пройшов був мимо; але вона мені крикнула вслід, що в неї є щось для мене. Ці слова мене зупинили, і я увійшов у її дім. Як переказати мої почуття, коли я побачив знов цю кімнатку...

— Власне,— почала стара, показуючи мені маленьку записку,— я повинна була б дати вам це тільки в тому разі, якби ви зайшли до мене самі, але ви такий прекрасний юнак. Візьміть.

Я взяв записку.

На малесенькому клаптику паперу стояли такі слова, поквапливо накреслені олівцем:

"Прощайте, ми не побачимося більше. Не з гордості я виїжджаю — ні, мені не можна інакше.