Ася - Тургенєв Іван

Я дивився на неї, всю облиту ясним сонячним променем, всю заспокоєну й лагідну. Все радісно сяяло довкола нас, внизу, над нами — небо, земля і води; навіть повітря, здавалося, було насичене блиском.

— Подивіться, як гарно!—сказав я, мимоволі знизивши голос.

— Так, гарно! — так само тихо відповіла вона, не дивлячись на мене.— Коли б ми з вами були птахи — як би ми знялися вгору, як би полинули... Так би і потонули у цій синяві... Але ми не птахи...

— А крила можуть у нас вирости,— одка-зав я.

— А то ж як?

— Поживіть — дізнаєтесь. Є почуття, які підіймають нас від землі. Не турбуйтесь, у вас будуть крила.

— А у вас були?

— Як вам сказати... Здається, досі я ще не літав.

Ася знов задумалася. Я злегка нахилився до

неї.

— Умієте ви вальсувати?—спитала вона раптом.

— Умію,— відповів я, трохи спантеличений.

— То ходімо, ходімо... Я попрошу брата заграти нам вальс... Ми уявимо, що ми літаємо, що в нас виросли крила.

Вона побігла до дому. Я побіг слідом за нею — і через кілька хвилин ми кружляли в тісній кімнаті під солодкі звуки Лайнера. Ася вальсувала прекрасно, з захопленням. Щось лагідне, жіноче проступило раптом крізь її по-дівочому

строгу постать. Довго потім рука моя відчувала дотик її ніжного стану, довго вчувався мені її прискорений, близький подих, довго ввижалися мені темні, непорушні, майже заплющені очі на блідому, але пожвавленому обличчі, різко обвіяному кучерями.

X

Весь цей день минув якнайкраще. Ми веселилися, як діти. Ася була дуже мила й проста. Гагін радів, дивлячись на неї. Я пішов пізно. В'їхавши на середину Рейну, я попросив перевізника пустити човен за водою. Старий підняв весла — і велична ріка понесла нас. Дивлячись довкола, слухаючи, згадуючи, я раптом відчув таємний неспокій на серці... звів очі до неба — але й у небі не було спокою: рясно всипане зорями, воно все ворушилося, рухалося, здригалося; я нахилився до ріки... але й там, і в цій темній, холодній глибині, теж коливалися, тремтіли зорі: тривожне пожвавлення мені вбачалося скрізь — і тривога зростала в мені самому. Я сперся ліктями на край човна... Шепіт вітру в моїх вухах, тихе дзюрчання води за кормою мене дратували, і свіжий подих хвилі не прохолоджував мене; соловей заспівав на березі і заразив мене солодкою отрутою своїх звуків. Сльози закипали в мене на очах, але то не були сльози безпредметного захвату. Що я почував, було не те невиразне, ще недавно зазнане відчуття всеосяжних бажань, коли душа ширшає, звучить, коли їй здається, що вона все розуміє і все любить... Ні! в мені зайнялася жадоба щастя. Я ще не смів назвати його на ім'я,— але щастя, щастя до пересичення,— от чого хотів я, от за чим томився... А човен усе нісся, і старий перевізник сидів і дрімав, нахилившись над веслами.

XI

Ідучи другого дня до Гагіних, я не питав себе, чи закоханий я в Асю; але я багато думав про неї, її доля мене цікавила, я радів з нашого несподіваного зближення. Я відчував, що тільки від учорашнього дня я пізнав її; доти вона цуралася мене. І от коли вона розкрилася, нарешті, передо мною, яким чарівним світлом засяяв її образ, який він був новий для мене, які таємні чари соромливо в ньому проступали...

Бадьоро йшов я знайомою дорогою, безнастанно поглядаючи на будиночок, що білів здаля; я не тільки про майбутнє — я про завтрашній день не думав, мені було дуже добре.

Ася почервоніла, коли я увійшов до кімнати; я помітив, що вона знов причепурилась, але вираз її обличчя не пасував до її вбрання: воно було сумне. А я прийшов такий веселий! Мені здалося навіть, що вона, за своїм звичаєм, зібралася була тікати, але перемогла себе — і лишилася. Гагін був у тому особливому стані художницького запалу й лютості, який, мов напад, раптом находить на дилетантів, коли вони уявляють, що їм пощастило, як вони висловлюються, "піймати природу за хвіст". Він стояв, весь розкуйовджений і вимазаний фарбами, перед натягненим полотном і, широко вимахуючи по ньому пензлем, майже люто кивнув мені головою, відсунувся, примружив очі і знов накинувся на свою картину. Я не хотів заважати йому і сів коло Асі. Повагом звернулися до мене її темні очі.

— Ви сьогодні не така, як учора,— зауважив я після марних спроб викликати усмішку на її устах.

— Ні, не така,— одказала вона неквапливим і глухим голосом.— Але це пусте. Я недобре спала, цілу ніч думала.

— Про що?

— Ах, я багато про що думала. Це в мене звичка з дитинства: ще з того часу, коли жила я з матінкою...

Вона через силу вимовила це слово і потім ще раз повторила:

— Коли я жила з матінкою... я думала, чому це ніхто не може знати, що з ним буде; а іноді й бачиш біду — та врятуватися не можна; і чому ніколи не можна сказати усієї правди?.. Потім я думала, що я нічого не знаю, що мені треба вчитися. Мене перевиховати треба, я дуже погано вихована. Я не вмію грати на фортепіано, не вмію малювати, я навіть шию погано. У мене немає ніяких здібностей, зо мною, мабуть, дуже нудно.

— Ви несправедливі до себе,— відказав я.— Ви багато читали, ви освічені, і з вашим розумом...

— А я розумна? — спитала вона з такою наївною цікавістю, що я мимоволі засміявся, але вона навіть не всміхнулася.— Брате, я розумна? — спитала вона Гагіна.

Він нічого не відповів їй і працював собі далі, безперестанку міняючи пензлі і високо підіймаючи руку.

— Я сама не знаю часом, що у мене в голові,— провадила Ася з тим самим задумливим виглядом.— Я іноді самої себе боюся, їй-богу.

Ах, я хотіла б... Чи правда, що жінкам не слід читати багато?

— Багато не треба, але...

— Скажіть мені, що я повинна читати? скажіть, що я повинна робити? Я все робитиму, що ви мені скажете,— додала вона, з невинною довірливістю звернувшись до мене.

Я не одразу знайшов, що сказати їй.

— Адже вам не буде нудно зо мною?

— Даруйте,— почав я.

— Ну, спасибі! — одказала Ася,— а я думала, що вам нудно буде.

І її маленька гаряча ручка міцно стиснула мою.

— Н.! — скрикнув в цю мить Гагін,— чи не темний цей фон?

Я підійшов до нього. Ася встала і вийшла.

XII

Вона повернулася через годину, зупинилася в дверях і підкликала мене рукою.

— Послухайте,— сказала вона,— коли б я вмерла, вам було б жаль мене?

— Що у вас за думки сьогодні! — вигукнув я.

— Я уявляю, що незабаром помру; мені іноді здається, що все навколо мене зо мною прощається. Померти краще, ніж жити так... Ах! не дивіться так на мене; я справді не прикидаюсь. А то я вас знов боятимусь.

— Хіба ви мене боялися?

— Якщо я така чудна, я справді не винна,— одказала вона.— Бачите, я вже й сміятися не можу...

Вона лишилася сумною й заклопотаною до

самого вечора. Щось діялося в ній, чого я не розумів, її погляд часто зупинявся на мені; серце моє тихо стискалося під цим загадковим поглядом. Вона здавалася спокійною — а мені, дивлячись на неї, весь час хотілося сказати їй, щоб вона не хвилювалась. Я милувався нею, я знаходив зворушливу красу в її зблідлих рисах, в її нерішучих, уповільнених рухах — а їй чомусь уявлялося, що я не в настрої.

— Послухайте,— сказала вона мені незадовго до прощання,— мене мучить думка, що ви мене вважаєте легковажною... Ви відтепер завжди вірте тому, що я вам казатиму, тільки й ви будьте зо мною одверті; а я вам завжди казатиму правду, слово честі...

Це "слово честі" знов примусило мене засміятися.

— Ах, не смійтеся,— промовила вона жваво,— а то я вам скажу сьогодні те, що ви мені сказали вчора: "Чого ви смієтесь?" — і, помовчавши трохи, вона додала:—Пам'ятаєте, ви вчора говорили про крила?.. Крила в мене виросли, та летіти нікуди.

— Даруйте,— промовив я,— перед вами всі шляхи відкриті...

Ася подивилась мені просто й пильно в вічі.

— Ви сьогодні поганої думки про мене,— сказала вона, нахмуривши брови.

— Я? поганої думки? про вас!..

— Чого це ви наче в воду опущені,— перебив мене Гагін,— хочете, я, як учора, заграю вам вальс?

— Ні, ні,— одказала Ася і стиснула руки,— сьогодні нізащо!

— Я тебе не силую, заспокойся...

— Нізащо,— повторила вона, бліднучи.

"Невже вона мене кохає?" — думав я, підходячи до Рейну, що швидко котив темні хвилі.

XIII

"Невже вона мене кохає?" — питав я себе другого дня, щойно прокинувшись. Я не хотів заглядати в самого себе. Я почував, що її образ, образ "дівчини з удаваним сміхом", запав мені в душу і що я його не скоро позбудуся. Я пішов у Л. і лишився там на цілий день; але Асю бачив тільки мигцем. Вона нездужала: їй голова боліла. Вона зійшла вниз на хвилинку, з пов'язаним лобом, бліда, худенька, з майже заплющеними очима; мляво усміхнулась, сказала:

— Це мине, це пусте; все мине, правда ж?— і вийшла.

Мені стало нудно і якось сумно-пусто; проте я довго не хотів іти додому і вернувся пізно, не побачивши її більше.

Ранок другого дня минув у якомусь півсні свідомості. Я хотів узятися до роботи — не міг; хотів нічого не робити і не думати... і це не вийшло. Я блукав по місту; вертався додому, виходив знову.

— Чи не ви пан Н.?—почувся раптом за мною дитячий голос. Я озирнувся; переді мною стояв хлопчик.— Це вам від фрейлейн Annette,— додав він, подаючи мені записку.

Я розгорнув її — і пізнав неправильний і швидкий Асин почерк. "Мені неодмінно треба вас бачити,— писала мені вона,— приходьте сьогодні о четвертій годині до кам'яної каплиці на дорозі біля руїни. Я зробила сьогодні велику необережність... Прийдіть, бога ради, ви про все довідаєтеся... Скажіть посланцеві: так".

— Буде відповідь? — спитав мене хлопчик.

— Скажи, що так,— відповів я. Хлопчик побіг.

XIV

Я прийшов до себе в кімнату, сів і задумався. Серце в мені дуже билося. Кілька разів перечитав я Асину записку. Я подивився на годинник: і дванадцятої ще не було.

Двері одчинилися — увійшов Гагін.

Обличчя його було похмуре. Він схопив мене за руку і міцно стиснув її. Він, здавалося, був дуже схвильований.

— Що з вами? — спитав я.

Гагін узяв стілець і сів проти мене.

— Три дні тому,— почав він з силуваною усмішкою і затинаючись,— я здивував вас своїм оповіданням; сьогодні здивую ще більше. З іншим я, напевно, не зважився б... так просто... Але ви благородна людина, ви мені друг, правда ж? Слухайте, моя сестра, Ася, у вас закохана.

Я весь здригнувся й підвівся...

— Ваша сестра, кажете ви...

— Так, так,— перебив мене Гагін.— Я вам кажу, вона божевільна і мене з ума зведе.