Ася - Тургенєв Іван

Батько мій дуже до неї прив'язався і після мого від'їзду з села хотів навіть одружитися з нею, та вона сама не схотіла бути його дружиною, незважаючи на його просьби.

— Покійниця Тетяна Власівна,— так доповідав мені Яків, стоячи коло дверей з закинутими назад руками,— у всьому були розсудливі й не захотіли татуся вашого скривдити. Яка, мовляв, я вам дружина? яка я пані? Так вони говорити зволили, при мені говорили.

Тетяна навіть не хотіла перебратися до нас у господу і далі жила у своєї сестри, разом з Асею. В дитинстві я бачив Тетяну тільки святами, в церкві. Запнута темною хусткою, з жовтою шаллю на плечах, вона ставала в юрбі, коло вікна,— її строгий профіль чітко позначався проти прозорих шибок,— і смиренно й поважно молилася, кланяючись низько, по-старовинному. Коли дядько забрав мене, Асі було

всього два роки, а на дев ятому році вона втратила матір.

Як тільки Тетяна померла, батько взяв Асю до себе в дім. Він і перше виявляв бажання мати її при собі, але Тетяна йому і в цьому відмовила. Уявіть же собі, що повинно було статися в Асі, коли її взяли до пана. Вона досі не може забути тієї хвилини, коли її вперше одягли в шовкову сукню й поцілували в неї ручку. Мати, поки була жива, держала її дуже строго; у батька вона мала повну волю. Він був її учителем; крім нього, вона нікого не бачила. Він не пестив її, тобто не няньчився з нею; але він любив її палко і ніколи нічого їй не боронив: він в душі вважав, що винен перед нею. Ася скоро зрозуміла, що вона головна особа в домі, вона знала, що пан — її батько; але вона так само скоро зрозуміла своє фальшиве становище; самолюбство розвинулося в ній сильно, недовірливість теж; погані звички вкорінялися, простота зникла. Вона хотіла (вона сама мені раз призналася в тому) примусити цілий світ забути її походження, вона й соромилася своєї матері, і соромилась свого сорому, і пишалася нею. Ви бачите, що вона багато знала і знає, чого не повинно б знати в її літах... Та хіба вона винна? Молоді сили починали буяти в ній, кров кипіла, а поблизу жодної руки, яка б її напутила. Повна незалежність в усьому! та хіба легко її знести? Вона хотіла бути не гіршою від інших панночок; вона кинулася на книжки. Що тут могло вийти доброго? Неправильно почате життя складалося неправильно, але серце в ній не зіпсувалося, розум уцілів.

І от я, двадцятилітній юнак, опинився з тринадцятилітньою дівчинкою на руках! В перші дні після смерті батька на один звук мого голосу її била пропасниця, пестощі мої наганяли на неї тугу, і тільки потроху, спроквола, звикла вона до мене. Правда, потім, коли вона переконалася, що я справді визнаю її за сестру і полюбив її, як сестру, вона палко до мене прив'язалася: у неї жодне почуття не буває наполовину.

Я привіз її в Петербург. Хоч як мені тяжко було з нею розлучатися,— жити з нею разом я ніяк не міг; я віддав її в один з найкращих пансіонів; Ася зрозуміла, що наша розлука неминуча; але почала з того, що занедужала і мало не вмерла. Потім вона призвичаїлась і пробула в пансіоні чотири роки; але, всупереч моїм сподіванням, лишилася майже такою самою, якою була перше. Начальниця пансіону часто скаржилася мені на неї! "І покарати її не можна,— сказала вона мені,— і на ласку вона не піддається". Ася була надзвичайно тямуща, вчилася чудово, краще за всіх; але ніяк не хотіла підійти під загальний рівень, була вперта, дивилася вовком... Я не міг занадто винуватити її: в її становищі їй треба було або прислужуватися, або цуратися всіх. З усіх товаришок вона заприятелювала з одною, негарною, затурканою й бідною дівчиною. Інші панночки, з якими вона виховувалася, здебільшого з хороших родин, не любили її, кепкували з неї і діймали, як тільки могли; Ася перед ними анітрохи не поступалась. Одного разу, на уроці закону божого, викладач заговорив про пороки. "Підлещування і боягузтво — найгірші пороки",— голосно промовила Ася. Одне слово, вона йшла далі своєю дорогою;

тільки манери її покращали, хоча і в цьому вона, здається, небагато досягла.

Нарешті їй минуло сімнадцять років; залишатися їй далі в пансіоні було неможливо. Я був у досить скрутному становищі. Раптом мені спала щаслива думка: вийти у відставку, поїхати за кордон на рік або на два і взяти Асю з собою. Задумано — зроблено, і от ми з нею на берегах Рейну, де я стараюся малювати, а вона... пустує й дивачить, як і раніше. Але тепер я сподіваюсь, що ви не судитимете її надто строго, а вона, хоч і вдає, що їй все байдуже,— думку кожного шанує, а вашу особливо.

І Гагін знов усміхнувся своєю тихою усмішкою. Я міцно стиснув йому руку.

— Все так,— заговорив знов Гагін,— але з нею мені біда. Вона справжній порох. Досі їй ніхто не подобався, але біда, якщо вона кого покохає! Я часом не знаю, що з нею робити. Цими днями вона що здумала: почала раптом запевняти мене, що я до неї збайдужів і що вона тільки мене любить і вік буде тільки мене любити... І при цьому так розплакалася...

— Так он що...— промовив був я і прикусив язика.

— А скажіть-но мені,— спитав я Гагіна: діло між нами пішло на одвертість,— невже справді їй досі ніхто не подобався? В Петербурзі бачила ж вона молодиків?

— Отож вони їй і не подобалися зовсім. Ні, Асі потрібен герой, незвичайна людина — або мальовничий пастух десь у гірській ущелині. А втім, я забалакався з вами, затримав вас,— додав він, встаючи.

— Послухайте,— почав я,— ходімо до вас, мені додому не хочеться.

— А робота ваша?

Я нічого не відповів; Гагін добродушно усміхнувся, і ми вернулися в Л. Побачивши знайомий виноградник і білий будиночок на верху гори, я відчув якусь солодкість — саме солодкість в серці: неначе мені тихцем меду туди налили. Мені стало легко після оповідання Гагіна.

їх

Ася зустріла нас на самому порозі дому; я знов сподівався сміху, але вона вийшла до нас вся бліда, мовчазна, з опущеними очима.

— Ось він знов,— заговорив Гагін,— і, зауваж, сам захотів вернутися.

Ася запитливо подивилася на мене. Я в свою чергу простяг їй руку і цього разу міцно стиснув її холодні пальчики. Мені стало дуже жаль її; тепер я багато чого зрозумів у ній, що перше збивало мене з пантелику: її внутрішній неспокій, невміння поводитися, бажання похизуватися — все мені стало зрозуміле. Я заглянув у цю душу: таємний гніт давив її безнастанно, тривожно плуталося й билося недосвідчене самолюбство, але все єство її жадало правди. Я зрозумів, чому ця чудна дівчинка мене вабила; не самою тільки напівдикою красою, розлитою по всім її тонкім тілі, вабила вона мене: її душа мені подобалась.

Гагін почав порпатися в своїх малюнках; я запропонував Асі погуляти зо мною по винограднику. Вона одразу погодилася з веселою і майже покірною готовністю. Ми зійшли до половини гори і сіли на широку плиту.

— І вам не нудно було без нас? — почала Ася.

— А вам без мене було нудно? — спитав я. Ася глянула на мене збоку.

— Так,— відповіла вона.—Добре в горах?— одразу повела вона далі,— вони високі? Вищі від хмар? Розкажіть мені, що ви бачили. Ви розказували братові, але я нічого не чула.

— Вільно ж вам було виходити,— зауважив я.

— Я виходила... бо... Я тепер от не піду,— додала вона з довірливою ласкою в голосі,— ви сьогодні були сердиті.

— Я?

— Ви.

— Чому ж, зовсім ні...

— Не знаю, але ви були сердиті й пішли сердиті. Мені було дуже прикро, що ви так пішли, і я рада, що ви повернулися.

— І я радий, що повернувся,— промовив я. Ася повела плечима, як це часто роблять

діти, коли їм добре.

— О, я вмію відгадувати! — провадила вона далі,— бувало, я тільки по тому, як тато кашляв у другій кімнаті, пізнавала, чи задоволений він з мене, чи ні.

До того дня Ася ні разу не говорила мені про свого батька. Мене це вразило.

— Ви любили вашого батька? — промовив я і раптом, на велику досаду собі, відчув, що червонію.

Вона нічого не відповіла й почервоніла теж. Ми обоє замовкли. Вдалині по Рейну біг і димів пароплав. Ми почали дивитися на нього..

— Чого ж ви не розказуєте? — прошепотіла Ася.

— Чому ви сьогодні розсміялися, як тільки побачили мене? — спитав я.

— Сама не знаю. Інколи мені хочеться плакати, а я сміюся. Ви не повинні судити мене... по тому, що я роблю. Ах, до речі, що це за казка про Лорелею? Адже це її скелю видно звідси? Кажуть, вона перше всіх топила, а як покохала, сама кинулась у воду. Мені подобається ця казка. Фрау Луїзе мені всякі казки розповідає. У фрау Луїзе є чорний кіт з жовтими очима...

Ася підвела голову і струснула кучерями.

— Ах, мені добре,— промовила вона.

В цю мить долинули до нас уривчасті одноманітні звуки. Сотні голосів одночасно і з рівними проміжками повторювали молитовний спів: юрба богомольців тяглася внизу по дорозі з хрестами й корогвами...

— От би піти з ними,— сказала Ася, прислухаючись до вибухів голосів, що поволі затихали.

— Хіба ви такі побожні?

— Піти куди-небудь далеко, на молитву, на тяжкий подвиг,— вела вона далі.— А то дні йдуть, життя спливе, а що ми зробили?

— Ви честолюбні,— зауважив я,— ви хочете прожити недарма, слід по собі лишити.

— А хіба це неможливо?

"Неможливо",— мало не повторив я... Але я глянув у її ясні очі і тільки промовив:

— Спробуйте.

— Скажіть,— заговорила Ася по недовгій мовчанці, під час якої ніби тіні перебігли в неї по обличчю, що вже встигло збліднути,— вам дуже подобалася та дама... Ви пам'ятаєте, брат пив за її здоров'я в руїні, на другий день нашого знайомства? Я засміявся.

— Ваш брат жартував; мені жодна дама не подобалася; принаймні тепер жодна не подобається.

— А що вам подобається в жінках? — спитала Ася, закинувши голову з невинною цікавістю.

— Яке чудне запитання! — вигукнув я. Ася трохи зніяковіла.

— Я не повинна була ставити вам таке запитання, правда ж? Пробачте мені, я звикла казати все, що мені на думку спаде. Тим-то я й боюся говорити.

— Говоріть, бога ради, не бійтесь,-— підхопив я,— я такий радий, що ви, нарешті, перестаєте мене цуратися.

Ася опустила очі й засміялася тихим і легким сміхом; я не знав у неї такого сміху.

— Ну, розказуйте ж,— провадила вона далі, розгладжуючи поли своєї сукні і вкладаючи їх собі на ноги, неначе вона всідалася надовго,— розказуйте або прочитайте що-небудь, як, пам'ятаєте, ви нам читали з "Онєгіна"...

Вона раптом задумалася...

Де вітей тінь і хрест стоїть, Там матінка моя лежить! —

проказала вона стиха.

— У Пушкіна не так,— зауважив я.

— А я хотіла б бути Татьяною,— провадила вона так само задумливо.— Розповідайте,— підхопила вона жваво.

Але мені було не до оповідань.