Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа

Вона все говорила й говорила про те, якою розрадою стали для неї його листи в тому горі, що її спіткало, — і говорила про це з таким захватом, з такою вдячністю, а може, навіть, як здалося Флорентіно Арісі, з такою ніжністю, що він зважився на більше, ніж рішучий крок, — на смертельне сальто.

— Колись ми казали одне одному "ти", — мовив він.

Це було заборонене слово — "колись". Вона відчула, як пролетів над ними примарний ангел минулого, і спробувала відігнати його геть. Але Флорентіно Аріса не став зупинятися на півдорозі й додав:

— Я мав на увазі, що ми зверталися одне до одного на "ти" в наших давніх листах.

Ферміна Даса розгнівалася й мусила зробити над собою зусилля, щоб не виказати себе. Але він усе помітив і зрозумів, що повинен домагатися свого тактовніше, і хоч невдача дала йому знати, що Ферміна Даса залишилася такою ж дратівливою, як і замолоду, проте її стриманість засвідчила, що вона принаймні навчилася пом'якшувати свої різкі манери.

— Я хотів сказати, — провадив він, — що теперішні мої листи — це зовсім інша річ.

— Усе в світі змінилося, — відповіла вона.

— Я не змінився, — заперечив він. — А ви?

Вона завмерла з чашкою на півдорозі до рота і втупила в нього погляд, у якому він помітив давно знайомий йому вираз невблаганної рішучості.

— Тепер це байдуже, — сказала вона. — Мені вже сімдесят два роки.

Флорентіно Аріса прийняв удар у саме серце. Йому хотілося б знайти гідну відповідь, скору і влучну, мов стріла, але тягар старості придушив його: ніколи не почував він себе таким виснаженим після такої короткої розмови; серце йому боліло, і кожен його удар металевим відлунням відбивався в артеріях. Він почув себе старим, зажуреним, нікому не потрібним, і йому так захотілося плакати, що він не міг здобутись на жодне слово. Другу чашку чаю вони допили в мовчанці, насиченій передчуттями, і коли Ферміна Даса знову заговорила, то звернулася до служниці, попросивши, щоб та принесла теку з листами. Він мало не сказав їй, щоб зберегла їх для себе, бо він має копії, але раптом йому подумалося, що така пересторога може видатися нешляхетною. Говорити більше не було про що. Перед тим як попрощатися, він висловив бажання прийти наступного вівторка о такій самій годині. Вона запитала в себе, чи варто їй бути надто поблажливою, і сказала:

— Я не бачу сенсу в таких частих візитах.

— А хіба в них має бути якийсь сенс? — запитав він.

І таки прийшов через тиждень о п'ятій і став приходити щовівторка, не домовляючись про це заздалегідь, бо наприкінці другого місяця його щотижневі візити стали для обох звичкою. Флорентіно Аріса приносив англійське печиво до чаю, зацукровані каштани, грецькі оливки, усілякі салонні ласощі, які купував у буфетах трансатлантичних пароплавів. Якось він приніс їй портрет, зроблений бельгійським фотографом понад півстоліття тому, де були зображені Ферміна Даса та Ільдебранда, — він дістався йому за п'ятнадцять сентимо на розпродажу поштових листівок у Порталі писарів. Ферміна Даса не могла збагнути, як її фотографія там опинилась, не міг цього сказати й Флорентіно Аріса — він тоді витлумачив ту подію як чудо кохання.

Одного ранку, зрізаючи троянди у своєму садку, він не втримався від спокуси й наступного вівторка приніс їй одну квітку. Оскільки йшлося про жінку, яка зовсім недавно стала вдовою, на мові квітів це могло означати не зовсім те, чого він хотів. Червона троянда, символ палкого кохання, навряд чи пасувала до її жалоби; жовті троянди, які для вищого світу були квітами успіху, в розумінні простолюду означали ревнощі. Якось йому довелося чути, що в Туреччині вирощують чорні троянди, і, можливо, в цьому разі вони були б найдоречніші, проте йому так і не пощастило роздобути їх, щоб акліматизувати в своєму патіо. Після тривалих роздумів він ризикнув піднести їй білу троянду, хоча вони подобались йому менше, ніж інші, здавалися прісними й німими, бо нічого не виражали. В останню хвилину він обрізав шпичаки, остерігаючись, щоб Ферміна Даса з притаманним їй лукавством не надала їм якогось несподіваного значення.

Троянду вона прийняла залюбки, не добачивши за цим ніякого прихованого наміру, і в такий спосіб ритуал щовівторкових візитів збагатився. А потім це настільки увійшло в звичку, що коли він приходив зі своєю білою трояндою, на чайному столику вже стояла напоготові ваза з водою. Якогось вівторка, ставлячи троянду у вазу, він сказав неначе мимохідь:

— У наш час дарували камелії, а не троянди.

— Справді, — відповіла вона. — Але то був, як ви знаєте, ритуал зовсім іншого значення.

Так було й раніше: він робив спробу просунутися вперед, а вона його зупиняла. Але цього разу, незважаючи на її цілком тверезу відповідь, Флорентіно Аріса відчув, що влучив у ціль, бо їй довелося відвернутись, аби він не помітив, як вона зашарілася. То був гарячий, молодий рум'янець, що спалахнув незалежно від її волі, і його недоречність пробудила в ній відразу до самої себе. Флорентіно Аріса обачно повернув розмову на інші, менш дражливі теми, але його тактовність була надто очевидною; Ферміна Даса зрозуміла, що її викрито, і розгнівалася на себе ще дужче. То був невдалий вівторок. Вона мало не попросила Флорентіно Арісу, щоб він більше не приходив, але сама думка про сварку між закоханими видалася їй настільки безглуздою, зважаючи на вік та становище їх обох, що нервова напруга розрядилася сміхом. І коли наступного вівторка Флорентіно Аріса знову поставив у вазу троянду, вона заглянула в саму глибінь своєї душі й з радістю виявила, що від минулого тижня там не лишилось і найменшого гніву чи роздратування.

Трохи згодом ці вівторкові візити набрали не зовсім зручного родинного характеру, бо ніби випадково стали також приходити доктор Урбіно Даса та його дружина і залишалися грати в карти. Флорентіно Аріса грати в карти не вмів, але Ферміна Даса навчила його протягом одного візиту, і обоє послали подружжю Урбіно Даса письмове запрошення на наступний вівторок. Незабаром ці зустрічі стали для них усіх приємною розвагою і ввійшли у звичку так само швидко, як і візити Флорентіно Аріси, і навіть установилися неписані правила, хто що має приносити. Доктор Урбіно Даса та його дружина, що полюбляла й уміла пекти всілякі ласощі, робили свій внесок у вигляді тортів, оригінальних і щоразу відмінних. Флорентіно Аріса й далі приносив дивовижі, куплені на європейських пароплавах, а Ферміна Даса теж примудрялася щотижня вигадувати для гостей якийсь сюрприз. Картярські турніри відбувалися в третій вівторок кожного місяця, і той, хто програвав, мав платити не грішми, а якоюсь новинкою, що її приносив у день наступної зустрічі.

Доктор Урбіно Даса цілком відповідав уявленню, яке складалося про нього в світському товаристві: він був стриманий, трохи незграбний і часто переживав раптові зміни настрою, від веселощів до роздратування чи навпаки, а бувало, так недоречно червонів, що це змушувало боятися за ясність його розуму. Але поза всяким сумнівом — і це впадало у вічі з першого погляду — він був чоловік добрий (тобто такий, яким страшенно не хотів здаватися Флорентіно Аріса). Його дружина, навпаки, була жінка жвава, з простими звичками, вона легко знаходила спільну мову і ким завгодно, і це надавало її елегантності глибоко людяного характеру. Флорентіно Арісі важко було уявити двійко кращих партнерів у картах, і невситима потреба в любові знайшла своє завершення в ілюзорному відчутті, що він перебуває в лоні своєї сім'ї.

Якось увечері, коли вони разом вийшли з дому, доктор Урбіно Даса запросив його поснідати вдвох: "Завтра, о пів на першу, в Світському клубі". Страви там подавали вишукані, але з домішкою отрути: Світський клуб зберігав за собою право не допускати осіб із певними небажаними характеристиками, й однією з таких характеристик був статус незаконнонародженого. Через це правило чимало неприємностей довелося зазнати тому ж таки дядькові Леву Дванадцятому, та й сам Флорентіно Аріса одного разу пережив велику ганьбу — його попросили вийти, коли він уже сидів за столом на запрошення одного зі своїх компаньйонів. Той чоловік, якому Флорентіно Аріса зробив чимало важливих послуг у річковому пароплавстві, не мав іншої ради, як запросити його кудись-інде.

— Якщо ми вже запроваджуємо певні правила, то все-таки повинні дотримуватись їх, — сказав він.

Але Флорентіно Аріса вирішив ризикнути і прийшов на запрошення Урбіно Даси. Цього разу його прийняли з великою шанобливістю, хоч і не попросили розписатись у почесній книзі визначних гостей. Сніданок тривав недовго, за столом, накритим на дві персони, і минув у досить мінорному тоні. Правда, острах, що непокоїв Флорентіно Арісу від учорашнього дня в зв'язку з цими запросинами, розвіявся вже після келиха портвейну, випитого як аперитив. Доктор Урбіно Даса хотів поговорити з ним про свою матір. З його слів Флорентіно Аріса зрозумів, що вона говорила з сином про нього. І навіть більше: на його превеликий подив, вона сказала неправду йому на користь. Розповіла синові, ніби вони дружили змалку, ніби гралися разом, відколи вона приїхала із Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги, — мовляв, саме він навчив її читати, і за це вона зберегла до нього довічну вдячність. Крім того, розповіла, ніби, приходячи зі школи, вона проводила чимало годин з Трансіто Арісою, дивилась, як та творила чудеса, вишиваючи у своїй крамничці, бо вона була знаменитою майстринею в цьому ремеслі; а згодом, мовляв, вони майже перестали зустрічатися з Флорентіно Арісою, але не тому, що їй цього не хотілось, а тому, що життя розвело їх у різні боки.

Перш ніж перейти до суті, доктор Урбіно Даса поділився деякими своїми думками про старість. Мовляв, якби не старі люди, світ рухався б швидше. "Людство, як і військо на марші, просувається зі швидкістю того, хто йде найповільніше", — сказав він. Доктор Урбіно Даса передбачав, що в майбутньому суспільство навчиться жити більш розважливо, а отже, й більш цивілізовано, і в такому суспільстві старих виселятимуть у глухі міста з тих міст, де від них уже не буде ніякої користі, щоб вибавити їх від сорому, від страждань, від моторошної самоти, яка приходить на схилі віку. З погляду медицини, як йому здається, за вікову межу можна взяти шістдесят років.