Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Але поти, поки суспільство розвинеться до такого рівня милосердя, єдиним виходом будуть притулки, де старі люди втішатимуть одне одного, їх там об'єднуватимуть спільні вподобання і спільні відрази, спільні вади і спільний смуток, там вони будуть у безпеці від неминучих незгод та сварок із людьми молодших поколінь.
— Старі в своєму колі здаються менш старими, — сказав він.
Так от, доктор Урбіно Даса хотів подякувати Флорентіно Арісі за те, що він складає добру компанію його матері в самотині її вдівства, і попросив його робити це й далі для блага обох і для зручності всіх, незважаючи на її старечі примхи. Флорентіно Аріса відчув полегкість, коли співрозмовник пояснив йому, з якою метою влаштував цю зустріч.
— Будьте спокійні, — сказав він докторові Урбіно Дасі. — Адже я на чотири роки від неї старший і завжди був старшим — не тільки тепер, а й за давніх-давен, ще коли вас і на світі не було. — І не втримався від спокуси підпустити іронічну шпильку: — В суспільстві майбутнього вам довелося б тепер ходити на цвинтар і приносити на сніданок їй та мені по букету квітів.
Доктор Урбіно Даса не врахував, які прикрі висновки можна зробити з його пророцтва, і вдався до незграбних, надуманих виправдань, у яких зрештою геть заплутався. Але Флорентіно Аріса допоміг йому виплутатись. Він сяяв від радості, бо знав тепер, що рано чи пізно в них відбудеться схожа на сьогоднішню зустріч із доктором Урбіно Дасою, на якій він муситиме виконати неминучий у світському товаристві ритуал: офіційно попросити руки його матері. Цей сніданок вельми його підбадьорив, і не тільки причиною, з якої відбувся, а й тому, що показав, як прихильно і з якою полегкістю буде зустрінуте це його неминуче прохання. Якби він міг розраховувати на згоду Ферміни Даси, то сприятливішої нагоди дарма було б і шукати. Та менше з тим: після сьогоднішньої розмови за цим історичним сніданком попросити руки Ферміни Даси буде для нього чистою формальністю.
Ще в свої молоді роки Флорентіно Аріса завжди підіймався та спускався сходами з великою обережністю, бо дотримувався думки, що за першим, хай й незначущим, падінням приходить старість, а за другим — смерть. Найнебезпечнішими з усіх видавалися йому сходи, які вели до його контори, круті, вузенькі, і задовго до того часу, коли мусив докладати зусиль, аби не човгати ногами при ходьбі, він брався ними, дивлячись на кожну приступку і тримаючись за поруччя обома руками. Не раз йому пропонували збудувати нові, не такі карколомні сходи, але щоразу він відкладав рішення на наступний місяць, не бажаючи йти на поступки своїй старості. В міру того як минали роки, він потребував усе більше часу, щоб піднятися до свого кабінету, і не тому, що це коштувало йому більших зусиль, як він квапився всім пояснити, а тому, що з кожним разом він ішов обережніше. Але в той день, коли він повертався зі сніданку з доктором Урбіно Дасою, після келиха портвейну за аперитив та півсклянки червоного вина, випитого за їдою, а надто після тріумфальної розмови, він спробував скочити відразу на третю приступку, немов танцюючи, зовсім по-хлоп'ячому, так що ліва нога йому підвернулася в кісточці, він упав горілиць і лише чудом не вбився на смерть. У ту мить, коли падав, він зберіг досить ясності розуму й устиг подумати, що не повинен умерти внаслідок цієї лихої пригоди, бо логіка життя не допустить такого дивовижного збігу, щоб двоє чоловіків, які протягом стількох років так любили одну й ту саму жінку, померли в однаковісінький спосіб і на протязі майже одного року. І його надії справдилися. Хоча йому наклали гіпс від ступні до литки й звеліли лежати в постелі без жодного руху, проте почував він себе ще більш живим, аніж до свого падіння. Коли лікар прописав йому два місяці постільного режиму, він не міг повірити в своє безталання.
— Не кажіть мені такого, докторе, — благально попросив він. — Два місяці для мене те саме, що для вас — десять років.
Кілька разів він пробував підвестися, підтримуючи свою гіпсову, мов у статуї, ногу обома руками, одначе щоразу дійсність змагала його. Та коли нарешті почав ходити, ще відчуваючи біль у кісточці та ломоту в попереку, в нього з'явилися зайві підстави вірити, що доля постановила випробувати його рішучість і тільки тому влаштувала це падіння.
Найтяжчим для нього днем був перший понеділок. Біль наче відступив, і лікарський прогноз був вельми підбадьорливий, але Флорентіно Аріса не хотів миритися з фатальною неминучістю, з тим, що завтра він уперше за останні чотири місяці не побачить Ферміни Даси. Одначе після сповненої смирення сієсти він скорився долі й написав Ферміні Дасі цидулку з вибаченням. Написав від руки, на папері, напахченому парфумами, та ще й чорнилом, яке світилося в темряві. В тій цидулці він без тіні сорому аж надміру перебільшив трагізм своєї лихої пригоди, прагнучи в такий спосіб збудити жалість Ферміни Даси. Вона відповіла через два дні дуже співчутливим і дружнім листом, проте без жодного зайвого слова, — так, зрештою, було й у вікопомну пору їхнього кохання. Він ухопився за нагоду і знову написав їй. Коли вона відповіла вдруге, він вирішив піти далі, ніж у шифрованих розмовах вівторкових візитів, і звелів поставити собі біля ліжка телефон, пославшись на те, що повинен постійно перебувати в курсі справ компанії. Попросив телефоністку на центральному вузлі, щоб з'єднала його з номером у три цифри, які знав напам'ять, відколи подзвонив туди вперше. Голос із приглушеними тонами, огорнутий таємничістю великої відстані, коханий голос, відповів, упізнав, хто говорить, і вже через хвилину попрощався, сказавши лише три фрази усталеного привітання. Флорентіно Арісу засмутила така байдужість: вони мовби знов опинилися на початку своїх взаємин.
Але через два дні він одержав від Ферміни Даси листа, в якому вона просила не телефонувати їй більше. Її аргументи були слушними. Телефонів у місті було зовсім мало, і з'єднувала їх одна-єдина телефоністка, яка знала всіх абонентів, знала їхнє життя та звичаї, і байдуже, якщо дзвінок не заставав їх удома — вона знаходила кожного там, де він у цей час був. Але зворотним боком такої послужливості було те, що телефоністка довідувалася про зміст усіх розмов, знала чимало таємниць приватного життя, знала про драми, які пильно оберігались, і нерідко навіть утручалася до розмови, щоб висловити свою думку або заспокоїти пристрасті. Слід було врахувати й те, що того ж таки року було засновано "Справедливість", — щоденну вечірню газету, що ставила собі за мету таврувати ганьбою родини з довгими аристократичними прізвищами, називаючи всіх відкрито й без найменшої поблажливості — така собі помста буржуа, чиїх синів не пускали до Світського клубу. Попри бездоганність свого життя, Ферміна Даса тими днями стереглася більше, ніж будь-коли, і в своїх розмовах, і у вчинках, навіть із найближчими друзями. Отож довелося Флорентіно Арісі й далі підтримувати з нею зв'язок анахронічним листуванням. І те взаємне листування зрештою стало таке часте та змістовне, що він забув про все на світі й писав та писав на пересувному столику того типу, на яких у лікарнях підвозять лежачим хворим їсти.
Вони знову стали називати одне одного на "ти", знову з усіма подробицями обговорювали своє життя, як у тих давніх листах, але Флорентіно Аріса уже вкотре виявив надмірний поспіх: написав її ім'я на пелюстках камелії крапочками від проколів шпилькою і послав ту квітку в листі. А через два дні одержав її назад без супровідного листа. Ферміна Даса не могла себе перебороти: все це здавалось їй дитячими витівками. А ще дужче дратувало її, коли Флорентіно Аріса знову згадував про ті вечори, коли читав журливі вірші в парку Євангелістів, про схованки для листів на дорозі до школи, про уроки вишивання під помаранчевими деревами. Завдаючи його душі болю, вона ставила його на місце одним запитанням, що здавалося випадковим серед інших малозначущих фраз: "Чому так уперто ти заводиш мову про те, чого немає?" Пізніше вона дорікнула йому за вперте небажання підкоритися природі й дати собі спокійно постаріти. Саме це, на її думку, було причиною його нерозважливості та постійних розчарувань, пов'язаних зі спогадами про минуле. Вона не могла зрозуміти, як чоловік, здатний на міркування, що так допомогли їй пережити недолю вдівства, починав мислити, мов дитина, коли йшлося про те, щоб застосувати власні ж таки мудрі висновки до власного життя. Листи немовби помінялися місцями. Тепер уже вона намагалася допомогти йому подивитися новими очима на своє майбутнє, написавши фразу, яку він у необачному поспіху не зумів розшифрувати правильно: "Дай часові текти своїм плином, а там побачимо, що він нам принесе". Зрештою, він ніколи не був таким здібним учнем, як вона. Вимушена нерухомість, з кожним днем виразніше уявлення про швидкоплинність часу, безумне бажання бачити її — усе свідчило за те, що страх, який опанував його, коли він упав, насправді був трагічнішим, аніж йому тоді здавалося. Уперше він почав цілком тверезо думати про невідворотність смерті.
Леона Кассіані допомагала йому митися та змінювати піжаму через кожні два дні, ставила йому клізму, подавала в ліжко "вутку", накладала компреси з арніки на вкриту виразками спину, за порадою лікаря робила масаж, щоб уникнути гірших недуг, якими загрожувала йому нерухомість. У суботу та неділю її заміняла Америка Вікунья, яка в грудні того року мала одержати диплом учительки. Він пообіцяв, що пошле її на вищі курси в Алабаму коштом судноплавної компанії, — почасти щоб приглушити гризоти сумління, а головне — щоб уникнути докорів, яких вона не вміла йому висловити, та пояснень, що їх він мав би їй дати. Він не міг навіть уявити собі, як страждала вона протягом безсонних ночей у інтернаті, протягом субот і неділь, які проводила без нього, протягом усього того часу, коли його не було з нею, бо він ніколи не розумів, як сильно вона його любила. Він одержав офіційного листа з училища, де повідомлялося, що з першого місця, яке вона завжди посідала в навчанні, вона перейшла на останнє, і їй загрожувала реальна небезпека провалитися на випускних іспитах. Але він ухилився від свого обов'язку опікуна й не повідомив про це батьків Америки Вікуньї (йому завадило відчуття власної провини, що його він намагався приглушити), і навіть не поговорив із самою дівчиною, слушно остерігаючись, що у своїх невдачах вона передусім звинуватить його.
