Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
В ньому не відчувалося ні тону, ні стилю, ні риторичних окрас перших років його кохання, і його аргументи були такі раціональні й виважені, що пахощі засохлої гарденії здалися б тут нетактовністю. В якомусь розумінні він досяг тут найбільшого наближення до стилю ділових листів, яких так ніколи й не навчився писати. Через кілька років особистого листа, надрукованого на машинці, сприйняли б як відверту образу, та навіть уже й тоді друкарську машинку вважали за конторську бестію, позбавлену будь-якої етики, і посібники зі світського етикету не передбачали приручати її для особистого користування. Отже, подібний вчинок можна було витлумачити як зухвалий вияв модернізму і так, либонь, і витлумачила його Ферміна Даса, бо в другому листі, якого вона написала Флорентіно Арісі, після того як одержала понад сорок листів од нього, вона насамперед вибачилася за свій не досить чіткий почерк, бо ж у неї немає такої сучасної техніки для письма і її можливості обмежуються сталевим пером.
Флорентіно Аріса і словом не прохопився про обуреного листа, якого вона йому надіслала, він із самого початку вдався до нового способу зваблювання, навіть не згадавши ні про їхнє давнє кохання, ні взагалі про минуле: мовляв, забудьмо про все, що було, адже це було так давно! У своїх листах він досить детально викладав свої міркування про сутність життя, взявши за основу свої підкріплені великим досвідом погляди на взаємини між чоловіком і жінкою, які колись думав описати у вигляді додатка до "Секретаря закоханих". Правда, тепер він приховав суть під патріархальним стилем, подаючи це як спогади старої людини, аби не надто впадало у вічі, що йдеться про сповідь закоханого. Пишучи чергового листа, він спочатку заготовляв чимало чернеток, як то було заведено в давні часи, але не спалював їх відразу ж по тому, а залишав, щоб згодом прочитати на свіжу голову. Він знав, що найменша ностальгічна нотка могла розбудити в його серці гіркоту минулого, і хоч передбачав, що Ферміна Даса поверне йому сотню листів, перш ніж наважиться прочитати сто першого, проте хотів, щоб такої нотки не прозвучало в жодному. Отож він спланував усе до дрібниць, наче готувався до вирішальної битви: усе мало бути не таким, як колись, щоб збудити нову цікавість, нову заінтригованість, нові надії в душі жінки, яка вже прожила повне життя. Це мала бути навіжена ілюзія, що дала б їй мужність, якої в неї не було, викинути на смітник забобони класу, спочатку їй цілком чужі, але згодом невіддільні від її життя та свідомості. Він мав навчити її думати про кохання, як про блаженство, що було б не засобом хай там чого, а першопочатком і завершенням у самому собі.
У нього вистачило здорового глузду не сподіватися на негайну відповідь, його цілком задовольнило, що вона не відіслала йому листа назад. Не повернулися до нього й листи наступні, і в міру того як минали дні, він хвилювався все дужче й дужче, бо чим довше від неї нічого не було, тим більше зростала надія нарешті одержати відповідь. Частота, з якою він надсилав їй листи, увійшла в пряму залежність із вправністю його пальців: спочатку він виготовляв одного листа на тиждень, потім два і нарешті став надсилати їх щодня. Він радів, що від того часу, коли він служив на телеграфі, пошта досягла великого поступу, і тепер йому не доводилося йти на ризик, щодня з'являючись у поштовій конторі й здаючи листа для однієї і тієї самої особи або надсилаючи його кур'єром, який міг виказати таємницю. Тепер можна було просто доручити службовцеві своєї фірми купити марок на цілий місяць, а потім опускати листи в одну з трьох скриньок, які висіли в Старому місті. Незабаром цей ритуал став для нього буденною звичкою: години безсоння він використовував, щоб писати листа, а назавтра, по дорозі до своєї контори, просив шофера зупинитися на хвилину біля поштової скриньки на розі вулиці й сам виходив укинути листа. Ніколи не дозволяв зробити це за нього шоферові, хоч той і наполягав, коли йшов дощ; а іноді він умисне, з остороги, брав із собою не одного, а кілька листів, щоб це здавалося більш природним. Шофер і гадки не мав, що додаткові листи були чистими аркушами паперу, які Флорентіно Аріса адресував самому собі, бо він ніколи ні з ким не вів приватного листування, крім опікунських звітів, що їх надсилав у кінці кожного місяця батькам Америки Вікуньї, повідомляючи їх про свої особисті враження від поведінки, настрою та здоров'я їхньої дочки і про її успіхи в навчанні.
Уже з першого місяця він став нумерувати листи, а вгорі над кожним давав коротке резюме попередніх, як ото заведено в газетах або журналах, коли друкується роман із продовженням, — з остраху, що Ферміна Даса не зверне уваги на те, що всі вони певною мірою взаємопов'язані. А коли почав відправляти щодня по листу, то змінив конверти з жалобними віньєтками на звичайні білі, і це надало їм таємничої непримітності ділових листів. Розпочинаючи цю свою діяльність, він був сповнений рішучості піддати своє терпіння найвищим випробуванням і писати принаймні доти, доки остаточно переконається, що тільки марнує час, утілюючи в життя єдиний задум, до якого міг доміркуватися.
І справді, тепер він чекав без жорстокого внутрішнього хвилювання, колись збуджуваного надіями юності, а з упертістю твердокам'яного діда, якому не було про що думати, не було вже чого робити в своїй судноплавній компанії, бо на той час вона вже плавала сама по собі, чекав, твердо впевнений, що буде живий і при повній чоловічій сназі того дня, який рано чи пізно неминуче настане, коли Ферміна Даса нарешті переконається, що в її печальному становищі самотньої вдови немає іншої ради, як опустити перед ним свої підйомні мости.
А тим часом він жив своїм звичним життям. Сподіваючись на сприятливу відповідь, знову заходивсь оновляти дім, щоб зробити його гідним тієї, яка могла вважати себе в ньому господинею, відколи його було куплено. Ще кілька разів навідував Пруденсію Пітре, як і пообіцяв їй, прагнучи довести, що досі любить її, попри невблаганні ознаки старості, любить і при світлі дня та з відчиненими дверима, а не лише в ті ночі, коли його доймає розпач. Ще кілька разів проходив повз дім Андреа Варон, аж поки побачив, що світла у ванній немає, і спробував довести себе до тваринного стану, безумствуючи в її ліжку, — правда, він удався до цього тільки з метою не втратити навичок до плотського кохання, бо, зрештою, це відповідало ще одному з його забобонів, досі не спростованому: що плоть живе, поки живе людина.
Єдиною морокою був для нього стан його взаємин із Америкою Вікуньєю. Він і далі розпоряджався, щоб шофер забирав її з інтернату о десятій ранку в суботу, але вже й не знав, що робити з нею до понеділка. Уперше він перестав приділяти їй увагу, і вона відчула цю переміну. Тепер він або доручав її служницям, щоб водили її увечері в кіно, на гуляння в дитячому парку, на добродійницькі лотереї, або вигадував для неї недільні розважальні програми з іншими дівчатами з училища, аби тільки не вводити її до раю, схованого за конторами річкового судноплавства, куди вона прагнула завжди, відколи вперше туди потрапила. В тумані своїх нових ілюзій він не здавав собі справи в тому, що жінка може стати дорослою за три дні, а минуло вже три роки, відколи він прийняв її з моторного вітрильника, який прийшов із Пуерто-Падре. Хоч як намагався він усе пом'якшити, переміна була для неї болючою, а причини збагнути вона не могла. Того дня, коли він сказав їй у морозивному кафе, що збирається одружитися, — по суті, відкривши їй правду, — її опанував панічний страх, але потім така можливість видалась їй настільки абсурдною, що вона зовсім про це забула. Проте незабаром до неї дійшло, що він поводиться так, ніби сказав тоді правду. Тепер він часто вдавався до ухильних відповідей, наче був не старший за неї на шістдесят років, а на шістдесят років молодший.
Якось увечері в суботу Флорентіно Аріса застав її у себе в спальні; вона пробувала друкувати на машинці, і в неї це виходило досить добре, бо цього ремесла їх навчали в училищі. Вона заповнила майже півсторінки бездумними фразами, але в декотрих мимохіть відбився її душевний стан. Флорентіно Аріса нахилився і через її плече став читати, що вона там друкувала. Вона схвилювалася, відчувши його чоловіче тепло, уривчастий віддих, дух його одежі, що пахла так само, як і його подушка. Вона вже не була тією дитиною, якою до нього приїхала і яку він роздягав поступово, вдаючись до хитрощів, що ними морочать малят: спершу черевички для птахи-павички, потім сорочечку — для кицюні-дочечки, потім оці штанці з квіточками — для собачки з діточками, а тепер, дитятко, цьомни свого татка. Ні, тепер це вже була жінка цілком сформована й доволі метикована, якій подобалося брати ініціативу на себе. Вона й далі друкувала одним пальцем правої руки, а ліву поклала йому на ногу, ковзнула по ній вище, знайшла того звіра, якого шукала, відчула, як він оживає, збільшується, тривожно пульсує, а старече дихання стає уривчастим і натужним. Вона знала, що буде далі: від цієї миті він утрачав самовладання, думки йому мішалися, і він цілком здавався на її ласку, бо не було шляхів до відступу, поки обоє не добиралися до фіналу. Вона взяла його за руку й підвела до ліжка, мов сліпого вуличного жебрака, вона з лукавою ніжністю розбатувала його на дрібні шматочки, на свій смак посипала на нього солі, запашного перцю, поклала зубочок часнику, кілька тоненьких кружалець цибулі та лавровий листочок, капнула кілька крапель цитринового соку, — й ось так присмачивши страву всіма можливими спеціями, поставила її в піч на вогонь, який не був ні надто жаркий, ні надто слабкий, а саме такий, як треба. В домі не було нікого. Служниці кудись повиходили, а муляри та теслі, що робили ремонт, по суботах не працювали. Отже, весь світ належав лише їм двом. Але Флорентіно Аріса пробудився з екстазу вже на самому краєчку провалля, відвів її руку, опанував себе і сказав тремтливим голосом:
— Не можна, в нас немає гумових костюмчиків.
Вона так і лишилася лежати горілиць на ліжку і ще довго там лежала й думала, а коли на цілу годину раніше повернулася до інтернату, бажання плакати в неї минуло, і вона вигострювала нюх та пазурі, готуючись вистежити причаєну звірюку, яка попсувала їй життя.
