Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Він знав, що була субота, бо саме в цей день шофер забирав з інтернату Америку Вікунью і привозив її до нього в дім. Він зрозумів, що спав, не усвідомлюючи собі цього, спав, і йому снилося, що він не може заснути, і весь час маячило перед ним розгніване обличчя Ферміни Даси. Він прийняв ванну, міркуючи, який йому зробити наступний крок, дуже повільно вдягся у свій найкращий костюм, напахтився парфумами, нафабрив свої сиві вуса з гострими, закрученими догори кінчиками і, виходячи зі спальні, побачив із коридора на другому поверсі гарненьку дівчинку в шкільній формі, яка ловила м'яч у повітрі з грацією, що кожної суботи змушувала його тремтіти, але сьогодні не пробудила в ньому найменших почуттів. Він гукнув її, щоб підійшла до нього і, перш ніж сісти в машину, сказав без потреби:
— Сьогодні пустувати з тобою не будемо.
Він повіз її до морозивного кафе, де о цій порі було повно батьків, які їли морозиво зі своїми дітлахами під великими вентиляторами, підвішеними, здавалося, під чистим небом. Америка Вікунья замовила морозиво у великій чаші, яке складалося з кількох різнобарвних шарів, своє улюблене і найпопулярніше серед відвідувачів, бо з нього курився чародійний димок. Флорентіно Аріса пив чорну каву, мовчки дивлячись на дівчину, поки вона їла морозиво манговою ложкою на довгій ручці, щоб можна було дістатися до дна чаші. Не відводячи від неї погляду, він раптом сказав:
— Я збираюся одружитись.
Вона подивилася на нього, і в очах у неї блиснула іскорка сумніву; на мить її ложка зависла в повітрі, але зразу ж вона заспокоїлась і всміхнулася.
— Ти мене дуриш, — сказала. — Старенькі дідусі не одружуються.
Того вечора він залишив її в інтернаті перед вечірньою молитвою до Богородиці, коли вже почався густий, безперервний дощ. Але спершу вони разом дивилися лялькову виставу в парку, полуднували біля яток на хвилерізі, де торгували смаженою рибою, подивилися на замкнутих у клітках хижаків у цирку, який щойно прибув на гастролі до міста, накупили під порталами всіляких солодощів для того, щоб Америка мала чим поласувати в інтернаті, й кілька разів проїхали по місту у відкритому автомобілі — Флорентіно Аріса хотів, щоб дівчина почала звикати до думки, що він її опікун, але вже не коханець. У неділю він послав їй машину, якщо надумає прогулятися з подругами, але сам її бачити не захотів, бо протягом минулого тижня виразно усвідомив, яка між ними різниця в літах. Протягом наступної ночі твердо вирішив написати Ферміні Дасі листа з вибаченнями, хай навіть тільки для того, щоб остаточно не зректися всякої надії, проте лишив цю справу на наступний день. А в понеділок, після того як промучився рівно три тижні, він увійшов, весь мокрий від дощу, в свій будинок і знайшов листа від неї.
Була восьма година вечора. Обидві служниці вже лягли спати. В коридорі постійно світила одна лампочка, щоб Флорентіно Аріса міг безперешкодно добратися до спальні. Він знав, що на столі в їдальні його чекає скромна й несмачна вечеря, та легке відчуття голоду, до якого він звик за останні дні, перехоплюючи де-небудь чого-небудь, умить зникло — так його схвилював знайдений під дверима лист. Руки йому тремтіли, і він ледве спромігся ввімкнути велике світло у спальні. Поклав розмоклого листа на ліжко, засвітив нічник на столику, з удаваним спокоєм (саме в такий спосіб він завжди намагався опанувати себе) зняв із себе мокрий піджак і повісив його на спинку крісла, зняв жилета й, акуратно його згорнувши, поклав на піджак, зняв целулоїдовий комірець, який на той час уже вийшов із моди, розстебнув усі гудзики на сорочці й послабив пасок, щоб легше дихалось, а насамкінець скинув капелюха й примостив його сушитися на підвіконня. Несподівано він здригнувся, бо не побачив листа, і нерви в нього так напружилися, що він украй здивувався, випадково натрапивши на конверт, бо уже встиг забути, що поклав його на ліжко. Перш ніж розпечатати конверт, він обтер його хусточкою, намагаючись не розмазати чорнило, яким було написано його прізвище, і, поки він це робив, йому подумалося, що таємниця уже не належить тільки їм двом, а принаймні трьом, бо хай там хто приніс сюди листа, він не міг не звернути увагу на те, що вдова доктора Урбіно написала комусь, хто не входив до кола її близьких знайомих, і всього лиш через три тижні після смерті чоловіка, і так квапилася, що не вкинула листа в поштову скриньку, та ще й удалася до неабияких заходів остороги, звелівши не передати листа адресатові в руки, а підсунути його під двері, наче анонімну цидулку.
Флорентіно Арісі не довелося розривати конверта, бо клей розчинився у воді, але сам лист був сухий: три густо списані аркуші, без заголовного рядка і підписані ініціалами сеньйори Урбіно.
Він похапцем прочитав листа, сидячи на ліжку, більше заінтригований його тоном, аніж змістом, і ще й не дійшов до другого аркуша, як уже знав, що цей той самий сповнений образливих звинувачень лист, якого він і сподівався одержати. Не згортаючи, він поклав листа біля нічника, роззув черевики, зняв намоклі шкарпетки, потім підійшов до дверей, погасив велике світло, приладнав на вуса замшевий чохольчик і ліг, не скидаючи штанів та сорочки, спершись головою на дві великі подушки, щоб зручніше було читати. Почавши знову з першої сторінки, він став тепер вивчати листа дуже повільно, роздивлявся й досліджував кожну літеру, щоб жодна з прихованих під ними таємниць не лишилася для нього нерозшифрованою, і перечитав усі шість сторінок ще чотири рази, аж поки так переситився, що написані слова стали втрачати для нього зміст. Нарешті поклав листа без конверта в шухляду нічного столика, відкинувся головою на подушку, підклав під потилицю долоні з переплетеними пальцями й лежав отак чотири години, втупивши застиглий погляд у глибінь дзеркала, в якому відбивалася колись вона, жодного разу не кліпнувши очима, ледь чи й дихаючи, нерухоміший, аніж мрець. Рівно опівночі він сходив на кухню, зготував там і приніс до спальні термос із кавою, густою і чорною, мов сира нафта, витяг із рота штучні зуби і поклав їх у склянку з розчином борної кислоти, що для цієї знадоби завжди стояла в нього напоготові на нічному столику, і знову застиг у тій самій позі лежачої мармурової статуї, вряди-годи лише на хвильку змінюючи її, щоб сьорбнути кави, аж поки о шостій ранку ввійшла покоївка із ще одним повним термосом.
На цю годину Флорентіно Аріса вже знав, яким буде кожен з його наступних кроків. Він цілком спокійно сприйняв образливі випади, не збирався спростовувати несправедливі звинувачення, які могли бути й гіршими, зважаючи на характер Ферміни Даси та серйозність причини. Його цікавило тільки те, що лист сам по собі давав йому нагоду до дальших дій, визнаючи за ним право надіслати їй письмову відповідь. Більше того, лист вимагав від нього цієї відповіді. Отож життя підвело його до тієї межі, до якої він так прагнув дістатися. Усе інше залежало тільки від нього, і він анітрохи не сумнівався, що його особисте пекло, в якому він мучився вже понад півсотні років, приберегло для нього ще чимало тяжких випробувань, які він наготувався витерпіти з більшим завзяттям, з більшим болем, з більшою любов'ю, ніж усі попередні, бо вони мали бути для нього останніми.
Через п'ять днів по тому як прийшов лист від Ферміни Даси, Флорентіно Аріса прийшов у свою контору й ніби провалився в якусь несподівану й незвичну порожнечу — річ у тому, що там не чулося рясного, мов дощ, клацання друкарських машинок, яке з плином часу він став менше помічати, аніж цілковиту тишу. То була випадкова пауза. Коли машинки застрекотали знову, Флорентіно Аріса відчинив двері до кабінету Леони Кассіані; вона сиділа перед своєю персональною друкарською машинкою, і машинка скорялася її пальцям, немов жива істота. Леона відчула, що на неї дивляться, й поглянула на двері, всміхаючись своєю грізною і осяйною усмішкою, але пальців од клавішів не одірвала, поки не закінчила абзацу.
— Скажи мені одну річ, левице душі моєї, — мовив до неї Флорентіно Аріса. — Як би ти себе почувала, якби одержала любовного листа, надрукованого на оцій торохтілці?
На її обличчі відбився щирий подив, хоча, здавалося, вона вже нічому не мала б дивуватися.
— Оце вигадав, чоловіче! — вигукнула вона. — Та мені таке ніколи і на думку не спадало.
А хіба могла вона відповісти йому інакше? Флорентіно Арісі це теж спало на думку цілком несподівано, і він вирішив ризикувати до кінця. Отож він узяв додому одну з конторських машинок під жартівливі перешіптування підлеглих: "Старому папузі пізно вчитися говорити по-людському". Леона Кассіані, завжди схильна підтримувати щось нове, зголосилася давати йому домашні уроки з машинопису. Але Флорентіно Аріса був настроєний проти методичного навчання ще відтоді, як Лотаріо Тугут хотів навчити його грати на скрипці по нотах, остерігши, що йому потрібен буде принаймні рік для засвоєння початкової грамоти, п'ять років, щоб здобути право грати в професіональному оркестрі, і по шість годин щодня протягом усього життя, аби грати добре. Проте Флорентіно Аріса домігся, щоб мати купила йому скрипку для сліпих музикантів, і за допомогою п'яти основних правил, які виклав йому той-таки Лотаріо Тугут, менше ніж через рік наважився виступити з соборним хором і грати серенади Ферміні Дасі з бідняцького кладовища, враховуючи напрямок вітру. Якщо це вдалося йому в двадцять років із таким складним інструментом, як скрипка, то чом би йому не опанувати в свої сімдесят шість інструмента куди простішого — друкарської машинки, яку можна підкорити собі й одним пальцем.
З цією певністю він і взявся до діла. Йому знадобилося три дні, щоб запам'ятати розташування літер на клавіатурі, ще шість днів — щоб навчитися водночас натискати на клавіші й думати, і ще три дні — щоб надрукувати першого листа без помилок, після того як він пошматував півстопи паперу. Почав він з урочистого звернення "Ласкава пані", а внизу підписався своїми ініціалами, якими мав звичай підписувати напахчені парфумами любовні цидулки, що їх надсилав Ферміні Дасі замолоду. Цього разу він одіслав листа поштою, у конверті з жалобними віньєтками, — як і годилося писати жінці, котра зовсім недавно стала вдовою, — і без зворотної адреси.
Це був лист на шістьох аркушах, який не мав нічого спільного з тими, що їх йому будь-коли доводилось писати.
