Квентін Дорвард - Скотт Вальтер

Як ми згадували раніше, Галеотті, що вже на той час погладшав, був ще дуже сильний, спритний І майстерно володів зброєю. Упевнившися, що його надійний інструмент під рукою, астролог вийняв із кишені сувій пергаменту, вкритого грецькими літерами та розписаного кабалістичними значками, і підкинув дров у вогнище — обличчя присутніх, які сиділи або лежали навколо, освітилися яскравим полум'ям. Шотландець спав тяжким глибоким сном, і його нерухоме обличчя здавалося вилитим з бронзи. Поруч видно було бліде, збентежене лице Олів'є, який то ніби дрімав, то раптом з душевною мукою підводив голову, немов пробуджувався від якогось далекого шуму. Незадоволений і лютий прево з обличчям бульдога усім своїм суворим виглядом, здавалося, показував:

Обдурений в своїй надії,

Про вбивство ще брудні плекає мрії.

На задньому плані картину доповнювало лицемірне обличчя Труазешеля із зведеними до неба очима, немов він читав у думці молитву, а трохи далі — лиховісна фізіономія Птіт-Андре, що бавився перед сном, перекривляючи свого товариша.

Серед цих підлих лиховісних облич велична постать, вродливе і владне лице астролога вирізнилися особливо яскраво. Він був схожий на стародавнього мага, який попав до розбійницького кубла і збирається викликати духів, щоб вони визволили його. І справді, коли б він навіть виділявся тільки своєю гарною, хвилястою бородою, що звисала над таємничим сувоєм, який він тримав у руці, то й тоді не можна було б не пошкодувати, що таку благородну оздобу подаровано тому, хто використовує усі свої здібності й знання, всі переваги красномовства та величної зовнішності задля дрібних крутійств, обману та шарлатанства.

Так проминула ніч у Гербертовій башті Пероннського замку.

Коли перше проміння світанку проникло в старовинну готичну кімнату, король покликав Олів'є. Цирульник побачив свого пана в халаті і був вражений зміною, яка сталася в його зовнішності за одну ніч смертельної тривоги. Олів'є вже збирався висловити своє занепокоєння, але Людовік заговорив сам. З нервовою поквапливістю король почав розповідати своєму вірному слузі про всі хитрощі, з допомогою яких раніш намагався прихилити до себе друзів при бургундському дворі, і, нарешті, доручив Олів'є продовжувати почату справу, коли йому дозволять виходити з замку. Ніколи ще, здавалося, цей лукавий прибічник Людовіка не був так уражений дивовижною ясністю розуму свого володаря і його глибоким знанням тих таємних пружин, що керують людьми та їхніми вчинками, як під час цієї вікопомної розмови.

За дві години після того Олів'є випросив дозвіл у графа Кревкера вийти з замку і пішов виконувати доручення короля. Тим часом Людовік покликав до себе астролога, до якого. в нього знову з'явилася довіра, і почав радитися з ним. Наприкінці цієї довгої розмови до Людовіка, здавалося, повернулися його колишня бадьорість і впевненість. Потім він одягся, і коли Кревкер прийшов до нього вранці, щоб повітати його, він вислухав бургундського графа з таким спокоєм, якому той не міг не дивуватися, знаючи вже, що герцог провів кілька годин у настрої, котрий нічого доброго не віщував королеві.

Розділ XXX НЕПЕВНІСТЬ

Ухвали в нас хитаються, мов човен,

Що бореться завзято з течією.

Стара комедія

Якщо Людовік провів дуже тривожну, сповнену хвилювань ніч, то герцог Бургундський, який не тільки не вмів панувати над своїми пристрастями, а, навпаки, дозволяв їм вільно й безперешкодно керувати собою, протягом ночі був схвильований далеко більше.

За звичаєм того часу, в опочивальні герцога чергували два улюблених його придворних д'Емберкур і де Комін, яким були приготовані ліжка майже поруч із постіллю Карла. Ніколи ще їхня присутність при ньому не була така потрібна йому, як цієї ночі, коли, шматований горем і гнівом, він мусив боротися з жагою помсти, бо почуття честі заборонило йому помститися на Людовіку в теперішньому його становищі; розум герцога нагадував вибухлий вулкан, що викидає назовні гірські породи, перемішані та переплавлені в одну вогняну масу.

Він відмовився роздягнутися, не схотів лягти в ліжко і провів цілу ніч у шаленій несамовитості. Інколи його швидка, нервова розмова ставала такою заплутаною і незрозумілого, що обидва придворні починали вже побоюватися за його розум. Він то починав вихваляти відвагу і добрість замордованого епіскопа Льєжського, то згадував їхню дружбу, взаємну любов та довіру і, нарешті, охоплений розпачем, звалився на постіль, задихаючися від плачу, який він намагався стримати. Але за хвилину він був уже на ногах, заполонений новим нестримним шаленством. Він бігав по кімнаті, вигукуючи якісь недоладні погрози і ще недоладніші присяги про помсту, тупав за своєю звичкою ногами і заклинав святого Георгія, святого Андрія і всіх інших святих, яких особливо шанував, бути свідками того, що він помститься кривавою помстою на де ля Марку, льєжських городянах і на тому, хто є первопричиною всіх цих злочинів. Остання загроза, очевидно, стосувалася Людовіка, й була хвилина, коли Карл уже твердо вирішив послати по герцога Нормандського, брата французького короля, щоб присилити полоненого монарха відмовитися чи то від престолу, чи то від деяких найцінніших своїх володінь та привілеїв на користь свого запеклого ворога.

Так минув день і ще одна ніч в таких самих бурхливих та гарячкових роздумуваннях, або, певніше, — короткочасних вибухах гніву. Герцог майже нічого не їв і не пив, не переодягався і поводився, як людина, що через шалену лють от-от стратить розум. Проте потроху він заспокоївся і почав радитися з своїми придворними радниками. Багато чого було запропоновано й обговорювалося иа цих нарадах, але, звичайно, нічого не було вирішено остаточно. Де Комін у своїх мемуарах стверджує, що була хвилина, коли посланець сидів уже на коні й готовий був їхати до герцога Нормандського. Коли б посланця вирядили, то в'язниця французького короля напевно була б для нього, як це ставалося в таких випадках, останньою зупинкою на його короткому шляху до могили.

Час від часу, зовсім знесилівши від припадків люті, Карл сидів, втупивши очі в одну точку і не рухаючись, як людина, що обмірковує якусь одчайдушну справу, але ще не може зважитися на неї. Без сумніву, в той час досить було найменшого натяку когось з придворних, щоб спонукати герцога на який завгодно шалений вчинок. Але бургундські вельможі, зважаючи на загальновизнану тоді недоторканність особи короля, свого верховного, феодального володаря, шануючи громадську думку й бажаючи оборонити честь свого герцога, який заприсягався не скривдити Людовіка, коли той віддався з своєї волі під його владу, майже одностайно радили поводитися з королем якомога делікатніше. Доводи, які д'Емберкур і де Комін наважувалися іноді боязко висловлювати герцогові в бурхливі години їхніх нічних розмов, сміливіш повторювали де Кревкер та інші близькі в спокійніші ранкові години. Можливо, що не всі, хто заступався за короля, діяли безкорисливо. Багато, як уже було згадано, на власному досвіді познайомилися з його щедрістю, інші мали у Франції або володіння, або особисті інтереси, що ставили їх певною мірою в залежність від короля. Що б там не було, великі лантухи з грішми, які привіз із собою король до Перонпи на чотирьох віслюках, зробилися далеко легші протягом того часу, поки тривали ці переговори.

На третій день на нараду прибув у всеозброєнні свого італійського розуму граф Кампо-Бассо, і, на щастя Людовіка, він прибув уже тоді, коли лють Карла трохи вщухла. Одразу було скликано офіційну загальну нараду для розгляду заходів, які слід було вжити в такому незвичайному випадку.

На цій нараді Кампо-Бассо висловив свою думку у формі повчальної байки про Подорожнього, Гадюку і Лисицю. Він нагадав герцогові про пораду Лисиці Подорожньому роздушити свого смертельного ворога, якого випадок віддав до його рук. Де Комін, побачивши, як зблиснули очі герцога при цих словах, бо його власна нестримна вдача вже неодноразово навіювала йому таку ж думку, виступив із запереченнями. Він сказав, що Людовік міг і не брати безпосередньої участі в шонвальдському злочині, що король, дуже ймовірно, зможе спростувати таке обвинувачення і, можливо, погодиться винагородити і герцога, і його союзників за всі ті збитки, до яких спричинилися його інтриги на території їхніх володінь, що, нарешті, всяке насильство над особою короля може мати як для Франції, так і для Бургундії багато згубних наслідків і серед них найстрашніший той, що англійці можуть скористатися я заворушень та міжусобних чвар, щоб відвоювати собі Нормандію та Гюєни і поновити ті жахливі війни, які завершилися з великими труднощами лише завдяки об'єднанню Франції та Бургундії в боротьбі проти спільного ворога. Де Комін закінчив свою заяву, сказавши, що зовсім не має на увазі обстоювати цілком і безумовно волю для Людовіка, але що єдина користь, яку герцог, на його думку, може мати для себе з цієї справи, — це примусити Людовіка укласти чесну й рівноправну угоду між обома країнами, внаслідок якої королеві було б дуже важко не виконати обіцянок чи порушити в майбутньому внутрішній мир у Бургундії.

Д'Емберкур, Кревкер і багато інших, з свого боку, одверто висловлювалися проти жорстоких заходів, запропонованих Кампо-Бассо, вважаючи, що угода могла дати Бургундії і більше вигід і більше честі, ніж вчинок, який заплямує її через порушення присяги та гостинності.

Герцог слухав усі ці докази, не підводячи очей і грізно насупивши брови. Коли ж, нарешті, де Кревкер почав запевняти, що Людовік не тільки не брав участі в жахливому шонвальдському злочині, але навіть і не знав про нього, Карл підвів голову й, кинувши на свого радника суворий погляд, гукнув:

— Так от як, Кревкере! Мабуть, і тебе улестили дзвоном французького золота! Мені здається, що воно так гучно брязкає в мене на нараді, як дзвони в Сен-Дені. Хто наважиться стверджувати, що не Людовік винен у повстанні льєжців?

— Ваша високість, — заперечив де Кревкер, — рука моя більше звикла тримати зброю, ніж золото, і я не виправдую Людовіка за всі чвари у Фландрії. Недавно в присутності всього його двору я сам обвинуватив його в порушенні присяги і кинув йому виклик від вашого імені.