Квентін Дорвард - Скотт Вальтер

Вір мені, навіть сам король у розквіті своєї могутності й слави, коли він тільки осліплений неосвіченістю й марновірством, менш вільний, ніж мудрець, закутий у важкі кайдани і кинутий у в'язницю. До цього справжнього і єдиного щастя я покликаний показати тобі путь, коли ти тільки схочеш мене слухати.

— Ось яка твоя філософська воля, яку ти мені обіцяв раніш, — сумно промовив король. — Бажав би я, щоб ти ще там, у мене в Плессі, сказав мені, що влада, яку ти щедро обіцяв мені, буде владою над моїми власними пристрастями; що успіх, в якому ти переконав мене, означає мої успіхи у філософській науці і що мені належало стати таким ученим і мудрим, як італійський бродяга й шахрай. Звичайно, тоді я міг досягти цієї духовної досконалості не такою дорогою ціною, як втрата найпрекраснішої в усьому християнському світі корони та ув'язнення в пероннській тюрмі. Геть! Забирайся звідси і не думай, що ти уникнеш кари, зраднику: над нами є небо!

— Я не можу отак собі піти і полишити тебе твоїй долі, — відказав Марціо, — не спробувавши виправдати перед твоїми потьмареними гнівом очима своєї доброї слави, бо вона ясніша від найблискучіших діамантів твоєї корони й дивуватиме світ і тоді, коли весь рід Капетів розсиплеться на порох, давно забутий в склепах Сен-Дені.

— Кажи, — промовив Людовік, — але твоє нахабство не може змінити моїх намірів чи моєї думки. Може, я востаннє вимовляю такий вирок, як король, але не хочу засуджувати тебе, не вислухавши. Кажи, і найкраще, що ти можеш зробити, це сказати правду. Скажи мені, що я обдурений, що ти шахрай, що твоя наука — це тільки забобони і що ясні зорі впливають на долю не більш, ніж їхнє відображення на поверхні ріки впливає на її течію.

— А що тобі відомо про таємничий вплив цих небесних світил? — сміливо заперечив астролог. — Ти кажеш, що вони не мають влади над течією ріки. Але хіба ти не знаєш, що найслабша з планет, Місяць (найслабша, бо вона найближча до нашої мізерної Землі), впливає не тільки на таку нікчемну річку, як Сомма, але й на великий океан, припливи й відпливи якого залежать від місячних фаз. Океан скоряється кожному руху Місяця, наче раб, що чекає на кивок султана. А тепер, Людовік де Валуа, скажи і ти мені, хіба ти не схожий на безумного мандрівника, який лає свого стерничого тільки через те, що йому не пощастило довести корабель до пристані, не зазнавши випадково грізної сили вітрів і течій? Я міг, звичайно, передректи щасливе завершення твого задуму, але тільки саме небо могло щасливо привести тебе до мети. Коли твоя путь небезпечна й важка, хіба від мене залежало зробити її легкою і приємною? Де ж твоя мудрість, яка ще вчора підказала б тобі, що доля часто влаштовує все на краще, хоч і чинить нібито всупереч нашим сподіванням?

— Ти мені нагадав, — жваво відповів Людовік, — про ще один твій обман. Ти пророкував мені, що юний шотландець виконає покладене на нього доручення щасливо, мені на користь і на честь. А ти знаєш, чим воно закінчилося: ніщо не могло завдати мені такого смертельного удару, як те враження, яке справили наслідки цієї справи на скаженого бургундського бугая. Твоє пророцтво, як виявилося, очевидна брехня. Ти вже тут не відкрутишся; тобі не вдасться звинуватити мене в тому, що я не виждав сприятливої течії, хоч ти хотів би, щоб я, мов той дурень, сидів на березі річки і очікував, коли вона нарешті вся спливе. Ні, тут уже твоє мистецтво зрадило тебе. Ти необачно висловив цілком певне пророцтво, що, як виявилося, було брехливим від початку й до кінця.

— Яке підтвердиться на ділі і стане істиною, — сміливо заперечив астролог. — Я не бажав би здобути більшої перемоги мого мистецтва над неуцтвом, ніж та, яку мені принесе це моє віщування та його здійснення. Я казав тобі, що юнак правильно виконає покладене на нього чесне доручення, а хіба він його не виконав? Я казав, що він надто совісний, щоб брати участь в якійсь безчесній справі. Хіба не так було? Коли ти маєш сумнів, розпитай цигана Хайреддіна Магрібіна.

Тут король густо почервонів від сорому і гніву.

— Я казав тобі, — вів далі Галеотті, — що поєднання сузір'їв загрожує небезпекою тому, хто виряджається в путь. А хіба дорога того шотландця була безпечна? Я ще казав тобі, що подорож його матиме щасливі наслідки для того, хто його послав. Незабаром ти побачиш, що так воно й буде.

— Так воно й буде? — вигукнув король. — Оце те, що ти мені віщував, — полон і безчестя?

— Ні, це ще не все, — відповів астролог. — Це ще не кінець, і незабаром ти сам визнаєш, що все залежало від того, як цей юнак виконав твоє доручення.

— Ну, це вже занадто, це занадто велике нахабство! — сказав обурено король. — Ти не тільки брешеш, а ще й глузуєш з мене! Геть звідси! Але не думай, що твоя зрада залишиться непокараною — над нами є небо!

Галеотті повернувся до дверей, щоб іти.

— Зачекай хвилину, — сказав Людовік. — Ти сміливо наполягаєш на своєму обмані. Відповідай мені ще на одне запитання і подумай, перш ніж відповідатимеш: чи може твоя мнима наука провістити тобі час твоєї власної смерті?

— Вона залежить від долі іншої людини, — відповів Галеотті.

— Поясни краще, я тебе не розумію, — відказав Людовік.

— Отже, знай, королю Людовіку, єдине, що я можу стверджувати з певністю щодо моєї власної смерті, — промовив Марціо, — це те, що я помру на двадцять чотири години раніше від тебе!

— Як? Що ти кажеш? — вражено вигукнув Людовік. — Стривай, почекай ще хвилину… Ти кажеш, що моя смерть настане так швидко після твоєї?

— Рівно через двадцять чотири години, — з певністю повторив Галеотті, — якщо тільки е хоч крапля правди в цих ясних розумних світилах, які промовляють нам без слів. Бажаю вашій величності доброї ночі.

— Стривай, стривай! Не йди, — крикнув король, беручи його за руку й відтягаючи від дверей. — Марціо Галеотті, я був до тебе добрим, я збагатив тебе, зробив своїм другом, товаришем, учителем. Благаю тебе, будь щирий зі мною. Коли є хоч краплина істини в твоїй науці, скажи мені, чи правда, що ця справа з шотландцем скінчиться добром для мене? І невже твоя і моя смерть так дуже, дуже щільно пов'язані між собою? Признайся, Марціо, що це звичайна хитрість з твого боку. Прошу тебе, признайся, і ти побачиш, що тобі не доведеться шкодувати. Я вже старий, тепер я в полоні, завтра, мабуть, позбавлюся свого трону. Для людини в моєму становищі істина дорожча за ціле королівство, і від тебе, любий Марціо, я чекаю цього скарбу — істини.

— Я вже кинув її до ніг вашої величності, — відповів Галеотті, — рискуючи тим, що ви в шаленому гніві своєму пошматуєте мене, як лютий звір.

— Це я, Галеотті, пошматую тебе? — сумно вимовив Людовік. — Як ти помиляєшся! Хіба я не бранець, хіба я не мушу бути особливо терпеливим, бо мій гнів може тільки показати мою безпорадність? Скажи мені щиро й відверто: ти хотів мене обдурити? Чи твоя наука не вигадка, і ти сказав мені правду?

— Нехай ваша величність простить мені, — промовив Марціо Галеотті, — коли я відповім, що час лише, час і перебіг подій можуть здолати недовір'я. Як людина, що користалася цілковитим довір'ям за столом нарад славнозвісного переможця Матвія Корвіна, короля Угорщини, і в кабінеті самого імператора, мені не личить повторювати запевнення в істинності моїх слів. Якщо ви не хочете мені вірити, я можу лише послатися на хід подій. Два-три дні терпіння доведуть, чи правдиве було моє віщування щодо молодого шотландця. І нехай мене колесують, розтрощать руки й ноги, коли ваша величність не матиме для себе користі, причому неабиякої, від безстрашної поведінки цього Квентіна Дорварда. Але якщо мені судилося померти, вашій величності слід було б знайти собі десь сповідника: бо від тієї хвилини, як я помру, вам залишиться рівно двадцять чотири години на сповідь і спокуту.

Людовік, проводячи Галеотті до дверей, все ще тримав його за рукав і, коли двері відчинилися, голосно вимовив:

— Завтра ми Ще поговоримо докладніше. Іди з миром, учений батьку! Іди з миром, іди з миром!

Він тричі повторив останні слова і, щоб військовий право не помилився, провів астролога через усю залу, не випускаючи його рукава, немов боявся, що в нього вирвуть із рук астролога й стратять перед його очима. Він доти не розтуляв руки, поки не повторив ще кілька разів рятівну фразу: "Іди з миром", і навіть подав таємний знак військовому прево, щоб той не смів торкатися астролога.

Так таємно зібрані відомості, сміливість і самовладання врятували Галеотті від найнеминучішої загибелі; а Людовік, найпроникливіший і наймстивіший із монархів того часу, був обдурений через своє марновірство та страх смерті, перед якою він тремтів, знаючи, скільки тяжких злочинів лежить на його совісті.

Проте відмова від задуманої помсти дуже засмутила короля. Не менше від нього сумували і його віддані слуги, яким він доручив виконати спій вирок, Тільки Балафре поставився до справи байдуже. І коли Людовік подав знак помилування, чесний шотландець покинув свій пост біля дверей і за хвилину вже хропів.

А військовий прево, коли всі налаштувалися відпочивати у великій залі, після того як король зайшов до своєї опочивальні, все ще дивився на ставну постать астролога, як собака дивиться на шматок м'яса, вирваний кухарем із її зубів. Тим часом його достойні помічники обговорювали подію, перекидаючися між собою уривчастими фразами.

— Бідний засліплений чорнокнижник, — з удавано побожним співчуттям прошепотів Труазешель своєму товаришеві Птіт-Андре. — Як було пропустити таку чудову нагоду померти від мотуза святого Франціска і спокутувати хоча б почасти своє мерзенне чаклунство! А я ще збирався затягнути на ньому зашморг, щоб вигнати нечестивого з його грішного тіла.

— А я, — відповів Птіт-Андре, — теж пропустив рідкісну нагоду перевірити, чи може цей шнур витримати семипудову вагу. А це було б славне випробування для мотуза, і старий веселун міг би померти такою легкою смертю.

Тим часом як точилася ця розмова, Марціо, що сів з протилежного боку величезного кам'яного каміна, перед яким Розташувалися співрозмовники, з свого місця поглядав на них недовірливо. Передусім астролог сунув руку за пазуху і впевнився в тому, що рукоятку його обоюдогострого кинджала, з яким він ніколи не розлучався, зручно було схопити.