Квентін Дорвард - Скотт Вальтер

Прощайте!

Людовік довго дивився вслід Філіппові, коли той вийшов з кімнати, і, нарешті, промовив, гірко посміхнувшись:

— Він патякав тут про рибалку, а сам, мов той лосось, попався на гачок! Вдає з себе доброчесного, бо відмовився від хабара, а сам так легко піддався моїм лестощам, обіцянкам, зрадів можливості помститися за своє ображене марнолюбство! Що ж, відмовившися від грошей, він став тільки біднішим, але не чеснішим. І все ж таки він має бути моїм, бо він найрозумніший серед придворних. А тепер почнемо інше, важче полювання. Зараз доведеться зустріти цього левіафана[248] Карла, який припливе сюди, розтинаючи своїм черевом пучину. Доведеться мені, як то роблять з переляку моряки, кинути йому бочку — хай побавиться. Але, можливо, настане ще день, коли я всаджу гарпун у його черево.

Розділ XXXI ПОБАЧЕННЯ

Ти, воїне, пильнуй невпинно правди,

Ти ж, дівчино, додержуй обіцянки.

Політика стара нехай, як схоче,

Сама брехні блукає лабіринтом.

Будь чистою, немов ранкове небо

До того, як пару підніме сонце.

"Суд"

Протягом усього цього незабутнього ранку перед новою зустріччю обох государів у Пероннському замку Олів'є Ден клопотавсь і метушився. Він намагався різними обіцянками й подарунками завербувати своєму государеві нових прихильників, щоб, коли гнів герцога спалахне, всі навколо нього були б зацікавлені загасити, а не роздмухувати його. Мов тінь, прошмигував він від намету до намету, від будинку до будинку, всюди вербуючи нових друзів за допомогою нечестивого Маммони[249], але не задля тієї мети, про яку сказано в апостола.

Як колись було охарактеризовано іншого політичного агента: "Його рука побувала у всіх руках, а його губи — коло вуха кожного". Отже, з різних причин, на які ми вже натякали, він здобув прихильність багатьох бургундських дворян, із яких одні сподівалися чогось, іцші побоювалися Франції, а багато хто гадали, що, коли владу Людовіка буде послаблено, їхній герцог стане безпощадним деспотом, до чого він завжди прагнув.

Там, де Олів'є не міг покластися на свої сили, він звертався по допомогу до інших відданих слуг короля. Так він дістав дозвіл графа де Кревкера на побачення лорда Кро-форда та Балафре з Квентіном Дорвардом, який після свого приїзду до Перонни перебував тут, так би мовити, в почесному ув'язненні. Як привід для побачення було виставлено приватні справи, але, мабуть, і сам де Кревкер, боячися, щоб невгамовний гнів герцога Карла не спонукав його до безчесного насильства над особою Людовіка, був не від того, аби дати Крофордові нагоду висловити деякі поради молодому лучникові, що були б корисні для короля.

Зустріч земляків була сердечна і навіть зворушлива.

— Ну й чудний ти, хлопче, промовив Крофорд, гладячи Дорварда по голові, як ніжний дід гладить свого внука. — Щастить тобі, немов ти народився в сорочці.

— Це тільки через те, що він таким молодим попав на посаду лучника, — сказав Балафре. — Ось про мене, наприклад, ніколи так багато не говорили, любий племіннику, бо мені вже було двадцять п'ять років, коли я, нарешті, став hors de page[250].

— Яким же потворним високогірним опудалом ти був серед пажів, Людовіку, — сказав старий командир, — з твоєю великою, немов пекарська лопата, бородою, та спиною, наче в старого Уоллеиа Уайта[251].

— Боюся, що мепі недовго залишилося носити почесне ім'я лучника, — сказав Квентін, опустивши очі. — Я маю намір відмовитися від посади лучника шотландської гвардії. Балафре остовпів від подиву, а на обличчі лорда Крофорда з'явилося явне незадоволення.

— Залишити таку посаду! — вигукнув, нарешті, Балафе, опам'ятавшися. — Посаду в шотландській гвардії? Чи ви були коли таке? Я б не бажав бути і самим коннетаблем Франції!

— Замовкни, Людовіку! — перебив його Крофорд. — Цей хлопець краще від нас, старих, розуміє, як тримати ніс за вітром. Мабуть, його подорож дала йому нагоду почути багато цікавих байок про короля Людовіка, і тепер він став бургундцем, щоб мати від цього ї собі крихту користі, переказавши всі ці байки герцогові Карлу.

— Коли б я цьому повірив, — сказав Балафре, — то я своєю рукою перерізав би йому горло, навіть якщо б він п'ятдесят разів був сином моєї рідної сестри!

— Але я сподіваюся, дядечку, що ви спершу запитаєте, чи заслужив я на це? — промовив Квентін. — А ви, пане мій, знайте, що я не базікаю і що ні допит, ні тортури не примусять мене сказати жодного слова з того, що мені довелося почути, коли я був у короля Людовіка на службі і що могло б бути йому на шкоду. Я заприсягся мовчати. Але я б не хотів далі залишатися на службі, де, крім небезпек у чесному бою з ворогами, мені весь час доводиться попадати в якісь засідки, влаштовані моїми ж друзями.

— Ну, коли йому так не подобаються засідки, то боюся, пане начальнику, що він для нас пропаща людина, — сказав недогадливий Балафре, сумно дивлячися на лорда Крофорда. — Мені особисто доводилося попадати разів із тридцять у різні засідки та принаймні вдвічі більше від цього самому сидіти в засідках, бо це найулюбленіший засіб воювати в нашого короля.

— Твоя правда, Людовіку, — відповів лорд Крофорд. — Але помовчи хоч трохи, бо я, здається, краще розумію, в чому тут справа.

— Нехай вам божа мати допоможе зрозуміти все, пане мій, — відповів Людовік, — бо в мене аж душа перевертається, коли я подумаю, що син моєї сестри може боятися засідок.

— Юначе, я трохи догадуюся, — сказав Крофорд, — що саме було з тобою. Мабуть, під час подорожі ти зіткнувся з якоюсь зрадою і тепер гадаєш, що саме король приклав до цього руку.

— Так, мені справді загрожувала зрада, коли я виконував доручення короля, — відповів Квентін. — Проте, на щастя, я не піддався їй. Чи винен у цьому король, чи ні, то не моя справа. Нехай про це знає бог і сумління короля. Але король нагодував мене, коли я був голодний, прихистив, коли в мене не було притулку, і не мені, особливо тепер, коли він у біді, виступати з обвинуваченнями проти нього, які до того ж можуть бути несправедливими, бо я чув про все це лише від найнегідніших людей.

— Хлопче мій любий, дитино моя! — вигукнув Крофорд, обіймаючи його. — Ти справжній шотландець до самих кісток! Така людина забуде всі чвари, які могли бути між нею та її другом, і не помститься на ньому, коли цей друг у біді, а, навпаки, пам'ятатиме тільки те добро, яке той зробив для нього.

— Коли вже пан Крофорд обняв мого племінника, — сказав Людовік Лезлі, — то і я хочу обняти його, хоч йому слід знати, що солдат повинен уміти так битися в засідках, як піп читати молитовник.

— Мовчи, Людовіку! — сказав Крофорд. — Ти просто осел, друже мій, і не розумієш, якого чудового племінника послало тобі небо. А тепер скажи мені, Квентіне, чи знав король про цей твій благородний християнський і мужній намір? Бо йому тепер у такій скруті дуже важливо знати, на кого саме він може звіритися. Ах, чому він не забрав із собою всіх своїх відданих шотландців! Але нехай буде так, як богові завгодно. Отже, чи знає король про твій намір?

— Напевно не можу сказати, пане мій, — відповів Квентін. — Я казав астрологові Марціо Галоотті, що й словом не обмовлюся герцогові про те, що могло б пошкодити королю перед герцогом Бургундським. Що ж до дальших подробиць, то їх, мабуть, з вашого дозволу, не треба переказувати навіть вашій милості. Ну, а перед філософом я мав ще менше охоти вивертати назовні свою душу.

— Еге-ге! — відповів Крофорд. — Справді, Олів'є розповідав мені, що Галеотті вчора досить сміливо пророкував королю те, як ти поводитимешся надалі, і я дуже радий, що цього разу його пророкування мали більш надійне джерело, ніж мова зірок.

— Він пророкував! — вигукнув Балафре, сміючись. — Але зорі, мабуть, ніколи не казали йому, що чесний Людовік Лезлі допомагає одній гарненькій дівчині витрачати дукати, які, власне, астролог кладе до її кишені.

— Мовчи, Людовіку! — сказав командир, — мовчи, бестіє! Якщо ти не поважаєш моєї сивини, бо я і сам свого часу любив порозкошувати, то зглянься хоч на молодість і невинність цього хлопця і не присилюй його слухати такі непристойності.

— Ваша високість може говорити, що вам завгодно, — відповів Людовік Лезлі, — але, слово честі, наш ясновидець Сондерс Саплджо, міський швець з Глен-Гулакіна, вартий цього Галеотті, Галліопотті, чи як там його звуть. Сондерс пророкував, що всі діти моєї сестри помруть, і пророкував це в день народження наймолодшого з них, оцього самого Квентіна. Звичайно, колись і він помре, і тоді віщування шевця, на жаль, справдиться: з усієї родини він тепер один ще живий. Той самий Сондерс одного разу віщував мені, що я розбагатію, одружившись, що напевно колись так і буде, хоч тепер я ще не одружився, і коли це і як станеться, не знаю, а Квентін ще молодий, йому женитися ще рано. І ще Сондерс віщував мені…

— Ну, досить уже, — сказав лорд Крофорд. — Якщо й друге віщування таке доречне, то краще вже мовчи. Час уже прощатися з твоїм племінником та помолитися пречистій діві, щоб вона допомогла йому залишитися таким само твердим у своїх добрих намірах, яким він і був досі, бо тут необережно вимовлене слово може наробити стільки шкоди, що й паризький парламент не виправить. Благословляю тебе, дитино моя, і слухай мене: не кидай тепер служби в нашому корпусі, бо незабаром нам доведеться битися серед білого дня і без ніяких засідок.

— І моє благословення нехай буде над тобою, — сказав Людовік Лезлі. — Коли тобою задоволений наш благородний командир, то і я також задоволений.

— Стривайте, пане мій, — сказав Квентін, звертаючись до Крофорда і відводячи його вбік. — Я мушу попередити вас, що, крім мене, на світі є ще одна особа, яка знає обставини, які для безпечності короля Людовіка важливо зберегти в таємниці. Але особа ця не служить королю, не залежить від нього, на відміну від мене, його солдата, що завдячує йому ласкою. Може, вона вважає мовчання не обов'язковим для себе…

— Вона? Хіба тут ідеться про жінку? — вигукнув старий лорд. — Ну, нехай тоді небо зглянеться над нами. Ми пропащі!

— Ні, пане мій, не думайте так, — промовив Дорвард. — Вам слід тільки використати весь свій вплив на де Кревкера, щоб той дозволив мені побачитися з графинею Ізабеллою де Круа, якій відома моя таємниця, і я не маю сумніву, що мені пощастить умовити її мовчати, як мовчатиму і я про все те, що могло б підбурити герцога проти короля Людовіка.

Старий воїн довго роздумував, то дивлячися на стелю, то опускаючи очі долу, то здивовано похитуючи головою, і, нарешті, сказав:

— Слово честі, тут є щось таке, чого я не розумію.