Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
З тебе вийде добра шельма, — сказав він, скориставщися куди промовистішим виразом. — Ти на шляху до влади.
— Він свого досягне, — сказала Коралі.
— Він уже багато чого досяг за півтора місяця.
— А коли станеться так, що від скіпетра його відокремлюватиме тільки яма завширшки з могилу, він замостить її трупом Коралі.
— Ваше кохання гідне Золотого віку, — сказав Блонде. — Я щиро тебе вітаю, твоя велика стаття — чудові, — мовив він, глянувши на Люсьєна. — Вона незвичайна, свіжа. Ти уже встиг стати визнаним майстром газетярського ремесла.
Прийшли Лусто з Гектором Мерленом та Верну. Люсь— енові було неабияк приємно опинитися в центрі уваги. Фелісьєн приніс йому сто франків — гонорар за статтю. Газета визнала за необхідне винагородити такий блискучий витвір, щоб принадити автора. Побачивши, що в них зібрався капітул журналістів, Коралі послала служницю вамовпти сніданок у "Голубому циферблаті", найближчому ресторані. Незабаром Береніка доповіла, що стіл накрито, і господиня дому запросила всіх до затишної їдальні. В розпалі бенкету, коли шампанське вдарило всім у голову, з’ясувалося, з якою метою прийшли до Люсьєна його приятелі.
— Ти ж не хочеш,— сказав йому Лусто,— нажити в особі Натана ворога? Натан теж працює в газетах, він має друзів, і він зможе влаштувати тобі прикру несподіванку, коли вийде друком твоя перша книжка. Хіба ти пе зацікавлений продати "Лучника Карла Дев’ятого"? Ми зустріли Натана сьогодні вранці, він у розпачі. Але ти напишеш ще одну статтю, в якій розхвалиш його до пебес.
— Як? Ви хочете, щоб після статті, в якій я розгромив його книжку... — почав Люсьєн.
Еміль Блонде, Гектор Мерлен, Етьєп Лусто та Фелісь— єн Верну дружно засміялися.
— Післязавтра у вас звана вечеря. Ти запросив На— тапа? — запитав Блонде.
— Твоя стаття пішла без підпису, — пояснив Лусто. — Фелісьєн не такий новачок, як ти, і він поставив унизу замість підпису тільки літеру "Ш". Ти й далі зможеш так підписувати свої статті, вміщені у його газеті, — вона чисто лівого напрямку. Власне, усі ми належимо до опозиції. Проте Фелісьєн виявив тактовність і не захотів нав’язувати тобі твої майбутні переконання. Скажімо, Гекторова газета — орган правого центру, і там ти підписуватимешся літерою "Л". Нападати зручніше анонімно, а під похвальним словом завжди вигідно підписатися повним прізвищем.
— Мені байдуже, як підписуватися, — сказав Люсьєн.— Але я не знаю, що сказати на користь книжки.
— Виходить, ти написав те, що думав? — запитав Гектор.
— Так.
— Ех, друже, — сказав Блонде, — а я гадав, ти маєш ширший погляд па речі. Слово честі, я сподівався, дивлячись на твоє чоло, що ти наділений геніальністю великих мислителів, чий розум здатен розглядати кожну річ із двох боків. У літературі, друже, кожна думка мас свій підспідок і лице; причому ніхто точно не знає, де саме цей підспідок. У царині мислі усе має подвійний вимір. Ідеї двоєдині. Янус — це міфологічний образ критики і символ генія. Триєдиний лише бог. Саме завдяки своєму винятковому талантові Мольєр і Корнель змусили Альцеста і Октавія сказати "так", а Філінта і Цінну— "ні". Руссо в "Новій Елоїзі" написав одного листа за дуель, а другого — проти дуелі, і хто збагне, в котрому він висловив свою істинну думку? Хто з нас віддасть перевагу Кларіссі чи Ловеласу, Гокторові чи Ахіл— лу? Хто справжній герой у Гомера? Який намір мав Річардсоп? Отак і критика повинна розглядати твір під усіма можливими кутами зору. Наш обов’язок — тільки переповідати.
— Отже, ви обстоюєте ті погляди, які висловили в своїх статтях? — насмішкувато запитав Люсьєна Верну. — Але ж ми тільки торговці фразами, і ми живемо з цієї торгівлі. Коли ви захочете написати твір великий
і досконалий, — я маю па увазі книжку, — викладайте там свої погляди, виливайте душу, виразіть себе у тій книжці, захищайте її. Але статті! Сьогодні їх читають, завтра забувають, і кожна з них варта тільки тих грошей, які за неї заплатять. Якщо ви надаватимете ваги таким дурницям, вам доведеться хреститись і кликати на поміч святого духа, перш ніж написати звичайнісіньке оголошення.
Гості видимо були здивовані, виявивши в Люсьєні стільки надмірної делікатності, й усі вони заходилися стягувати з нього отроче одінкя, щоб убрати його в шати зрілого мужа й газетяра.
— Знаєш, чим утішився Натан, прочитавши твою статтю? — запитав Лусто.
— Звідки ж мені знати?
— Він вигукнув: "Статті забуваються, книжки живуть!" Через два дні Натан прийде сюди вечеряти, і побачиш, як він стелптиметься перед тобою, цілуватиме твої ноги, скаже, що ти велика людина.
— Ото буде сміхота, — сказав Люсьєн.
— Сміхота? — повторив Блонде. — Необхідність.
— Друзі, я б із радістю, — мовив Люсьєн, уже трохи захмелівши. — Але як до цього взятися?
— А ось як, — сказав Лусто. — Напиши в Мерленову газету статтю на три шпальти, в якій ти спростуєш себе самого. Ми оце тільки сказали Натанові — удосталь навтішавшися його люттю, що незабаром він сам дякуватиме нам за нещадну полеміку, завдяки якій його книжка розійдеться за тиждень. Нині ти для нього мерзенний зрадник, тварюка, негідник; післязавтра ти станеш у його очах великою людиною, могутнім талантом, одним з героїв Плутарха! Натан обійме тебе як свого найкращого друга. Доріа уже відвідав тебе, свої три тисячі франків ти поклав до кишені. Значить, ділу кінець, і тепер ти маєш повернути собі повагу й дружбу
Натана. Твій удар призначався тільки книготорговцев!. Нищити й громити ми повинні лише своїх ворогів. Якби йшлося про людину, що здобула собі ім’я без нашої участі, про ворожий нам талант, який слід зацькувати, ми б тебе не умовляли; але Натан наш друг. Свого часу Блонде напав на нього в "Меркюр", щоб мати втіху спростувати самого себе в "Деба". Завдяки тим двом статтям зразу розійшлося перше видання книжки.
— Друзі, присягаюся честю, я не здатен і двох слів написати на користь цієї книжки...
— Ти варобиш іще сто франків, — сказав Мерлен. — Отже, 8 одного Натана ти матимеш десять луїдорів. Крім того, ти зможеш надрукувати ще одну статтю в журналі Фіно, за яку сто франків заплатить тобі Доріа, а сто — редакція. Усього разом — двадцять луїдорів 1
— Але про що мені писати? — запитав Люсьєн.
— Знайти вихід зі становища можна ось як, — ска— вав Блонде, трохи поміркувавши. — "Заздрість, яка вгризається в усі чудові твори, як черв’як у соковите яблуко, — напишеш ти, — намагалася спаплюжити й цю книжку. Щоб знайти у ній якісь вади, критика була вмушена вигадати теорію про два напрями, які нібито існують у красному письменстві: літературу ідей і літературу образів". Тут, мій друже, ти скажеш, що найвища майстерність письменника в тому, щоб виразити ідею в образі. "Уся сутність поезії в образі", — заявиш ти і пошкодуєш, що наша мова для поезії мало придатна; ти вгадаєш про докори іноземців з приводу позитивізму, притаманного нашому стилю, і принагідно похвалиш панів де Каналіса та Натана за ті послуги, що їх вони вробили Франції, поетизуючи її мову. Спростуй свої попередні аргументи, показавши, як далеко ми пішли вперед проти вісімнадцятого століття. Пошлись на поступ (це слово завжди збиває з пантелику міщан!). Мовляв, наша молода література представлена полотнами, де сусідять усі жанри: комедія і драма, описові сцени, сцени характерів, діалог у блискучій оправі захопливої інтриги. А найграндіозніший витвір сучасної літератури — це роман, який вимагає почуттів, стилю й образів. Він прийшов на зміну комедії, побудованій за законами минулого часу й неприйнятній з огляду на сучасні звичаї. Він охоплює і факт, і ідею, для його задумів потрібна
і дотепність Лабрюйєра та його уїдливі повчання, і характери, зображені в манері Мольєра, і вигадливі сюжети Шекспіра. Він змальовує найтонші відтінки пристрасті —— єдине, в чому наші попередники досягли великого успіху. Отож роман стоїть значно вище від холодний математизованих дискусій та сухого аналізу, властивих вісімнадцятому століттю. "Роман, — повчально виголосиш ти, — це епопея, в якій читач знаходить розвагу". Наведи цитати з "Корінни", пошлися на пані де Сталь. Вісімнадцяте століття усе поставило під знак запитання, дев’ятнадцятому доводиться шукати відповіді; і ці відповіді наш час знаходить у дійсності, в живій і постійно мінливій дійсності; крім того, він дає цілковиту волю пристрастям, про що не мав ніякого уявлення Водьтер. Тут ти пройдешся по Вольтеру. "Що ж до Рус— со, то він тільки виряджав у пишномовні словеса наперед обмірковані логічні системи. Юлія і Клара — образи чисто схематичні, без плоті й крові". Ти можеш розвинути цю тему і сказати, що нашу молоду й самобутню літературу ми завдячуємо миру, завдячуємо Бурбонам — адже ти пишеш для газети правого центру. Висмій тих, хто любить вигадувати всілякі системи. Й нарешті ти вигукнеш, охоплений шляхетним обуренням: "Скільки вигадок, скільки свідомої неправди у статті нашого товариша по перу! І задля чого? Тільки задля того, щоб принизити чудовий літературний твір, щоб одурити читача і дійти висновку: "Книжка, яка не залежується на полицях книгарень, зовсім не має успіху в широкої публіки. "РгоЬ рисіог!" Так і напиши: "РгоЬ рисіог!" — ця люб’язна лайка розпалить зацікавлення читачів. Нарешті повідом про занепад критики. Далі висновок: "Не існує іншої літератури, крім літератури розважальної". Натан ступив на новий шлях, він зрозумів потреби своєї доби і зміг відповісти на її запити. Сучасність вимагав драми. Саме драма необхідна нашому століттю, в якому панує політика — ця безперервна драма з пантомімою. "Хіба протягом лише двадцяти років не спостерігали ми аж чотири драми? — вигукнеш ти. — Революцію, Директорію, Імперію та Реставрацію?" Далі ти окропиш Натанову книжку щедрими дифірамбами — і друге видання умить розкуплять. А надто після того, як найближчої суботи в нашому тижневику з’явиться ще одна твоя стаття, і її ти вже підпишеш повним прізвищем — де Рюбампре. У цій останній статті ти скажеш: "Видатні твори завжди спричиняють бурхливі суперечки. Цього тижня одна газета написала так і так про книжку Натана, а друга дала рішучу відсіч". Ти розгромиш обох критиків — і Ш., і Л., — принагідно відпустивши кілька приємних слів на адресу моєї першої статті, в "Деба", і на закінчення оголосиш, що Натанова книжка — це найкращий твір нашого часу.
