Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
— Тепер ти бачиш, друже, що таке газета? Ти вже помстився
всім своїм ворогам. Вранці барон Шатле приходив сюди й запитував твою адресу, адже сьогодні з’явилася нищівна стаття проти нього, і в колишнього чепуруна голова йде обертом, він у розпачі. Ти не читав газету? Стаття вийшла дуже кумедна. Осьде глянь. "Похорон Чорногуза, оплакуваного Чаплею". Пані де Баржетон тепер називають у світі тільки Чаплею, а Шатле — бароном де Чорногузом.
Люсьєн узяв газету й, читаючи невеличкий гумористичний шедевр Верну, не міг утриматися від сміху.
— Вони здадуться, — сказав Гектор Мерлен.
Люсьєн узяв жваву участь у складанні доцисів та
анекдотів, якими мав закінчуватися завтрашній номер газети; журналісти розмовляли, курили, розповідали про свої денні пригоди, висміювали своїх же товаришів за їхні дивацтва або кумедні риси характеру. Ця надзвичайно дотепна, жартівлива і зла розмова познайомила Люсьєна зі звичаями та дійовими особами літературного світу.
— Поки складатимуть газету,— сказав Лусто,— ми з тобою прогуляємось, і я відрекомендую тебе контролерам та введу за лаштунки театрів, які тобі доручено; потім навідаємо Флоріну та Коралі в Драматичній панорамі й побавимось у їхніх артистичних вбиральнях.
І двоє приятелів пліч-о-пліч пішли з театру в театр, 4 де Люсьєна зустріли як працівника газети: директори підлещувалися до нього, актриси пускали йому очима бісики — усі вже знали, яку роль відіграла його стаття в долі Коралі та Флоріни, адже одну запросили в Жім— наз на дванадцять тисяч франків, а другу — на вісім тисяч у Панораму. Та врочиста зустріч піднесла Люсь— єпа у власних очах і дала йому нагоду відчути свою могутність. Об одинадцятій годині журналісти прийшли у Драматичну панораму, і Люсьєн тримався навдивовижу невимушено. Там вони зустріли Натана. Натан подав Люсьєнові руку, і той потиснув її.
— Я чув, мої повелителі, — сказав він, дивлячись на Люсьєна й Лусто, — ви хочете мене зарізати?
— Зачекай-но, друже, до завтра, і ти побачиш, як славно вишпетив тебе Люсьєн. Слово честі, ти будеш задоволений. Коли критика така глибока, книжка тільки виграє.
Люсьєн почервонів від сорому.
— То він мене розбив ущент? — запитав Натан.
— Як годиться, — сказав Лусто.
— Отже, нічого занадто страшного? — допитувався Натан. — Гектор Мерлен заявив у фойє Водевіля, що мені каюк.
— Мало що йому заманеться сказати! Зачекайте ліпше до завтра! — вигукнув Люсьєн і втік у вбиральню Коралі слідом за актрисою, яка саме покинула сцену, вдягнена у свій екзотичний костюм.
Наступного ранку, снідаючи з Коралі, Люсьєн почув м’яке шарудіння коліс, яке свідчило, що в їхню безлюдну вуличку в’їхав вишуканий екіпаж. А а того, як цокотів копитами кінь, можна було зрозуміти, що він чистокровної породи. Виглянувши у вікно Люсьєн і справді побачив чудового англійського коня Доріа. Книгар кииув віжки грумові і вийшов з карети.
— Видавець! — повідомив Люсьєн, глянувши на свою коханку.
— Скажіть, хай зачекає, —— миттю наказала та Бере— ніці.
Люсьєн схвально усміхнувся. Йому сподобалася самовпевненість цієї дівчини, яка так щиро увійшла в його інтереси. Він обняв її з палкою вдячністю — вона вчинила розумно.
ДІоторпість нахабного книгопродавця, несподіване приниження цього князя шарлатанів пояснювалися обставинами, тепер майже цілком забутими, так змінилися умови книготоргівлі за останні півтора десятка років. Від 1816-го до 1827 року — перше ніж літературні кабінети, відкриті для читання газет, стали за певну плату давати па прочитання і книжкові новинки, й перше ніж посилення тиску податкових законів на періодичну пресу спричинило виникнення в ній відділів оголошень книготоргівлі не лишалося нічого іншого, як поміщати свою рекламу у вигляді фейлетонів або навіть великих статей. Причому аж до 1822 року французькі газети друкувалися на дуже малих аркушах, і найбільші з то— гочаспих газет ледь перевищували розмірами сучасні малі листки. Щоб якось протистояти засиллю журналістів, Доріа й Лавока першими винайшли афіші, привертаючи увагу всього Парижа чудернацькими літерами, пістрявими кольорами, віньєтками, а пізніше й літогра— фіямп, — усе це перетворювало афішу на поему для очей, а часто й на відчутну загрозу для гаманців довірливих парижан. Тодішні афіші вражали уяву таким розмаїттям, що один із маніяків, яких іменують колекціонерами, заходився збирати їх і нині володів повним комплектом паризьких афіш. Цей вид реклами спершу тулився у вікнах крамниць та на бульварних вітринах, а згодом поширився по всій Франції і нарешті був витіснений оголошеннями. І все ж таки афіша існуватиме завжди — надто відколи винайшли спосіб малювати її на стінах будівель, — бо вона прпваблює око навіть тоді, коли не тільки оголошення, а іноді й сам твір давно забуті. Виникнувши під тиском гербових і поштових вборів та інших неминучих виплат і доступне для кожного, хто був згоден викласти гроші, оголошення перетворило четверту сторінку газет на родюче поле і для державної скарбниці, і для любителів легкої наживи. Обмеження, винайдені за часів пана Віллеля, який міг би знищити могутність преси, коли б зробив видання газет загальнодоступним, навпаки, створили для неї неабиякі переваги, оскільки заснувати нову газету стало майже нездійсненною справою. Тим-то у 1821 році газети мали повну владу засудити на життя або смерть будь-який витвір думки і будь-яке починання книготоргівлі. Оголошення на кілька рядків, утиснутих у хроніку паризьких подій, коштувало неймовірно дорого. Інтриги в конторах редакцій і ввечері на полі битви — у друкарнях, де верстають номер газети й остаточно вирішують, ставити чи не ставити ту або ту статтю, — набули такої гостроти, що багаті книговидавці були змушені иаймати літератора, котрий умів би скласти для них допис, у якому небагатьма словами було б сказано багато. Ці нікому не відомі журналісти — а їм платили тільки після надрукування їхнього матеріалу — часто всю ніч просиджували в друкарні, стежачи, чи піде велика стаття, що потрапила в газету невідомо коли і як, або кілька рядків, що від тих часів дістали назву реклами. Нині звичаї в літературному середовищі та обставини книготоргівлі дуже змінилися, і мало хто повірить, до яких величезних зусиль, підкупів, ницості, підступів удавалися, щоб помістити в газету свою рекламу, книго— торговці та автори книжок — мученики слави, каторжники, засуджені па довічну гонитву за успіхом. Обіди, влещування, подарунки — усе пускали вони в хід, тільки б догодити газетярам.
Ось анекдот, який ліпше, ніж усі запевнення, покаже,
в якому тісному союзі працювали книгопродавці й критики.
Одип чоловік, який націлявся на державного діяча й володів вишуканою манерою письма, став улюбленцем знаменитого видавництва; він був ще молодий, мав великий успіх у прекрасної статі й працював у редакції великої газети. Якось у неділю багатий видавець улаштував на своїй віллі бенкет для найвідоміших працівників газетного світу, і господиня дому, жінка ще молода й гарна, повела уславленого літератора в парк. Старший прикажчик фірми, холодний, поважний і діловитий німець, у якого на думці були тільки службові обов’язки, прогулювався попідруч із одним фейлетоністом. Розмовляючи про якусь нагальну справу, вони вийшли з парку й наблизилися до лісу. В глибині хащів німець помітив щось, начебто схоже на його господиню. Він підніс до очей лорпет, зробив фейлетоністові знак мовчати і повертатись назад. Незабаром і сам прикажчик приєднався до свого молодого супутника; він ішов навшпиньки, на— магаючися ступати зовсім нечутно.
— Що ви там побачили? — запитав фейлетоніст.
— Нічого особливого, — відповів німець. — Наша велика стаття пройшла. Завтра ми матимемо принаймні три шпальти в "Деба".
А ось іще один факт, який засвідчує могутність газетної реклами. Шатобріанова книжка про останнього зі Стюартів валялася на складі як залежаний товар. Стаття, що її помістив один юний газетяр у "Журналь де Деба", допомогла розпродати книжку за тиждень. У ті часи, хто хотів прочитати книжку, не міг узяти її в бібліотеці, він мусив її купити, і деякі ліберальні видання, розхвалювані всіма опозиційними газетами, розходилися в десяти тисячах примірників — правда, тоді видавці ще не обшахровували французьких авторів, підпільно друкуючи їхні твори в Бельгії. Отож дошкульні випади Люсьєновпх приятелів та його стаття могли зірвати розпродаж Натанової книжки. Авторові йшлося тільки про вражене самолюбство — йому вже заплатили; але Доріа міг утратити тридцять тисяч франків. Так звана книготоргівля новинками зводилася тоді до простої комерційної формули: стопа чистого паперу коиїтус п’ятнадцять франків, друкованого — сто су або сто екю, залежно від успіху книжки. І нерідко розв’язувала цю фінансову проблему одна стаття в газеті — прихильна або неприхильна. Тому Доріа, якому треба було продатп п’ятсот стоп друкованого паперу, поквапився здатись на ласку Люсьєна. Із пихатого султана видавець обернувся на слухняного раба. Йому довелося зачекати, і він трохи побурчав, трохи погаласував, знову й знову починаючи переговори з Беренікою, аж поки нарешті його допустили до Люсьєна. Гордий книготорговець при-* брав догідливого виразу царедворця, допущеного на прийом до монарха, але разом з тим він не зміг цілком йозбутися притаманних йому поблажливості й пихи.
— Не турбуйтеся, мої закохані молодята,— сказав він. — Які ж воші зворушливі, ці двоє голуб’яток! А таки справді ви схожі па голуба й горличку! Хто б подумав, мадмуазель, що цей молодик із личком юної дівчипи — справжній тигр зі сталевими пазурями; вій шматує ними репутації статечних людей, як мав би роз— диратп пеньюари, коли ви не поспішаєте скинути їх.
І він зареготав, урвавши свій жарт на цьому.
— Ось що, друже мій... — провадив гість, сідаючи поруч із Люсьеном. Потім несподівано обернувся до актриси і повідомив:— Я — Доріа, мадмуазель!
Книготорговець визнав за потрібне вистрелити, як із пістолета, своїм ім’ям, бо йому здалося, що Коралі при-* падає ного не досить люб’язно.
^ Ви вже снідали, ласкавий пане? Може, підтримаєте нам компанію? — запитала актриса.
Залюбки, — відповів Доріа. — За столом розмовляв ти куди приємніше. До того ж, прийнявши ваше запро* щення, я дістаю право запросити на обід і вас.
