Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

При-" ходьте зі своїм другом Люсьеном, бо відтепер ми з ним повинні жити у добрій злагоді.

Береніко! Устриць, лимонів, свіжого масла й шампанського! — розпорядилася Коралі.

— Вп хлопець розумний і, звичайно, здогадуєтеся, що мене до вас привело, — сказав Доріа, дивлячись на Люсьєна.

Ви хочете купити мою збірку сонетів?

— Авжеж, хочу, — підтвердив Доріа. — Насамперед складімо зброю — і вй, і я.

Він дістав із кишені зґрабпий гаман, вдтяг три тися— чофранкові білети,, йоклав їх на тарілку й церемонно підніс Люсьєнові, сказавіпй:

— Тепер ви задоволені, ласкавий пане?

— Цілком, — відповів поет.

Запропонована сума настільки перевершувала його сподівання, що він аж умлівав від незнаного почуття глибокої втіхи.

Люсьєн не подав знаку, але йому хотілося співати, хотілося вистрибувати; поет повірив у чарівну лампу, повірив у чаклунів; він повірив у свій геній.

— Отже, "Стокротки" тепер мої? — запитав книготоргове^. — І, звичайно, ви не нападатимете більше на мої видання?

— "Стокротки" ваші, але своє перо я продати не можу, воно належить моїм друзям, як і їхні пера належать мені.

— Але ж ви стали моїм автором. А всі мої автори мої друзі. Отож, сподіваюся, ви не захочете мені шкодити й остерігатимете мене про кожеп напад, щоб я маЬ вмогу відвернути небезпеку.

— Я згоден.

— За ваші успіхи! — сказав Доріа, підіймаючи келих.

— Я бачу, ви таки прочитали "Стокротки", — пустий шпильку Люсьєн.

Доріа не збентежився.

— Мій друже, купити збірку віршів, не прочитавши їх, це иайвища похвала, яку може дозволити собі видавець. Через півроку ви станете великим поетом; ви писатимете статті, вас боятимуться, і я без жодних зусиль продам вашу книжку. Сьогодні я той самий торговець, яким був і чотири дні тому. Змінився не я, а ви; минулого тижня ваші сонети були для мене не більше ЯК листям капусти, а сьогодні, завдяки вашим успіхам, вони обернулися на "Мессенські елегії".

— ГІу що ж, — сказав Люсьєн, який у цю мить почував себе турецьким султаном — адже він володів вродливою одаліскою, був улюбленцем слави. Через те він міг триматися насмішкувато і 8 безтурботною зухвалістю. — Хоч ви й не прочитали моїх сонетів, зате ви прочитали мою статтю.

— Звичайно, друже, інакше хіба я примчав би сюди так скоро? На моє лихо, вона напрочуд гарна, ваша жахлива стаття. Повірте, у вас справді великий талант, мій хлопчику. Послухайтесь мене, поспішайте натішитися славою, бо вона скороминуща, — сказав він, ховаючи під добродушною приязню ущипливу суть своєї злегка насмішкуватої поради. — А ви отримали газету, ви вже прочитали її?

— Ще ні,— сказав Люсьєн.— А сьогодні ж надруковано мою першу велику статтю. Мабуть, Гектор послав газету мені додому, на вулицю Шарло.

— Ось, читай! — сказав Доріа, наслідуючи Тальма в "Манлії Капітолійському".

Люсьєн узяв газету, але Коралі вихопила її в нього з РУК.

— Мені присвячене ваше перо, чи не так? — сказала вона, сміючись.

Доріа тримався надзвичайно чемно й підлесливо; він боявся Люсьєна; віп запросив його разом з Коралі на званий обід, який давав на честь журналістів наприкінці тижня. Книгар забрав із собою рукопис "Стокроток", попросивши свого автора прийти у Дерев’яні галереї, коли йому буде зручно — підписати угоду, яку він Доріа на той час підготує. Як завжди вірний своїм царст— пеним манерам, — мабуть, йому подобалося напускати туману на легковірних людей і скидатися більше на мецената, ніж на книготорговця, — Доріа залишив свої три тисячі франків, недбалим жестом відмовившись від розписки, яку Люсьєн хотів написати, і пішов, поцілувавши руку Коралі.

— Коханий мій, а чи багато таких папірців мав би ти, якби залишився у своїй порі на вулиці Клюні, нишпорячи в старих книжках у бібліотеці святої Женев’є— ви? — сказала Коралі, знаючи зі слів Люсьена про всі його поневіряння. — Далебі, твої друзі з вулиці Чотирьох Вітрів справжні йолопи!

Його братів по гуртку назвали йолопами! І Люсьєн тільки засміявся, вислухавши цей вирок. Він милувався своєю надрукованою статтею, він утішався ні з чим не зрівпянною радістю почувати себе письменником і грівся у променях того осяйного спалаху самолюбства, який буває лише раз у житті. Читаючи і перечитуючи свою статтю, він краще збагнув її зміст і мету. Друк для рукописів — те саме, що театр для жінок, він виставляє на світло їхні хиби і переваги; він або вбиває їх, або дає їм життя; в друкованому тексті будь-яка недоречність упадає у вічі так само яскраво, як і глибока думка. Охоплений почуттям блаженства, Люсьєн уже не думав про Натана — Натан був для нього тільки сходинкою. Поет упивався радістю, він уявляв себе багатієм. Для хлопчика, який, бувало, скромно спускався вулицею Бо— льє в Ангулемі, повертаючися в Умо на горище до Постеля, де їхня родина жила па тисячу двісті франків на рік, сума, яку вручив йому Доріа, здавалася казковою. Спогад, ще досить живий, але якому згодом судилося згаснути серед принад паризького життя, переніс його па майдан Мюр’є. Він згадав свою вродливу і великодушну сестру Єву, згадав Давіда та бідолашну матір; Люсьєн послав Береніку розміняти один білет і, поки вона ходила, написав коротенького листа рідним; потім, боячись, що згодом йому не стане па це рішучості, Люсь— бп звелів Вероніці піти в контору поштових диліжансів і надіслати матері п’ятсот франків. Він усього-на-всього повертав.борг, але і для нього, і для Коралі цей вчинок видався неабияким добродіянням. Актриса поцілувала Люсьєна, вона вважала його зразковим сином і братом, вопа осипала його пестощами, бо такі вчинки невимовно розчулюють цих добрих дівчат, у яких серце — мов на долоні.

— А тепер, — сказала вона, — ми щодня влаштовуватимемо звані обіди. Цілий тиждень у нас буде карнавал — адже ти попрацював на славу.

Коралі хотіла, щоб усі жінки їй заздрили, бачачи, який гарний у пеї коханий, і вона повела Люсьєна до Штауба — їй здавалося, що він не досить ошатно вбраний. Від кравця закохані поїхали прогулятись до Булоп— ського лісу, а звідти — на обід до пані дю Валь-Нобль, де Люсьєн зустрів Растіньяка, Біксіу, де Люпо, Фіно, Блонде, Віньйона, барона де Нусінгепа, Боденора, Фі— лінпа Брідо, знаменитого музиканта Конті; одне слово, віп иотрапив у світ артистів, спекулянтів, людей, схильних після тривог і турбот шукати розради у гострих враженнях, і всі вони приязно прийняли Люсьєна у своє коло. Впевнений у собі, поет сипав дотепами, начебто він ппми й не торгував, і його проголосили людиною без забобонів — вельми модна за тих часів похвала у тому папівприятельському товаристві.

— Так, такі Цікаво б загляпути, що там у нього в душі, — сказав Теодор Гайар, звертаючись до одного з поетів, улюбленця королівського двору, який подумував заснувати невеличку роялістську газету, таку відому згодом під назвою "Ревей".

По обіді журналісти в супроводі своїх коханок поїхали в Оперу, де Мерлен йав ложу; там і розмістилася вся компанія. Отож Люсьєп з’явився тріумфатором там, де кілька місяців тому його тяжко принизили. Він прогулювався у фойє під руку з Мерленом та Блонде, він зухвало поглядав просто в обличчя чепурунам, на яких колись не міг дивитися без побожного захвату. Шатле він потоптав ногами! Де Марсе, Ванденес, Манервіль, світські леви тієї епохи, обмінялися з ним гордовитими поглядами. У ложі пані д’Еспар, поза всяким сумнівом, точилася розмова про вродливого, елегантного Люсьєна; Растіньяк пробув там досить довго, маркіза й папі де Баржетон наводили лорнети на Коралі. Чи пробудив Люсьєн у серці пані де Баржетон жаль за минулим? Ця думка непокоїла поета: тільки-но він побачив Корінну з Ангулема і жага помсти знову обпалила його, як і того дня на Єлісейських Полях, коли він спізнав на собі зневагу цієї жінки та її кузини.

— Чи не з амулетом ви приїхали з вашої провінції? — сказав Люсьєнові Блонде, зайшовши через кілька днів до нього додому; була одинадцята ранку, й поет ще не встав із ліжка. — Його краса, — провадив Блонде, поцілувавши Коралі в чоло, — сіє справжню паніку всюди, де він з’являється — від підвалів до горищ, від верхів І до низів. Я хочу вас викрасти, друже, — мовив він, по— тискаючи поетові руку. — Вчора в Італійців графиня де Монкорне попросила, щоб я вас привів до неї. Ви, звичайно, не відмовите чарівній молодій жінці, в якої збираються вершки світського товариства?

— Якщо Люсьєн буде милим, він не піде до вашої графині, — сказала Коралі. — Навіщо йому тинятися по світських вітальнях? Він там помре з нудьги.

— Ви хочете тримати його під замком? — запитав Блонде. — Ви ревнуєте його до світських жінок?

— Так! — вигукнула Коралі. — Вони гірші, ніж ми!

— Звідки тобі це відомо, кицю? — поцікавився Блонде.

— Від їхніх чоловіків, — відповіла актриса. — Ви, певне, забули, що півроку я була у близьких стосупках із де Марсе.

— Ви гадаєте, дитино, — сказав Блонде, — що я дуже зацікавлений привести у салон папі де Монкорне такого красеня, як ваш милий? Якщо вп проти, вважайте, я нічого вам не сказав. Але гадаю, тут ідеться не про жінку, а про те, щоб домогтися замирення й умовити Люсьєна дати спокій бідоласі, який став посміховиськом їхньої газети. Адже барон дю Шатле з дурного розуму сприймає ваші статті всерйоз. Маркіза д’Еспар, пані де Баржетон і всі завсідники салону графині де Мопкорне переймаються долею Чорногуза, отож я пообіцяв їм

Г

римирити Лауру й Петрарку, себто пані де Баржетон Люсьєна.

— Ага! — вигукнув Люсьєн, відчувши, як п’янка радість утамованої помсти розливається йому по жилах. —■ Тепер вони плазують біля моїх ніг! Я ладен боготворити своє перо, своїх друзів, боготворити фатальну могутність дреси! Але ж сам я досі не написав жодної статті про Чаплю й Чорногуза, Я піду туди, друже, — сказав він, обійнявши Блонде за стан, — атож, я піду, але тільки тоді, коли ті двоє відчують на собі всю вагу ось цієї легенької штуки! — Люсьєн узяв перо, яким він писав статтю проти Натала, й потряс ним. — Завтра ж таки я пфкбурю в них двома шпальтами. А далі — побачимо. Щ хвилюйся, Коралі! Йдеться не про кохання — про помсту. І я помщуся, о як я помщуся!

— Оце чоловік! — сказав Блонде. — Якби ти знав, Люсьєне, як рідко можна зустріти подібний вибух почуттів у пересиченому світі Парижа, ти цінував би себе дуже високо.