Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
О, я можу провалити, кого захочу...
— А як ми домовимося з квитками? — запитав Лусто.
— Гаразд, я приходитиму по них на початку кожного місяця. Вашому приятелю я запропоную ті самі умови, що й вам. У вас, добродію, п’ять театрів, отже, ви матимете тридцять квитків; це становитиме десь франків сімдесят п’ять на місяць. Чи не бажаєте отримати аванс? — запитав торговець квитками, повертаючись до свого секретера і висовуючи шухляду, наповнену срібними екю.
— Ні, ні, — сказав Лусто, — ми прибережемо цю можливість на чорний день...
— Найближчими днями, добродію, — сказав Бролар, звертаючись до Люсьєпа,— я навідаю Коралі, й ми про
все з нею домовимось.
Люсьен пе без глибокого подиву роздивлявся кабіпет Ьролара; оули там шафа з книжками, гравюри, пристойні меблі. Проходячи через вітальню, поет побачив обставу, 12 О. Бальзак осо далеку як від убогості, так і від надмірної розкоші, їдальня була оздоблена з особливою вишуканістю. Віл пожартував з цього приводу.
— Бролар — любитель смачно попоїсти, — пояснив Лусто. — Його обіди цілком відповідають його прибуткам, і про них згадано не в одній п’єсі.
— Вина у мене добрі, — скромно зауважив Бролар. — А ось і мої крикуни! — вигукнув він, почувши тупотіння ніг на сходах та хрипкі голоси.
Йдучи до виходу, Люсьєн побачив, як повз нього промарширував цілий загін смердючих клакерів і торговців квитками — усі в кашкетах, у зношених панталонах, у потертих сюртуках; пики вішальників — посинілі, позеленілі, брудні, непривабливі, з кошлатими бородами, з лютими і водночас лукавими очима; то було жахливе плем’я, яке живе й плодиться на паризьких бульварах; вранці вони продають запобіжні ланцюжкп для дверей, позолочені дрібнички вартістю в двадцять п’ять су, а вечорами плескають у долоні під театральними люстрами — тобто пристосовуються до всіх нечистих потреб Парижа.
— Ось вони, римляни! — сказав Лусто, сміючись. — Ось хто створює славу актрисам і драматургам! Зблизька ця слава нічим не краща за славу газетярів.
— У Парижі годі зберегти хоч якісь ілюзії, — сказав Люсьєн по дорозі додому. — Тут з усього беруть данину, тут усе продається, усе фабрикується — навіть слава...
Гостями Люсьєна були Доріа, директор Панорами, Матіфа і Флоріна, Камюзо, Лусто, Фіно, Натан, Гектор Мерлен і пані дю Валь-Нобль, Фелісьєн Верну, Блонде, Віньйон, Філіпп Брідо, Марієтта, Жірудо, Кардо і Фло— рентіна, Біксіу. Він запросив також своїх друзів а Братства. Приїхала і танцівниця Туллія, але без свого герцога, вона, як подейкували, була не байдужа до дю Брюеля. Були й видавці газет, у яких працювали Натан, Мерлен, Віньйон і Верну. Всього набралося гостей десятків зо три, більше людей їдальня Коралі уже не вмістила б. Десь на восьму годину у світлі запалених люстр меблі, шпалери, квіти прибрали того святкового вигляду, коли паризька розкіш здається втіленням мрії. Відчувши себе господарем усього цього багатства, Люсьєн спізнав ні з чим не зрівнянну втіху задоволеного марнославства та здійснених надій, і він більше не дошукувався, хто й вадля кого махнув тут чарівною паличкою. Флоріна й
Коралі, вбрані з вигадливою елегантністю і витонченою розкішшю, як то заведено, серед актрис, усміхалися провінційному поетові, наче два ангели, послані відчинити перед ним двері до палацу мрій. Люсьен і справді жив мріями. За останні кілька місяців його життя так круто змінилося, він так раптово перейшов від прикрих злиднів до щасливого достатку, аж іноді його опановував неспокій — так буває з людиною, котра бачить сон і водночас знає, що вона спить. Одначе в його погляді, коли він милувався на цю чудову красу, була така впевненість у собі, що заздрісники, мабуть, назвали б її гординею. Люсьєн дуже змінився. Щодня втішаючись любов’ю, він зблід, вираз солодкої знемоги затуманював його зір; одне слово, як казала пані д’Еспар, він мав вигляд щасливого коханця. Люсьєнова врода стала ще яскравішою. Усвідомлення своєї сили і влади проступало на його обличчі, просвітленому коханням і досвідом. Нарешті він побачив літературний світ і вище товариство віч-на-віч і вже не сумнівався, що увійде туди переможцем. Поетові, який має звичай замислюватися тільки під гнітом знегод, теперішнє його життя уявлялося цілком безхмарним. Успіх надимав вітрила його човна, він здобув усе необхідне для здійснення своїх задумів: багатий дім, коханку на заздрість усьому Парижу, екіпаж і, нарешті, незліченні скарби, що таїлись у його чорнильниці. Душа, серце й розум Люсьєна теж зазнали перетворення: тепер, коли наслідки були такі блискучі, він і на думці не покладав замислюватися про вибір засобів. Достаток і безтурботне життя в цьому домі напевне здивують економістів, що добре вивчили паризькі звичаї, тому не зайве пояснити, на якому підмурку — а він був досить нестійкий — спочивав добробут актриси та її поета. Камюзо пощастило вмовити постачальників Коралі відкрити їй необмежений кредит бодай на три місяці, причому сам він зумів залишитись осторонь, у тіні. І ось коні, слуги, усе мов чарами з’явилося перед цими двома дітьми, які поспішали натішитися життям і досхочу втішалися ним. Узявши Люсьєна за руку, Коралі урочисто ввела його до їдальні, що стала невпізнанною — як ото в театрі сцена перед виставою — так змінив її вигляд розкішно накритий стіл, освітлений канделябрами в сорок свічок. Тут-таки Коралі відкрила коханому таємниці меню з його королівським десертом _ хо було творіння Шеве. Люсьєн пригорнув Коралі і поцілував у чоло.
— Я стану знаменитий, крихітко, — сказав він, — і щедро віддячу тобі за кохання й відданість.
— Ет, пусте! — сказала вона. — Ти задоволений?
— Ще б пак!
— От і гаразд! Твоя усмішка — найкраща винагорода, — відповіла Коралі, зміїним порухом наблизивши свої уста до Люсьєнових.
Тим часом Флоріна, Лусто, Матіфа й Камюзо вже розставляли картярські столи. Люсьєнові друзі почали з’їжджатися — всі ці люди мали тепер за честь називатися його друзями. Гра тривала від дев’ятої години до півночі. На своє щастя, Люсьєн не знав жодної гри; але Лусто програв тисячу франків і позичив її в Люсьєна, який не міг відмовити другові в цій послузі. Десь о десятій приїхали Мішель, Фюльжанс і Жозеф. Розмовляючи з ними, Люсьєн відійшов убік і тут помітив, що вони суворі, стримані, щоб не сказати замкнуті в собі. Д’Артез не зміг прийти, він закінчував свою книжку. Леон Жіро готував до виходу в світ перший номер журналу. Братство послало сюди трьох художників, гадаючи, що на світському бенкеті вони почуватимуть себе не так ніяково, як інші.
— Отже, діти мої,— заявив Люсьєн, трохи хизуючись,— ви переконаєтеся, що нікому не відомий віршомаз може стати відомим політиком.
— Я буду тільки радий, якщо моє пророцтво не справдиться, — сказав Мішель.
— А поки що, чекаючи на кращу долю, ти живеш із Коралі? — спитав Фюльжанс.
— Так, — відповів Люсьєн з удаваною простодушністю. — В Коралі був багатий старий торговець, що обожнював її, але вона виставила того бідолаху за двері. Я щасливіший, ніж твій брат Філіпп, який не може прибрати до рук Марієтту, — додав він, глянувши на Жозефа Брідо.
— Тобто ти став людиною без забобонів, — сказав Фюльжанс. — Ти виб’єшся в люди.
— Для "вас я завжди залишуся колишнім Люсьєном, хай яке здобуду собі місце під сонцем.
Мішель і Фюльжанс переглянулися, обмінялись посмішкою. Люсьєн помітив ту посмішку й зрозумів, як безглуздо прозвучала його хвальба.
— Яка Коралі гарна! — вигукнув Жозеф Брідо. — Так і проситься па картину!
— І дуже добра, — мовив Люсьєн. — Присягаюся, вона справжній ангел. Звичайно ж, ти її намалюєш! Пиши з неї, якщо хочеш, свою юну венеціанку, яку стара звідниця приводить до сенатора.
— Всі жінки ангели, коли закохуються, — сказав Мітель Кретьєн.
У цю мить до Люсьєна кинувся Рауль Натан. Він схопив його за руки й потиснув їх із почуттям нашцнрі— шої вдячності.
— Любий друже, ,ви не тільки велика людина, а й маєте добре серце, а це сьогодні зустріти важче, ніж талант, — сказав він. — Ви віддані своїм друзям. Одне слово, я ваш до ско-ну. Я ніколи не забуду, що ви зробили для мене на цьому тижні.
Почувши такі улесливі слова від письменника, що був запанібрата зі Славою, Люсьєн із неприхованою гордістю поглянув на своїх друзів із Братства. Порив Натана був викликаний тим, що Мерлен показав йому відбиток статті, в якій Люсьєн вихваляв його кния"ку і яка мала з’явитися в завтрашньому номері газети.
— Я погодився напасти на вас тільки за умови, що сам па цю статтю й відповім, — прошепотів Люсьєи на вухо ІІатанові. — Можете й далі покладатись на мене.
І обернувся до друзів із Братства, радіючи, що обставини підтвердили справедливість його слів, з яких щойно посміялися Мішель і Фюльжанс.
— Хай-но вийде д’Артезова книжка, і я зумію бути йому корисним, — заявив він. — Уже одне це заохочує мене працювати в газетах.
— А ти вільний у своїх діях? — запитав Мішель.
—■ Без кого не обійдуться, того неволити не стануть, — відповів Люсьєн з удаваною скромністю.
Десь опівночі гості посідали за стіл, і бенкет почався. Застільні балачки у Люсьєна велися куди вільніше, ніж у Матіфа, адже ніхто не знав, що погляди трьох посланців Братства дуже розходилися з поглядами газетярів. Молоді дотепники^ такі розбещені звичкою виступати і "за", і "проти", зчепилися між собою, жбурляючи одип у одного жахливими істинами нового права, яке зароджувалося тоді в надрах світу журналістики. Клод Віньйон виступив проти прагненпя малих газет цькувати окремих осіб: мовляв, критика повинна зберегти свої високі принципи, бо інакше письменники зрештою перестануть шанувати й самих себе. Тоді Лусто, Мерлен і Фіно відверто виступили на оборону методу, який на газетярському жаргоні називався дати прочуханки, твердячи, що це іспит, по якому можпа розпізнати талант.
— Кожен, хто витримав такий іспит, доведе, що він сильна людина, — сказав Лусто.
— Крім того, — заявив Мерлен, — коли ми вшановуємо великих людей, навколо них, як навколо римських тріумфаторів, разом зі славослів’ямп мають також лунати крики хули.
— Отакої! — сказав Люсьен. — Тоді, либонь, усі, кого стануть ганьбити, відчують себе тріумфаторами!
— Чи не про себе ти турбуєшся? — вигукнув Фіно.
— Навіщо тобі, Люсьєне, про це турбуватись? — озвався Мішель Кретьєн.
