Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
— Даремно. Хай Коралі буде для тебе тим самим, чим є для мене Флорі— на, — ключницею. Свобода над усе!
— Ти спокусиш і святого! — сміючись, мовив Люсьєн.
— Демонів не спокушають,— відповів Лусто.
Невимушений тон нового приятеля, його легке ставлеп-
пя до життя, його парадокси, у формі яких він викладав науку паризького макіавеллізму, непомітно впливали на Люсьєна. Власне, поет розумів небезпеку подібних поглядів, але разом з тим відчував, що керуватися ними в житті вигідно. Доїхавши до бульвару Тампль, приятелі домовилися знову зустрітись у редакції газети десь між четвертою і п’ятою годинами; туди, безперечно, мав прийти і Гектор Мерлен.
На той час Люсьєн був уже цілком під чарами кохання — адже куртизанки, коли їх захоплює справжня пристрасть, уміють проникати в найпотаємніші куточки нашої душі, з лагідною поступливістю скоряючись усім нашим забаганкам і потураючи нашим слабостям, з яких вони черпають свою силу. Люсьєн прагнув паризьких утіх, він устиг полюбити легке життя, безтурботне й розкішне, яке влаштувала для нього актриса у своїй затишній оселі.
У Коралі Люсьєн застав Камюзо — обоє були в пречудовому настрої. Театр Жімназ запропонував актрисі зразу після великодня ангажемент, чітко зазначені умови якого перевершили всі сподівання Коралі.
— Цю радість ми завдячуємо вам, — сказав Камюзо.
— О, звичайно! Якби не він, "Алькальд" провалився б! — вигукнула Коралі. — Без його статті мені довелося б грати в бульварних театриках ще років шість!
І Коралі палко обняла Люсьєна, не звертаючи найменшої уваги на Камюзо. Актриса просто не могла втриматися від цього вияву ніжності, в її пориві було щось чарівливо принадне — вопа кохала! Камюзо опустив очі — а хто не опускає їх у хвилину прикрого смутку! — і раптом помітив на шві Люсьєнових чобіт кольорову нитку, якою мали звичай позначати свої вироби знамениті шевці того часу, — вона чітко виділялася темно-жовтою мережкою на лискучому чорному тлі халяв. Незвичайний колір
ІТІЄЇ питки уже був привернув увагу торговця шовком, коли його вразила незбагненна поява біля каміна Коралі чоловічих чобіт. Тоді ж таки Камюзо прочитав на м’якій білій шкірі підкладки витиснепе чорними літерами прізвище уславленого в ті часи шевця та його адресу: "Ге, вулиця Мішодьєр".
— У вас гарні чоботи, добродію,— сказав він Люсьс— пові.
— У нього все гарне, — заявила Коралі.
— Я хотів би зробити замовлення у вашого шевця.
— ПхеІ — вигукнула Коралі. — Як це тхне вулицею Бурдонне — запитувати адресу шевця! Невже ви станете носити такі чоботи, наче молодий хлопець? Хочете виставити себе на посміх? Ходіть ото у своїх чоботях із закотами, вони дужче пасують статечному чоловікові, ЯКИЙ має дружину, дітей, коханку.
— І все ж таки, якби ви скинули один чобіт, добродію, я був би вам вельми вдячний, — затявся на своєму Камюзо.
— Я потім не взую його без гачків, — відповів Люсьєн, почервонівши.
— Береніка піде купить гачки, вони тут згодяться, — сказав торговець глузливим голосом, у якому, проте, бринів розпач.
— Татусю Камюзо, — мовила Коралі, кинувши на купця погляд, сповнений жорстокої зневаги, — майте мужність чесно признатись у своїй ницій підозріливості. Ну ж бо, кажіть напрямки! Вам здається, що Люсьєнові чоботи схожі на мої? Я забороняю вам скидати чоботи, — обернулась вона до поета. — Справді, пане Камюзо, справді це ті самі чоботи, які тоді стояли біля мого каміна! А той, хто їх скинув, тим часом ховався в моїй туалетній кімнаті. Авжеж, авжеж, він ночував у мене. Бо ви ж це подумали, хіба ні? Ну і думайте собі, я навіть рада. Бо так воно й було. Я вас зраджую. Ну то й що? Мені це подобається! Вам зрозуміло?
Вона проказала все це спокійно, не гніваючись, і сіла, безтурботно позираючи то на Камюзо, то на Люсьєна, які не сміли глянути один на одного.
— Я повірю всьому, що ви мені скажете, — мовив Камюзо. — Не жартуйте, я беру свої слова назад.
— Або я підла безсоромниця й через те кинулась йому на шию, або я нещасливе створіння і уперше в житті покохала, про що мріють усі жінки. І в тому, і в тому разі мене слід або покинути, або приймати такою, яка яв,— сказала Коралі з царственим жестом, який розчавив бідолашного торговця.
— Про що це вона? — спитав Камюзо; з виразу Люсьє— пового обличчя він зрозумів, що Коралі не жартує, і благав, щоб йому сказали неправду.
— Я кохаю панну Коралі, — мовив Люсьєн.
Почувши ці слова, сказані схвильованим голосом, Коралі кинулася своєму поетові на шию, обняла його й обернулась, явивши очам Камюзо прегарну картину двох закоханих.
— Сердешний Мюзо, забирай усе, що ти мені дав, я нічого твого не хочу, я до нестями закохалася в цього хлопчика, і не за його розум, а за його красу. Краще я житиму з ним в убогості, аніж з тобою в розкошах.
Камюзо впав на крісло, затулив обличчя долонями і не сказав ні слова.
— Хочете, щоб ми звідси пішли? — запитала вона з жорстокою байдужістю в голосі.
У Люсьєна мороз пішов поза спиною на думку, що доведеться взяти собі на плечі такий тягар: актрису, жінку, домашнє господарство.
— Залишайся, Коралі, тут усе належить тобі, — сказав купець тихим і журним голосом, що виходив із самих глибин душі. — Я нічого в тебе не заберу. Правда, обста— нови тут на шістдесят тисяч франків, але я навіть припустити собі не можу, щоб моя Коралі жила в злиднях. І все ж таки тобі доведеться нелегко. Пан де Рюбампре, хоч який великий у нього талант, утримувати тебе не зможе. Ось що означає бути старим — нещаслива наша доля! Дозволь, Коралі, я хоч іноді відвідуватиму тебе. Я ще можу тобі згодитися, та й, відверто признаюся, без тебе мені несила жити.
Лагідне смирення бідолахи, якого позбавили щастя в ту саму мить, коли він почував себе на вершині блаженства, глибоко розчулило Люсьєна. Але Коралі лишилася незворушна.
— Приходь, мій сердешний Мюзо, приходь, коли хочеш, — сказала вона. — Я більше тебе любитиму, коли не буду змушена вдаватися до обману.
Камюзо був начебто задоволений, що його не прогнали з цього земного раю; хоч віднині йому судилося тут тільки страждати, але він мав надію колись поновити свої права, покладаючись на мінливості паризького життя та на спокуси, які підстерігали Люсьєна. Старий хитрун подумав, що рано чи пізно цей юний красень дозволить собі невірність, і саме для того, щоб шпигувати за ним, щоб згубити його в очах Коралі, віп і хотів лишитися їхнім близьким приятелем. Така ницість справжньої пристрасті вжахнула Люсьєна. Камюзо запропонував пообідати у Вері, в Пале-Роялі, і його запрошення прийняли.
— Яке щастя! — вигукнула Коралі, коли Камюзо пішов. — Забудь свою мансарду в Латинському кварталі — ти оселишся тут! Ми більш не розлучатимемося. Про людське око наймеш собі квартирку на вулиці Шарло, і якось воно та буде!
Вона пішла у плавний іспанський танець — і кожен її порух видавав палку пристрасть.
— Я зможу заробляти п’ятсот франків у місяць, якщо працюватиму наполегливо, — сказав Люсьєн.
— Стільки ж маю і я в театрі, не рахуючи разових виплат. Камюзо вдягатиме мене й далі — він мене любить! На півтори тисячі франків на місяць ми житимемо, як крези.
— А копі, а кучер, а лакей? — спитала Береніка.
— Я влізу в борги! — вигукнула Коралі.
І затанцювала джигу — разом з Люсьєном.
— Отже, мені слід прийняти всі пропозиції Фіно! — заявив Люсьєн.
— То їдьмо, — сказала Коралі. ■— Я вдягнуся й відвезу тебе до редакції. Потім зачекаю в кареті на бульварі, поки ти залагодиш свої справи.
Люсьєн сів на канапу. Дивлячись, як актриса вдягається й чепуриться, він поринув у серйозні роздуми. Чи не краще було б дати Коралі повну волю, ніж узяти на себе обов’язки подібного шлюбу? Але вона була така гарна, така струнка і приваблива, що він захопився мальовничими картинами цього богемного життя і кинув рукавичку в обличчя фортуні. Береніка дістала наказ потурбуватися про переїзд і влаштування Люсьєна. Потім, охоплена бурхливою радістю, прекрасна і* щаслива, Коралі повезла свого коханого поета через увесь Париж на вулицю Сен-Фіакр. Люсьєн швидко піднявся сходами і з виглядом хазяїна зайшов до редакції. Гарбуз і досі стовбичив зі стосом проштемпельованого паперу па голові; старий Жірудо энову лицемірно повідомив, що в редакції нікого нема.
— Але ж працівники газети мають десь зустрічатись у редакційних справах? — сказав Люсьєн.
— Можливо, але редакція мепе не стосується, — заявив капітан імператорської гвардії і заходився перегляд дати бандеролі, мугикаючп своє одвічне "брум, брум!",^
У цю мить з волі випадку — от тільки щасливого нещасливого? — з’явився Фіно; він прийшов сказати Жі-1 рудо, що міняє місце служби, і доручити йому охорону* своїх інтересів. ■’
— З цим добродієм можна без дипломатії, він наш] працівник, — сказав Фіно дядькові, потискаючи Люсьє— нові руку. ]
— Ага, то ви уже працівник газети! — вигукнув Жі— • рудо, здивований люб’язною поведінкою племінника. — Бачу, вам пощастило влаштуватися сюди без мороки.
— Я хочу сам про все з вами домовитися, щоб Етьєп вас не обшахрував, — сказав Фіно, лукаво подивившись на Люсьєна. — За кожну статтю, в тому числі й за театральні рецензії, ви матимете по три франки за шпальту.
— Ти ще нікого не брав на таких умовах, — сказав Жірудо, з подивом глянувши на Люсьєна.
— Йому буде доручено чотири театри на Бульварах, а ти стежитимеш, щоб у нього не перехоплювали ложі та щоб йому приносили квитки. Хоча краще, коли квитки надсилатимуть вам додому — так і розпорядіться, — сказав він, обертаючись до Люсьєна. — Крім критики, ви зобов’яжетеся протягом року писати в нашу газету невеличкі статті на розмаїті теми. Десять статей щомісяця — за п’ятдесят франків. Не заперечуєте?
— Ні,— сказав Люсьєн, у якого, власне, не було вибору.
— Складайте угоду, дядечку, — мовив Фіно, звертаючись до касира.— Перед тим як піти, ми її підпишемо.
— А хто він, оцей добродій? — запитав Жірудо, підводячись і скидаючи чорну шовкову шапочку.
— Пан Люсьєн де Рюбампре, автор статті про "Алькальда", — сказав Фіпо.
— Та у вас тут справжній скарб, юначе! — вигукнув старий солдат, поплескавши Люсьєна по лобі. — Я не літератор, але вашу статтю прочитав із превеликою втіхою. Оце паписали, так написали! Яке у вас легке перої Я зразу подумав: "Ну, тепер у нас побільшає передплатників".
