Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
В цю неділю нової п’єси не ставитимуть.
— Ходімо, я ще не обідала, — сказала Коралі, ведучи за собою Камюзо.
За годину Люсьєна визволила Береніка, подруга дитинства Коралі, жінка, хоч і огрядна, але тямуща й спритна.
— Лишайтесь тут! Коралі повернеться сама; вона хоч і зовсім прожене Камюзо, якщо він стане вам докучати, — сказала Береніка Люсьєнові. — Але ви радість її серця, ви сущий янгол і ви не захочете її розорити. Мені вона сказала, що вирішила все покинути, піти з цього раю й жити з вами в мансарді. О! Заздрісники та ревнивці вже повідомили її, що у вас жодного су за душею, що ви живете в Латинському кварталі! Я, звісно, вас не кину й поратиму ваше господарство. Але мені хотілося б заспокоїти сердешну дитину. Правда ж, добродію, ви надто розумний, щоб накоїти дурниць? Ох, скоро ви зрозумієте: з цим товстуном — вона стеменний труп, а ви для неї коханий, ви божество, якому вона віддасть і душу. Якби ви знали, яка мила моя Коралі, коли я з пею розучую її ролі! Скільки в ній дитячої зваби! Вона варта того, щоб господь послав їй сД'ного із своїх янголів, адже життя ніколи її не милувало. Вона була така нещасна в рідної матері, мати била її, а потім продала! Так, добродію, рідна мати продала власну дитину! Якби в мене була донечка, я б ходила за нею, як за моєю Коралі, вона ж мені за дитину. Оце вперше настала для неї щаслива пора, уперше їй так плескали. Ви там щось написали, а на другу виставу вже найняли добру клаку. Поки ви спали, приходив Бролар домовлятися з Коралі.
— Хто цей Бролар? — запитав Люсьєн: йому здалося, ніби він уже десь чув це ім’я.
— Верховода клакерів; він радився з Коралі, в яких місцях її викликати. Флоріна хоч і називає себе подругою Коралі, але може утяти з нею лихий жарт і приписати весь успіх собі. Ну, а на Бульварах тільки й мови, що про вашу статтю. Дивіться, ліжко просто князівське, — додала вона, поправляючи мереживне укривало.
Вона засвітила свічки. При їхньому світлі приголомшений Люсьєн і справді повірив, що він у палаці з чарівних казок "Скарбниці фей". Для оздоблення спальні, для завісок Камюзо повибирав найкоштовніші, найроз— кішніші матерії "Золотого кокона". Поет ступав по королівському килиму. На різьблених меблях із палісандрового дерева тремтіли відблиски світла. На білому мармуровому каміні стояло багато коштовних дрібничок. Коло ліжка лежав килимок із лебединого пуху, обшитий куницею. Чорні оксамитові пантофлі, підбиті пурпуровим шовком, обіцяли втіху ногам автора "Стокроток". Чудова лампа звисала зі стелі, оббитої шовком; скрізь стояли у жардиньєрках вишукані квіти, ніжний білий верес і камелії без запаху. Все тут дихало невинністю. Як можна уявити тут актрису і театральні звичаї? Береніка помітила Люсьєнове сум’яття.
— Правда, гарно? — спитала вона лукаво. — Хіба не краще вам буде кохатися тут, ніж на горищі? Не потурайте її нерозважливості, — додала вона, підсовуючи до Люсьєна чудовий столик із стравами, залишеними від обіду її господині, бо ще одного обіду не замовляли, щоб куховарка не здогадалася про присутність коханця.
Люсьєн добре пообідав. Береніка подала страви на карбованому сріблі, на розфарбованих порцелянових тарілках по луїдору штука. Ця розкіш схвилювала його душу, як ото вулична повія хвилює школяра оголеними при— падами і ногами в білих панчохах, що обтягують литки.
— От щасливець цей Камюзо! — скрикнув він.
— Щасливець? — перепитала Береніка. — Та він віддав би всі свої достатки, щоб опинитись на вашому місці й проміняти своє сиве волосся на ваші золоті кучері.
Пригостивши Люсьєна найчудовішим вином, яке Бордо приберігає для багатих англійців, вона запропонувала йому знов прилягти й подрімати, поки повернеться Коралі. Люсьєнові й самому хотілося поніжитись у пишній постелі. Береніка прочитала це бажання у поетових очах і зраділа за свою господиню. Було пів на одинадцяту, коли Люсьєн прокинувся, відчувши на собі закоханий погляд Коралі. Вона була в найзвабливішому пеньюарі. Люсьєн виспався, Люсьєн був тепер п’яний тільки коханням. Береніка вийшла, запитавши:
— О котрій взавтра вас будити?
— Об одинадцятій. Сніданок подаси в ліжко. До другої я не приймаю нікого.
О другій годині наступного дня актриса та її коханець були одягнуті і поводилися так церемонно, ніби поет приїхав із візитом до особи, якій він протегував. Коралі скупала, зачесала, одягла Люсьєна; послала купити йому дюжину гарних сорочок, дюжину краваток, дюжину носовичків у Кольйо і дванадцять пар рукавичок у гарній кедровій скриньці. Почувши стукіт екіпажа біля під’їзду, Коралі з Люсьеном кинулись до вікна. Вони побачили Камюзо, що виходив І8 розкішної маленької карети.
— Я ніколи не думала, — сказала Коралі, — що можна так зненавидіти людину і всю цю сухозлотицю.
— Я надто бідний і не смію приректи вас на руїну, — сказав Люсьєн, пройшовши у такий спосіб Кавдінську ущелину.
— Бідолашний котику, — сказала Коралі, пригортаючи Люсьєна до серця. — Значить, ти мене любиш?.. Я запросила пана де Рюбампре, — звернулася вона до Камюзо, — відвідати мене сьогодні вранці. Я думала, що ми поїдемо всі разом на Єлісейські Поля й обновимо карету.
— їдьте самі, — сумно сказав Камюзо, — я не обідатиму з вами. Сьогодні день народження моєї дружини, а я зовсім про це забув.
— Сердешний Мюзо! Як же тобі буде нудно! — скрикнула Коралі, кидаючись йому на шию.
Вона очманіла від щастя, дізнавшись, що обновить свою чудову карету вдвох з Люсьєном — вони поїдуть разом у Булонський ліс! У своьму захваті вона так пестила Камюзо, що могло здатися, ніби вона його дуже любить.
— Хотів би я мати змогу щодня дарувати вам по кареті, — сказав бідолаха, зітхнувши.
— їдьмо, добродію, вже друга година, — мовила актриса і, помітивши, що хлопець насупився, втішпла його чарівною гримаскою.
Коралі вистрибом збігла по сходах, тягнучи за собою Люсьєна. Камюзо плентався ззаду, наче тюлень, і не міг наздогнати їх. Поет заЗнав п’янких радощів: Коралі розцвіла від щастя, вопа всіх чарувала своїм сповпеним смаку й вишуканості убором. Париж Єлісейських Полів милувався коханцями. В одній з алей Булонського лісу їхня карета зустрілася з коляскою папі д’Еспар і пані де Баржетон, обидві дами здивовано подивилися на Люсьєна, але він відповів їм презирливим поглядом, то був погляд поета, який передчував свою близьку славу і владу. Та мить, коли він одним поглядом видав свої мрії про помсту, які так довго точили йому серце, була однією з найсолодших у його житті, і, мабуть, саме вона вирішила його долю. Люсьеном знову заволоділи фурії гордощів — він захотів повернутись у вищий світ для блискучої помсти, і вся світська марнота, потоптана колись ногами трудівника, члена Братства, знов опанувала його душу. Він зрозумів, чому Лусто так охоче напав у газеті на його ворогів. Лусто потурав його пристрастям, тоді як Братство, цей багатоликий учитель, лише приборкувало їх у ім’я понурої доброчесності та сумлінної праці, яка вже почала здаватись Люсьєнові непотрібною. Праця! Хіба це не смерть для душі жадібної до пасолод? Ось чому письменники так легко віддаються far niente бенкетам, улягають спокусам божевільної розкоші актрис та жінок напівсвіту! Люсьєн відчув непереможне бажання жпти так, як прожив він ці дві безумні ночі.
Обід у "Роше де Канкаль" був чудовий. Люсьєн зустрів тут усіх Флоріниних гостей, за винятком герцога й танцівниці, дипломата й Камюзо; замість них було двое знаменитих акторів і Гектор Мерлеп зі своєю коханкою, чарівною жінкою, на ім’я пані дю Валь-Нобль, найврод— ливішою й найелегантнішою серед жінок, що за тих часів утворювали в Парижі окремий світ і яких тепер із чемності називають лоретками. Люсьєп, проживши останні сорок вісім годин у раю, тепер пожинав успіх своєї
1 Иічогоперобство (ІТ.).
статті. Зустрівши захват і заздрощі, поет віднайшов свій гонор —* думка його заіскрилася, і він став тим Люсьеном де Рюбампре, ЯКИЙ протягом кількох місяців сяяв у літературному й артистичному світі Парижа. Фіно, цей зпавець талантів, який чув їх, як людожер свіжину, упадав за Люсьеном, намагаючись залучити його до лав підвладних йому журналістів. Люсьєп піддався на лестощі. Коралі помітила викрутні цього ловця талантів і спробувала остерегти Люсьена.
— Не зв’язуй себе обіцянками, любий, — сказала вона своєму поетові. — Тебе хочуть визискувати. Мп поговоримо ввечері.
— Та пу! — відказав Люсьєн.— Я досить сильний, щоб бути таким самим злим та підступним, як і вони.
Фіно, який, мабуть, не посварився через пробіли з Гектором Мерленом, тепер познайомив його з Люсьеном. Коралі та пані дю Валь-Нобль зустрілися по-дружньому і запобігали одпа перед одною ласкавими словами й послугами. Пані дю Валь-Нобль запросила Коралі з Люсьеном до себе на обід. Гектор Мерлен, найнебезпечніший з усіх присутніх тут газетярів, був маленький, сухий чоловічок зі стиснутими губами. Честолюбний аж надміру, заздрісний безмежно, він радів з усякого чужого лиха, використовував сутички між людьми і сам розпалював їх. Він був наділений неабияким розумом, але позбавлений сили волі; а втім, замість волі віп мав інстинкт, який непомильно вказує всім пройдисвітам шлях до золота і влади. Люсьєн і він не вподобали один одного, і не важко було зрозуміти чому. Мерлен мав погану звичку говорити вголос те, що Люсьєн притлумлював навіть у своїх думках. Коли подали десерт, здавалось, усі ці люди поєднані між собою найзворушливішою приязню, хоча кожен вважав себе вищим за всіх. Люсьєн, як нова людина, був у центрі уваги. Розмова точилася відверта. Тільки Гектор Мерлен не сміявся. Люсьєн запитав, у чому причина його стриманості.
— Я бачу, ви вступаєте в літературний світ і журналістику, не розлучившись з юнацькими мріями. Ви вірите в дружбу. А ми всі друзі або вороги залежно від обставин. Ми, не замислюючись, вражаємо один одного зброєю, яка повинна служити лише проти ворогів. Незабаром ви переконаєтеся, що добрими почуттями нічогісінько не досягнеш. Якщо ви добрий, станьте злим. Вудьте сварливим з розрахунку. Якщо ніхто не втаємничував вас у цей верховний закон, я вам його відкрию, тим самим виявивши до вас чималу довіру. Щоб вас любили, ніколи не кидайте своєї коханки раніше, ніж примусите її трохи поплакати.
