Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Обидва газетярі одразу ж зрозуміли один одного і дійшли мовчазної згоди, судячи з тих коротких фраз, якими вони півго— лосом обмінялися:

— У нього талант!

— Він буде вимогливий!

— О-о!

— Гаразд, гаразд!

— Мені завжди страшно, коли я вечеряю з французькими журналістами, — сказав німецький дипломат із спокійною і статечною добродушністю, глянувши на

Блонде, з яким він зустрічавея в графині де Монкорне. — Вам належить здійснити пророцтво Блюхера.

— Яке пророцтво? —— спитав Натан.

— Коли Блюхер у тисяча вісімсот чотирнадцятому році разом із Сакеном досяг вершин Монмартра, — пробачте, панове, що я нагадую про цей фатальний для вас день, — Сакен, великий грубіян, сказав: "О, тепер ми спалимо Париж!" — "Воронь вас боже! Франція загине ось від чого", — відповів Блюхер, показуючи на величезну виразку, що зяяла під їхніми ногами в долині Сени, огорнута вогнями й димом. — Слава богу, — додаа посол, помовчавши, — що в моїй країні нема газет. Я ще досі не отямився від страху, якого нагнав на мене отой хлопець у паперовому ковпаку: в десять років він уже розсудливий, як старий дипломат. І, далебі, мені здається, що сьогодні я вечеряю з левами й пантерами, які виявили мені честь, сховавши свої пазурі.

— Так воно і є, — сказав Блонде. — Ми могли б заявити й переконати всю Європу, що сьогодні ввечері ви, ваша світлосте, виригнули змія, що цей змій спокусив мадмуазель Туллію, найгарнішу з наших танцівниць, і звідси перейти до витлумачення Біблії, історії Єви і первородного гріха. Але будьте спокійні — ви наш гість.

— Це було б цікаво! — сказав Фіно.

— Ми могли б надрукувати не одне наукове дослідження про всі види зміїв, що зачаїлися в людських серцях, і довести, що особливо вони полюбляють оселятися в серцях дипломатів, — сказав Лусто.

. — Ми могли б навіть довести, що один з таких зміїв притаївся в цьому келиху, під вишнями в спирту, — додав Верну.

І ви цьому кінець кінцем повірили б, — сказав Віньйон послові.

— Панове, не випускайте своїх пазурів! — вигукнув герцог де Реторе.

— Вплив і могутність газети ще на своєму світанку" ~ сказав Фіно. — Журналістика нині в дитячому віці, але вона виросте. Через десять років усе підлягатиме гласності. Думка освітить усе, вона...

— Вона все розпаскудить — урвав його Блонде.

— Твоя правда, — сказав Клод Віньйон.

— Вона підноситиме на трон королів,— мовив Лусто.

— І руйнуватиме монархії, — додав дипломат.

— Отже, якби преси не було, — сказав Блонде, — її пе варто було б вигадувати. Але вона вже є, і ми живемо з неї.

— Вона вас і погубить,— сказав дипломат.— Хіба ви не бачите, що панування мас, — а ви ж їх нібито просвіщаєте, — перешкоджатиме піднесенню особистості і що, сіючи зерна самосвідомості в умах нижчих класів, ви пожпете бурю і станете її першими жертвами? Що б’ють у Парижі в першу чергу?

— Вуличні ліхтарі! — сказав Натан. — Але ми люди надто скромні, щоб цього боятися: щонайбільше, ми дамо тріщпну.

— Ви надто дотепний народ, і жодному уряду не дасте зміцнитися, — сказав посол. — Інакше ви своїми перами завоювали б Європу, ту саму, якої не зуміли втримати мечем.

— Газети — зло, — сказав Клод Віньйон. — Зло можна було б обернути собі на користь, але уряд воліє боротися з ним. Хай-но спробує. Хто зазнає поразки? Це ще побачимо.

— Безперечно, уряд, — сказав Блонде. — Я завжди буду такої думки. У Франції цінують дотеп понад усе, а газети мають зброю сильнішу, аніж дотепність усіх разом узятих дотепників — лицемірство Тартюфа.

— Блонде, Блонде, обережно! — сказав Фіно. — Тут сидять наші передплатники.

— Ти власник одного із складів отруйних речовин, ти й тремти. А я сміюся з ваших лавочок, хоча з них живу.

— Блонде має рацію,— сказав Клод Віньйон.— Замість піднятися до служіння громаді, газета зробилася знаряддям у руках партій, знаряддя стало предметом гендлю, а де. гендлюють, там, як відомо, втрачають і сором, і совість. Кожна газета, як каже Блонде, це лавочка, де торгують словами будь-якого забарвлення, на смак публіки. Якби видавалася газета для горбанів, у ній щодня доводилося б, які добрі та вродливі горбаті люди, які вони потрібні для суспільства. Газета існує не для того, щоб спрямовувати громадську думку, а щоб їй потурати. Тому всі газети рано чи пізно стануть боягузливими, підлими, лицемірними, брехливими й смертоносними — вони вбиватимуть думки, ідеї, людей і завдяки цьому процвітатимуть. Причому зло буде вчинено, а винного не буде — адже газета це щось таке абстрактне.

А нас — мене, Віньйона, тебе, Лусто, тебе, Блонде, тебе,] Фіно,— нас вважатимуть Арістідами, Платонами, Катона^ ми, мужами Плутарха, ми будемо зовсім невинні, ми ВИ-І миємо руки від усякої скверни. Наполеон назвав причину* цього морального — чи аморального, як собі хочете,— яви"*, ща, ось чудові слова, підказані йому вивченням діяльності Конвенту: "Колективні злочини ні на кого не покладають відповідальності". Газета може дозволити собі наймерзен— ніщі вибрики, і ніхто з винуватців не вважатиме себе особисто заплямованим.

— Але влада скоро видасть каральні закони, — сказав дю Брюель, — вони вже готуються. і

— Ба! — сказав Натан. — Закон безсилий проти фран^з цузької дотепності, найотруйнішої з усіх отруйних ре-"і човин! !

— Ідеї можна знешкодити тільки ідеями, — сказав— Віньйон. — Хоч терор та деспотизм і можуть придушити французький геній, наша мова чудово пристосована до натяків, до висловлювання подвійного змісту. Що жорстокіші будуть закони, то більших руїн завдаватиме дотепність, як ото вибухи пари в казані із закритим запобіжним клапаном. Припустімо, король зробить щось для добра країни. Якщо газета настроєна проти короля, все припишуть міністрові, і навпаки. Якщо газета замислила зухвалий наклеп, вона пошлеться на хибні відомості. Коли скривджена нею людина надумає скаржитись, вона перепросить за свою вільність. Якщо подадуть у суд, вона заявить, що від неї ніхто не вимагав спростувань; але якби спростувань вимагали, то наштовхнулись би на відмову в жартівливій формі,— вона, мовляв, вважає свій злочин за дрібничку. Нарешті газета висміє свою жертву, якщо та візьме гору. Якщо ж їй трапиться зазнати кари, заплатити надто великий штраф, вона виставить позовника ворогом свободи, рідного краю і просвітництва. Вона переконає всіх, що такий-то — злодій, а потім розтлумачить, що він найчесніша людина у королівстві. Одне слово, її злочини — дрібниці, а її кривдники — потвори! І вона здатна в той чи інший термін змусити своїх читачів усьому повірити. Потім те, що їй не до вподоби, виявиться непатріотичним, і вона завжди матиме рацію. Вона поверне віру в бога проти релігії, а королівську хартію проти короля; глузуватиме з суду, коли її там зачеплять, і хвалитиме його, коли він потуратиме пристрастям юрби. Щоб залучити перед

платників, вона вигадає иайзворушливіші казки і блазнюватиме, як Бобеш перед балаганом. Газета не пошкодує рідного батька, аби тільки якнайдотепніше посмішити і розважити читачів. Вона здатна уподібнитись акторові, якпй поклав у бутафорську урну прах рідного сина, аби плакати на сцені щирими слізьми, або коханці, ладній усім пожертвувати задля свого милого.

— Одне слово, це народ іп їо'іоі — вигукнув, уриваючи Віньйона, Блонде.

— Народ лицемірний і позбавлений великодушності, — підхопив Віньйон. — Він вижене зі свого середовища талант, як Афіни вигнали Арістіда. Ми побачимо, що газети, якими спочатку керували люди чесні, згодом попадуть до рук нікчем, що матимуть, проте, терпіння і гумову гнучкість — тобто якості, яких бракує геніям; або навіть опиняться в руках крамарів досить багатих, щоб купити ваше перо. Ми вже й тепер спостерігаємо щось подібне. А через десять років будь-який випускник колежу зможе уявити себе великою людиною, він забереться па газетну шпальту, щоб надавати ляпасів своїм попередникам; він стягне їх звідти за ноги і сам сяде на їхнє місце. Наполеон мав рацію, коли надів на пресу намордника. Я ладен побитися об заклад, що коли опозиційним газетам пощастить провести своїх людей до уряду, вони потім скинуть його з допомогою тих самих доказів і тих самих статей, які нині спрямовуються проти короля, і це станеться одразу, як тільки новий уряд у чомусь їм відмовить. А що більше робитиметься журналістам поступок, то вимогливішими ставатимуть газети. Журналістів-вискочнів замінять газетярі голодні й убогі. Болячка ця невигойна, вона зробиться ще злоякіс— нішою, ще нестерпнішою, і що дужче гнітитиме це лихо, то покірливіше його терпітимуть — аж доти, доки через надмір газет станеться вавілонське стовпотворіння. Ми всі, скільки нас тут є, знаємо, що цілковитим браком почуття вдячності газети переплюнуть королів, а в спекуляціях і розрахунках вони перевершать най— брудніших гендлярів; і що вони пожеруть усі наші таланти, щоранку змушуючи пас продавати їм екстракт свого мозку, але ми й далі працюватимемо на них, як робітники на ртутних копальнях, як і вони, знаючи, що нас чекає смерть. Он поруч із Коралі сидить юнак... як його

1 Тут: цілком, який він є (іт.).

звати? Люсьєн! Він вродливий, він поет, і, що для нього важливіше, — він розумний; і ось він уже хоче вступити у брудний вертеп продажної думки, іменований газетами, де він розтринькає свої найкращі задуми, висушить мозок, зіпсує душу, ступить на шлях анонімних підлот, які в словесній війні заміпяють воєнні хитрощі, грабунки, підпали і переходи в табір супротивника — як ото заведено в кондотьєрів. А коли він, як тисячі інших, змарнує свій прекрасний талант задля вигоди пайовиків газети, ці торговці трутизною покинуть його вмирати з голоду, коли він проситиме пити, або від спраги, коли він захоче їсти.

— Дякую, — сказав Фіно.

— Та, боже мій, я знав усе це, — сказав Клод Вінь— йон, — і все ж таки я на каторзі, а поява нового каторжника мене тішить. Блонде і я, ми вищі за тих, хто наживається на наших талантах, а проте вони завжди нас визискуватимуть. Бо в нас під розумом б’ється серце, бо нам бракує нещадної волі експлуататора. Ми ледачі, ми любимо споглядати, мріяти, а вони, розбестивши наш мозок, нас же потім звинуватять у безпутстві.

— Я гадала, що ви будете веселіші! — вигукнула Фло— ріна.

— Флоріна має рацію, — сказав Блонде.