Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан
— Аякже! І як я про це не подумала?
Гаррі витріщився на них обох.
— Фелікс-феліціс? — нарешті пробурмотів. — Не знаю... я його беріг...
— Для чого? — поцікавився Рон.
— Гаррі, що може бути важливіше за цей спогад? — здивувалася Герміона.
Гаррі не відповів. Образ маленької золотистої пляшечки вже тривалий час бентежив його уяву; невиразні й розпливчасті задуми, пов'язані з розривом між Джіні та Діном, а також з Роновим чомусь радісним бажанням побачити її з новим залицяльником, зароджувалися в глибині його свідомості й виринали на поверхню хіба що в снах або в дрімотно-примарному стані на межі сну й пробудження...
— Гаррі? Ти з нами чи де? — нагадала про себе Герміона.
— Що?.. А, так, звичайно, — відповів він, схаменувшись. — Ну що ж. Якщо не зможу поговорити зі Слизорогом удень, то хильну фелікса і зроблю ще одну спробу ввечері.
— Так і вирішили, — зраділа Герміона, а тоді встала й виконала граціозний пірует. — Місце... мужність... мудрість... — пробурмотіла вона.
— Ой, перестань, — попросив Рон, — мене й так уже нудить... швидше, заховай мене!
— Це не Лаванда! — роздратовано сказала Герміона, коли Рон пірнув їй за спину, бо на подвір'ї з'явилася ще одна пара дівчат.
— Класно, — визирнув Рон з-за Герміониного плеча, щоб перевірити. — Чого це вони такі невеселі?
— Це ж сестри Монтґомері, чого їм веселитися? Невже ти не чув, що сталося з їхнім меншим братом? — здивувалася Герміона.
— Якщо чесно, то я не встигаю стежити, що діється з родичами всіх учнів, — зізнався Рон.
— Та ж на їхнього брата напав вовкулака. Подейкують, що їхня мама відмовилася допомагати смертежерам. Одне слово, хлопчикові було тільки п'ять років, і він помер у лікарні Святого Мунґа, його не змогли врятувати.
— Помер? — приголомшено перепитав Гаррі. — Але ж вовкулаки не вбивають, вони лише перетворюють людину на собі подібних!
— Іноді вбивають, — заперечив Рон з незвично суворим виразом. — Я чув, що таке буває, коли вовкулаку заносить.
— А як звали того вовкулаку? — швидко запитав Гаррі.
— Кажуть, то був Фенрір Ґрейбек, — відповіла Герміона.
— Я так і знав... це маньяк, якому подобається нападати на дітей; мені про нього розповідав Люпин! — сердито пояснив Гаррі.
Герміона суворо на нього зиркнула.
— Гаррі, ти повинен добути спогад, — сказала вона. — Йдеться про те, щоб зупинити Волдеморта. Усі нинішні жахіття — на його совісті...
Угорі на замку пробамкав дзвін, і Герміона з Роном злякано підхопилися.
— Усе буде добре, — підбадьорив їх Гаррі, коли вони побігли до вестибюлю, де збиралися учні, що мали складати іспит з явлення. — Ні пуху!
— І тобі теж! — багатозначно глянула Герміона на Гаррі, і він повернув до підвалів.
Пополудні на уроці настійок було тільки троє учнів: Гаррі, Ерні та Драко Мелфой.
— Замолоді ще, щоб являтися? — добродушно поцікавився Слизоріг. — Не виповнилося сімнадцяти?
Усі захитали головами.
— Ну, що ж, — бадьоро сказав Слизоріг, — якщо нас так мало, то трошки розважимося. Зваріть мені щось таке кумедне!
— Добра думка, пане професоре, — по-підлабузницькому вигукнув Ерні, потираючи руки. А от Мелфой, навпаки, навіть не всміхнувся.
— А що ви маєте на увазі під "кумедним"? — роздратовано запитав він.
— Здивуйте мене чимось, — безтурботно відказав Слизоріг.
Мелфой невдоволено розгорнув "Прогресивну методику зіллєваріння". Увесь його вигляд свідчив, що для нього цей урок — марно згаяний час. Дивлячись на нього поверх свого підручника, Гаррі думав, що Мелфой, безперечно, волів би провести цей час у кімнаті на вимогу.
Це йому здавалося, чи Мелфой, як і Тонкс, почав худнути? Він був блідий, шкіра мала сіруватий відтінок, мабуть, тому, що останнім часом він нечасто бачив денне світло. Але в ньому зовсім не відчувалося самовдоволення, збудження або зверхності; де й ділося те чванство, що переповнювало його в "Гоґвортському експресі", коли він відверто вихвалявся завданням, яке йому доручив Волдеморт... з цього, подумав Гаррі, можна зробити лише один висновок: те загадкове завдання виконується погано.
Підбадьорений такою думкою, Гаррі погортав свою "Прогресивну методику зіллєваріння" і знайшов там детально виправлений Напівкровним Принцом рецепт еліксиру для створення радісного настрою. Чогось такого, здається, хотів Слизоріг, до того ж, еліксир міг би (серце в Гаррі аж закалатало) так поліпшити Слизорогові настрій, що той з радістю поділився б спогадом. От якби ж Гаррі переконав його покуштувати цей еліксир...
— Ну, на вигляд просто чудово-пречудово, — сплеснув руками Слизоріг десь через півтори години, коли Гаррі показав йому яскраво-жовтий вміст свого казанка. — Еліксир радості, якщо не помиляюся? А що це пахне? Ммм... ти додав гілочку м'яти? Нетрадиційно, Гаррі, але як натхненно. Ще б пак, м'ята служитиме противагою до випадкових побічних ефектів — гучного співу і смикання за носи... Хлопче, я просто не уявляю, де в тебе беруться такі блискучі ідеї... хіба що...
Гаррі ногою заштовхнув Принців підручник глибше в сумку.
— ...це в тобі проявляються мамині гени!
— О... так, мабуть, — полегшено зітхнув Гаррі.
Ерні набурмосився — заради того, щоб хоч раз перевершити Гаррі, він придумав свій власний відвар, але він чомусь скипівся й злипся, утворивши на дні казанка фіолетову галушку. Мелфой з кислим обличчям уже складав речі — Слизоріг сказав про його гикальний розчин "так собі".
Продзвенів дзвоник, і Ерні з Мелфоєм відразу вийшли.
— Пане професоре, — почав було Гаррі, але Слизоріг швиденько озирнувся; побачивши, що в класі, крім нього й Гаррі, вже нікого не лишилося, він чкурнув до виходу.
— Пане... пане професоре, чи не хотіли б ви скуштувати мій відвар?.. — розпачливо гукнув йому вслід Гаррі.
Та Слизоріг уже зник. Розчарований Гаррі вилив з казанка еліксир, зібрав речі, вийшов з підвалу й помалу почав підійматися сходами до вітальні.
Рон і Герміона повернулися пізно пополудні.
— Гаррі! — вигукнула Герміона, пролазячи крізь отвір за портретом. — Гаррі, я склала!
— Молодчина! — похвалив він її. — А Рон?
— Він... трохи недотяг, — прошепотіла Герміона, коли в приміщення, горблячись, увійшов смутний і невеселий Рон. — Йому просто не пощастило, малесенька дрібничка, екзаменатор помітив, що він залишив на місці старту половину брови... А тобі як пішло зі Слизорогом?
— Ніяк, — зітхнув Гаррі, коли Рон підійшов. — Не пощастило, старий, але наступного разу складеш... ми будемо разом.
— Мабуть, — похмуро погодився Рон. — Але ж півброви! Яка йому різниця!
— Розумію, — заспокоювала його Герміона, — це таки несправедливо...
За вечерею друзі на всі заставки кляли екзаменатора з явлення, і Рон трошки повеселів, тож по дорозі з Великої зали до вітальні можна було поговорити про ситуацію зі Слизорогом та його спогадом.
— То що, Гаррі... використаєш фелікс-феліціс чи ні? — присікався Рон.
— Мабуть, так буде краще, — погодився Гаррі. — Навряд чи мені потрібна вся пляшечка, то ж на цілих дванадцять годин... вип'ю один великий ковток. Дві-три години мені вистачить.
— Це таке класне відчуття, коли його вип'єш, — згадував Рон. — Ніби вже ніколи не помилятимешся.
— Що ти мелеш? — засміялася Герміона. — Ти ж його ніколи не пив!
— Але ж я думав, що випив, — сказав Рон таким тоном, наче пояснював очевидне. — А це майже те саме...
Друзі побачили, як Слизоріг зайшов до Великої зали, і, добре знаючи, що він за їжею не поспішає, певний час сиділи у вітальні, розробляючи план, щоб Гаррі пішов до кабінету Слизорога аж тоді, як той туди повернеться. Коли сонце торкнулося верхівок дерев Забороненого лісу, вони вирішили, що вже час, переконалися, що Невіл, Дін і Шеймус залишаються у вітальні, і прокралися до хлопчачої спальні.
Гаррі дістав з самого дна валізи скручену шкарпетку й вийняв з неї невеличку блискучу пляшечку.
— Ну, будьмо, — сказав Гаррі, підніс її до губ, і відпив акуратно відміряний ковток.
— Ну, як воно? — прошепотіла Герміона.
Гаррі якусь мить мовчав. А тоді, повільно, але невідворотно його охопило п'янке відчуття безмежності власних можливостей; йому здавалося, що він здатен на все — на все, що завгодно... а здобути Слизорогів спогад було тепер не тільки можливо, а й неймовірно легко...
Він з усмішкою звівся на ноги, впевнений у собі, як ніколи.
— Чудово! — вигукнув він. — Справді чудово! Що ж... іду до Геґріда.
— Що? — в один голос ошелешено зойкнули Рон і Герміона.
— Ні, Гаррі... ти мав іти до Слизорога, пам'ятаєш? — наполягала Герміона.
— Та де там, — рішуче заперечив Гаррі. — Я йду до Геґріда, маю настрій сходити до Геґріда.
— Ти маєш настрій ховати велетенського павука? — приголомшено перепитав Рон.
— Так, — відповів Гаррі, витягаючи з сумки плаща-невидимку. — Я відчуваю, що треба там сьогодні побувати. Розумієте, про що я?
— Ні, — так само в один голос відповіли Рон і Герміона, тепер уже відверто стривожені.
— Сподіваюся, це справді фелікс-феліціс? — Герміона стурбовано подивилася на пляшечку проти світла. — Чи не було в тебе іншої пляшечки, з... навіть не знаю...
— З есенцією божевілля? — припустив Рон, а Гаррі тим часом накинув на плечі плащ-невидимку.
Гаррі засміявся і Рон з Герміоною стривожилися ще дужче.
— Повірте, — сказав Гаррі. — Я знаю, що роблю... чи принаймні... — він упевнено попрямував до дверей, — це знає фелікс.
Він натяг плаща-невидимку ще й на голову і почав спускатися по сходах; Рон з Герміоною побігли за ним. Зійшовши вниз, Гаррі вислизнув крізь відчинені двері.
— Що ти там робив з нею? — заверещала Лаванда Браун, дивлячись просто крізь Гаррі на Рона з Герміоною, що вийшли разом з хлопчачої спальні. Гаррі почув, як Рон щось лопотів, і швидко перетнув кімнату, залишаючи їх позаду.
Пролізти крізь отвір за портретом виявилося легко; коли він підійшов, саме заходили Джіні й Дін, і Гаррі ковзнув між ними, при цьому ненароком зачепивши Джіні.
— Дін, не штовхайся, — сердито сказала дівчина. — Ти завжди мене підштовхуєш... я й сама можу чудово зайти...
Портрет у Гаррі за спиною став на місце, але він ще встиг почути, як Дін сердито огризнувся... Відчуваючи дедалі більшу радість, Гаррі крокував замком. Не треба було й скрадатися, бо ніхто не траплявся назустріч, але це його анітрохи не дивувало: цього вечора удача вела його за руку.
Звідки Гаррі знав, що треба йти саме до Геґріда, пояснити він би не зміг.
