Українська література » Зарубіжна література » Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан

Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан

Читаємо онлайн Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан

Якщо я не помиляюся, тебе теж колись вабила роль учителя.

— І зараз вабить, — відповів Волдеморт. — Я просто дивувався, чому ти... до тебе так часто звертаються за порадами з міністерства, тобі, здається, двічі пропонували посаду міністра...

— Якщо точніше, то тричі, — виправив Дамблдор. — Але міністерська кар'єра мене ніколи не приваблювала. І знову, мені здається, в цьому ми схожі.

Волдеморт без посмішки кивнув головою і відпив ще ковточок вина.

Дамблдор не порушував мовчанки, що запала між ними, але з доброзичливим виглядом чекав, коли заговорить Волдеморт.

— Я повернувся, — сказав той за якийсь час, — пізніше, мабуть, ніж цього очікував професор Діпіт... однак я повернувся, щоб знову попросити те, чого не зміг отримати тоді через мій, за його словами, надто юний вік. Я прийшов попросити в тебе дозволу повернутися в цей замок, щоб стати вчителем. Ти, мабуть, знаєш, що я багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов. Я можу показати й розказати твоїм учням таке, чого вони не навчаться від жодного іншого чаклуна.

Дамблдор довго дивився на Волдеморта поверх келиха, перш ніж знову заговорив.

— Так, я знаю, що ти багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов, — спокійно погодився він. — Чутки про твої діяння, Томе, дійшли до твоєї старої школи. Мені б не хотілося вірити, що вони правдиві бодай наполовину.

На Волдемортовім обличчі не ворухнувся жоден м'яз, коли він прорік:

— Велич викликає заздрість, заздрість породжує злобу, злоба плодить брехню. Ти мав би це знати, Дамблдоре.

— То ти називаєш "величчю" те, що робиш? — делікатно запитав Дамблдор.

— Безперечно, — відповів Волдеморт, і його очі спалахнули червоним полум'ям. — Я експериментував; я бував на межі й сягав чарами туди, де ніхто ще не наважувався бувати...

— Певними чарами, — спокійно виправив його Дамблдор. — Певними. Бо є такі чари, щодо яких ти залишаєшся... вибач мені... цілковитим неуком.

Волдеморт уперше посміхнувся. Це був глузливий вищир, зловісний оскал — гірший за найлютіший погляд.

— Давня суперечка, — м'яко сказав він. — Одначе, Дамблдоре, я ще не бачив підтверджень твого припущення, що любов могутніша за мої чари.

— Можливо, ти не там шукав? — припустив Дамблдор.

— А де ж знайти краще місце для моїх пошуків, ніж тут, у Гоґвортсі? — запитав Волдеморт. — Дозволиш мені повернутися? Дозволиш мені поділитися своїми знаннями з учнями? Я пропоную тобі себе і свій талант. Я в твоєму розпорядженні...

Дамблдор підняв брови.

— А що буде з тими, хто зараз у твоєму розпорядженні? Що станеться з тими, хто називає себе... ходять такі чутки... смертежерами?

Волдеморт, як помітив Гаррі, не сподівався, що Дамблдор про це знає; Волдемортові очі знову спалахнули червоним, а щілинки-ніздрі сіпнулися.

— Мої друзі, — сказав він після секундної паузи, — робитимуть свою справу й без мене.

— Я радий, що ти вважаєш їх друзями, — сказав Дамблдор. — Бо в мене склалося враження, що вони твої слуги.

— Ти помиляєшся, — заперечив Волдеморт.

— Отже, якщо я вирішу відвідати сьогодні "Кабанячу голову", то не побачу там, як їхня компанія... Нот, Розьє, Мульцибер, Дологов... чекає твого повернення? Справді вірні друзі, якщо в такий сніг серед ночі забралися так далеко лише для того, щоб побажати тобі успіху у спробі здобути посаду вчителя.

Поза сумнівом, Волдемортові було неприємно довідатися, що Дамблдор детально знає, з ким він подорожує; однак він блискавично опанував себе.

— Ти, як завжди, всезнаючий, Дамблдоре.

— Та ні, просто товаришую з тамтешнім шинкарем, — просто сказав Дамблдор. — А зараз, Томе...

Дамблдор поставив порожнього келиха й випростався в кріслі, склавши докупи в характерному жесті кінчики пальців.

— ...поговорімо відверто. Чому ти прибув серед ночі, оточений посіпаками, проситися на роботу, якої, як ми з тобою знаємо, ти зовсім не прагнеш?

Волдеморт зобразив холодне здивування.

— Роботу, якої не прагну? Та навпаки, Дамблдоре, я навіть дуже її прагну.

— Так, ти прагнеш повернутися в Гоґвортс, але не хочеш бути вчителем — так само, як не хотів ним бути у вісімнадцять років. Чого тобі треба, Томе? Хоч раз попроси відверто.

Волдеморт посміхнувся.

— Якщо не хочеш давати мені роботу...

— Та вже ж не хочу, — підтвердив Дамблдор. — І не сумніваюся, що ти цього й очікував. Проте ти прийшов, ти попросив, а отже, ти маєш якусь мету.

Волдеморт звівся на ноги. Він уже зовсім не був схожий на Тома Редла; обличчя його пашіло люттю.

— То це останнє твоє слово?

— Останнє, — теж підвівся Дамблдор.

— Тоді нам більше нема про що говорити.

— Нема, — погодився Дамблдор, і його обличчя оповив глибокий смуток. — Давно минув той час, коли я ще міг налякати тебе палаючою шафою й примусити розплатитися за твої злочини. А як би я цього хотів, Томе... як би я хотів...

Ще мить, і Гаррі закричав би, попереджаючи Дамблдора: він був упевнений, що Волдемортова рука смикнулася до кишені з чарівною паличкою; але ця мить минула, Волдеморт повернувся спиною, вийшов і двері за ним зачинилися.

Гаррі відчув, як Дамблдорові пальці знову стиснули його руку, й за кілька секунд вони вже стояли у тім самім кабінеті, лише на підвіконні не було снігу, а Дамблдорова рука знову була чорна й нежива.

— Навіщо? — одразу запитав Гаррі, дивлячись Дамблдорові у вічі. — Навіщо він приходив? Ви про це дізналися?

— Маю певні здогади, — відповів Дамблдор, — але не більше.

— Які здогади, пане директоре?

— Розкажу тобі, Гаррі, тоді, як здобудеш отой спогад професора Слизорога, — сказав Дамблдор. — Коли матимеш цю останню частинку складанки, все, сподіваюся, стане ясно... нам обом.

Гаррі аж кипів з цікавості, і хоч Дамблдор уже підійшов до дверей і відчинив їх йому, він не зразу зрушив з місця.

— Пане директоре, він що — знову хотів отримати посаду вчителя захисту від темних мистецтв? Він не сказав...

— Безперечно, він цілився саме на цю посаду, — відповів Дамблдор. — Наслідки нашої короткої зустрічі це тільки підтвердили. Бачиш, після того, як я відмовив у цій посаді Лордові Волдеморту, жоден учитель захисту від темних мистецтв не втримався в нашій школі більше як рік.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —

Незнаходжувана кімната

Увесь наступний тиждень Гаррі сушив собі голову, як переконати Слизорога поділитися з ним справжнім спогадом, однак жодної геніальної думки мозкові хвилі не принесли, тож він знову взявся за те, чому присвячував найбільше часу, коли бував розгублений: за перечитування підручника настійок — у надії, що Принц нашкрябав там на полях щось корисне, як це досі бувало багато разів.

— Ти там нічого не знайдеш, — твердо заявила Герміона у неділю пізно ввечері.

— Не починай, Герміоно, — сказав Гаррі. — Якби не Принц, Рон тут зараз не сидів би.

— Сидів би, якби ти уважно слухав Снейпа ще в першому класі, — не здавалася Герміона.

Гаррі пропустив її зауваження повз вуха. Він щойно знайшов закляття ("Сектумсемпра!"), нашкрябане над інтригуючою приміткою "Для ворогів", і йому аж свербіло його випробувати, але на очах у Герміони такого не зробиш. Тому він нишком загнув кутик потрібної сторінки.

Друзі сиділи біля каміна у вітальні; там уже нікого не було, крім кількох колег-шестикласників. Трохи раніше тут панував гамір, коли всі повернулися з вечері й побачили на дошці оголошень нове повідомлення про дату іспиту з явлення. Ті, кому вже виповнилося або мало виповнитися сімнадцять років у день іспиту, двадцять першого квітня, могли записатися на додаткові тренування, що мали відбуватися (під посиленим наглядом) у Гоґсміді.

Рон запанікував, коли прочитав оголошення; він досі не опанував явлення й боявся, що провалить іспит. Герміона, котрій уже двічі вдалося явитися, була трохи впевненіша, а Гаррі, якому виповнювалося сімнадцять аж за чотири місяці, все одно не мав права складати іспити, незалежно від того, готовий він був би до них чи ні.

— Зате ти вмієш являтися! — нервово буркнув Рон. — У липні складеш запросто!

— Мені лише раз це вдалося, — нагадав Гаррі; на минулому уроці він нарешті спромігся зникнути і знову матеріалізуватися всередині свого обруча.

Згаявши море часу на те, щоб побідкатися через своє невміння являтися, Рон тепер квапився закінчити складнючий реферат для Снейпа; Гаррі й Герміона вже його написали. Гаррі не сумнівався, що отримає за нього низьку оцінку, бо він не погоджувався зі Снейпом щодо найкращих методів боротьби з дементорами, але його це не турбувало: усі його думки зараз були про Слизорогів спогад.

— Кажу тобі, Гаррі, що той дурний Принц тобі не допоможе! — підвищила голос Герміона. — Примусити когось зробити те, що ти хочеш, можна лише закляттям "Імперіус", але воно заборонене...

— Я це знаю, дякую, — буркнув Гаррі, не зводячи очей з книжки. — Тому я й шукаю щось інше. Дамблдор казав, що сироватка правди тут не подіє. Має бути щось інше — якесь зілля чи закляття...

— Ти йдеш не тим шляхом, — не вгавала Герміона. — Дамблдор каже, що лише ти можеш здобути той спогад. Це означає, що ти єдиний можеш переконати Слизорога. Отже, підсипати йому зілля не треба — це міг би зробити хто завгодно...

— Як правильно писати "збройний"? — запитав Рон, щосили трусячи пером і дивлячись у пергамент. — Це ж не може бути "3... А... Д..."

— Ні, не може, — підсунула до себе Ронів реферат Герміона. — І "оракул" теж починається не з літер "С... Р... А...". Що це в тебе за перо?

— Самозвіряльне перо від Фреда й Джорджа... але, мабуть, чари вже вивітрились...

— Мабуть, — показала Герміона на назву реферату, — бо треба було писати про те, як подолати дементорів, а не "туалеторів", і я не пригадую, щоб ти міняв ім'я й прізвище на "Руні Ввазусруні".

— Ой! — приголомшено глянув Рон на свій пергамент. — Тільки не кажи, що доведеться все переписувати!

— Усе нормально, ми це виправимо, — підсунула Герміона до себе реферат і вийняла чарівну паличку.

— Я люблю тебе, Герміоно, — сказав Рон, падаючи на крісло і втомлено тручи очі.

Герміона ледь-ледь зашарілася й сказала:

— Дивися, щоб Лаванда не почула.

— Не почує, — буркнув собі під ніс Рон. — Або й почує... і порве зі мною...

— Чому ти сам з нею не порвеш, якщо так цього хочеш? — здивувався Гаррі.

— А ти хоч раз із кимось поривав? — спитав Рон.

Відгуки про книгу Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: