Будденброки - Манн Томас
Ганно вижив, і добрий доктор порадив особливе харчування й пильний догляд за дитиною, щоб минути небезпечну пору, коли в неї почнуть прорізуватися зуби. Та все ж, як тільки крізь ясна пробився перший біленький зубок, малого почало судомити. Потім корчі верталися кілька разів, у ще тяжчій і страшнішій формі. Знову дійшло до того, що старий лікар мовчки стискав батькам руки… Дитина лежала цілком виснажена, застиглий погляд оточених тінями очей, спрямований кудись убік, свідчив про те, що хвороба зачепила мозок. Здавалося, що, може, й краще було б, якби настав кінець.
Проте Ганно переборов недугу, очі почали розрізняти навколишній світ, і хоч перебуті злигодні затримали його розвиток, хоч він надто повільно вчився ходити й говорити, все ж таки безпосередня небезпека йому вже не загрожувала.
Ганно був тендітний і досить високий як на свій вік.
Русяве, ледь хвилясте, дуже м'яке волосся після хвороби почало надзвичайно швидко рости і скоро спадало вже аж на плечі, що тонули в згортках широкої, схожої на фартушок дитячої сукенки. У хлопцеві виразно проступала родинна схожість. З самого початку видно було, що руки в нього будденброківські: широкі, трохи закороткі, але дуже гарні; ніс достеменно такий, як у батька й прадіда, хоч ніздрі начебто мали стати ще витонченіші. Зате в нижній частині обличчя, довгастій і вузькій, не було нічого ні будденброківського, ні крегерівського, її хлопець успадкував від материного роду, а надто вуста, що вже тепер стискалися якось болісно й тривожно… Згодом ті вуста дедалі дужче личили до виразу його дивовижних, золотаво-брунатних очей, обведених синюватими тінями…
Так почав своє життя малий Ганно: батько дивився на сина із стриманою ніжністю, мати дбайливим оком стежила, щоб він був доглянутий і вбраний, тітка Антонія обожнювала його, а бабуся Елізабет і дядько Юстус обдаровували олов'яними солдатиками та дзигами. І коли на вулиці з'являвся його гарненький візочок, люди дивилися на нащадка Будденброків з цікавістю й надією. Поки що його гляділа нянька, шановна мадам Дехо, але вже вирішено, що в новому будинку її заступить Іда Юнгмаи, а пані Елізабет пошукає собі іншу помічницю…
Сенатор Будденброк здійснив свої плани. Він без жодних труднощів придбав ділянку на Рибальській, а будинок на Брайтештрасе, за продаж якого відразу ж з понурою міною взявся маклер Гош, купив Стефан Кістенмакер: родина в нього росла, а він з братом заробляв на червоному вині добрі гроші. Будівництво доручили панові Фойгтові, і невдовзі по четвергах, у родинному колі, вже можна було, розгорнувши докладне креслення, помилуватися чудовим майбутнім домом; каріатидами з пісковика, що підтримували закритий балкон, пласким дахом, про який Клотільда протягло й радісно зауважила, що там можна буде пити каву після обіду… Навіть з нижніми приміщеннями на Менгштрасе, які мали спорожніти, бо сенатор вирішив перенести на Рибальську й свою контору, теж усе владналося швидко і якнайкраще: їх винайняло міське товариство страхування майна від пожежі.
Настала осінь, старий сірий будинок обернувся в купу уламків, а як минула зима, над його просторими льохами почав здійматися новий дім Томаса Будденброка. В місті не було цікавішої теми: "Оце-то будинок! Класний! Найкращий на всю околицю! Ліпшого, мабуть, і в Гамбурзі немає! Але ж і коштує, либонь, добру купу грошей. Старий консул напевне не пішов би на таке марнотратство…"
Сусіди в будинках із шпичастими дахами стояли біля вікон, дивилися, як на риштуванні працюють робітники, раділи, що будівля росте, як з води, і вгадували, коли відбудеться освячення нового дому.
Нарешті той день настав, і відсвятковано його за всіма звичаями. Нагорі, на пласкому даху, старший муляр виголосив промову, а скінчивши, кинув через плече пляшку шампанського; водночас між піднятими прапорами загойдався на вітрі важкий вінок з троянд і гілля, перев'язаний барвистими стрічками. Потім у сусідній корчмі для всіх робітників накрито святковий стіл: пиво, бутерброди, сигари. Сенатор Будденброк з дружиною і маленьким сином, якого несла на руках мадам Дехо, пройшов поміж столами в низькому приміщенні і подякував робітникам, що пили за його здоров'я.
Надворі Ганно знову посадили у візочок, і Томас з Гердою перейшли на другий бік вулиці, щоб ще раз глянути на червоний фасад з білими каріатидами. Там, перед маленькою квітковою крамничкою з вузькими дверима І скромною вітриною, де на зеленій скляній підставці видніло кілька горщиків з лілеями, стояв Іверсен, господар крамнички, білявий велетень у вовняній куртці, і його дружина, набагато тендітніша, з смаглявим, південного типу обличчям. Вона тримала однією рукою чотири– чи п'ятирічного хлопчика, другою гойдала візочок, де спало немовля, і, видно, була знову при надії.
Іверсен низько й незграбно вклонився, а його дружина, не перестаючи гойдати візочок, спокійно й пильно роздивлялася чорними довгастими очима на Герду, що наближалася до неї під руку з чоловіком.
Томас спинився й показав паличкою на вінок угорі.
– Гарно ви його сплели, Іверсене!
– То не я, пане сенатор. То робота моєї жінки.
– Ага! – тільки й мовив сенатор, ледь закинув голову і глянув на пані Іверсен ясним, відвертим, приязним поглядом. Тоді, ні слова більше не сказавши, попрощався ввічливим помахом руки,
Розділ шостий
Якось у неділю, на початку липня, – сенатор Будденброк уже з місяць жив у новому будинку, – пані Перманедер підвечір навідалась до брата. Вона поминула холодний мурований вестибюль з барельєфами за мотивами Торвальдсена[65], звідки праворуч вели двері до контори, подзвонила в двері ліворуч, які можна було відчинити з кухні, натиснувши на гумову кульку, і в просторому передпокої, де коло сходів стояв ведмідь, Тібуртіусів подарунок, довідалась від служника Антона, що сенатор ще працює.
– Чудово, – мовила Тоні. – Дякую, Антоне, я піду до нього.
Але вона спершу поминула двері до контори й пройшла трохи далі праворуч, туди, де вгору здіймалася грандіозна сходова клітка. На другому поверсі її оточувало лите чавунне поруччя, а на третьому вона переходила в простору галерею з білими колонами, що виблискували позолоченими капітелями; з моторошної висоти скляної стелі звисала величезна позолочена люстра.
– Аристократично! – вдоволено мовила пані Перманедер, дивлячись на цю осяйну розкіш, яка для неї була просто втіленням сили, блиску й тріумфу Будденброків. Та враз похопилася, що прийшла сюди з сумною справою, і поволі рушила до входу в контору.
Томас був там сам, сидів на своєму місці біля вікна й писав листа. Він скинув очі, звів брову і простяг сестрі руку.
– Добрий вечір, Тоні, що скажеш доброго?
– Ох, доброго мало, Томе!.. Знаєш, твоя сходова клітка просто чудова}.. А ти сидиш тут потемки й пишеш?
– Так… дуже нагальний лист. То, кажеш, доброго мало? Ну, так чи інак, вийдімо в садок, там приємніше. Ходімо.
Коли вони йшли передпокоєм, з другого поверху долинуло тремтливе скрипкове адажіо.
– Послухай! – мовила пані ІІерманедер і на хвильку спішилася. – Герда грає. Божественно! О господи, ця жінка справжня фея! А як там Ганно, Томе?
– Десь, мабуть, вечеряє з Ідою. Погано, що він і досі не навчився як слід ходити…
– Дарма, Томе, він ще своє надолужить! Ну як, задоволені ви Ідою?
– О, хіба нею можна бути незадоволеним…
Вони пройшли передпокій, поминули кухню і, відчинивши засклені двері, двома східцями спустилися у гарний, запашний квітник.
– Ну, то що? – запитав сенатор.
Було тепло й тихо. Рівно порозмірювані грядки сповнювали вечірнє повітря пахощами, а з фонтана, обсадженого високими синюватими півниками, у темне небо, де вже мерехтіли перші зірки, з лагідним плескотом здіймався струмінь води. В глибині садка невеличкі сходи з двома низенькими обелісками по боках вели на посипаний жорствою майданчик, де побудована була відкрита дерев'яна альтанка. В ній за опущеною тоненькою завісою стояло кілька садових стільців. Ліворуч ділянку відмежовувала мурована огорожа, а праворуч до саду прилягала бічна стіна сусіднього будинку, вся взята в дерев'яні грати, які з часом мав повити плющ. Обабіч східців і навколо майданчика з альтанкою росло кілька кущів порічок і агрусу. На весь садок було тільки одне велике дерево – сучкуватий волоський горіх, що ріс ліворуч коло огорожі.
– Річ у тому, – нерішуче почала пані Перманедер, коли вони поволі рушили посипаним жорствою майданчиком, – що Тібуртіус пише…
– Клара?! – вигукнув Томас. – Прощу, кажи швидше, не тягни!
– Так, Томе, вона злягла, їй дуже погано. Лікар боїться, що це туберкульоз… туберкульоз мозку… Аж вимовити страшно. Ось лист до мене від її чоловіка. А цей додаток – Тібуртіус каже, що в ньому написане те саме, – ми повинні віддати мамі, як трохи її підготуємо. А ось іще один додаток, також адресований мамі, його вже написала олівцем сама Клара, бачиш, як нерозбірливо. Тібуртіус каже, що ці рядки вона назвала останніми в своєму житті. Бо найгірше, що вона зовсім не бореться за життя. Вона завжди хотіла на небо… – схлипнула пані Перманедер і витерла сльози.
Сенатор, низько похиливши голову й заклавши руки за спину, мовчки йшов поряд з нею.
– Ти мовчиш, Томе… Та й правда, що можна сказати? І все це саме тепер, коли й Христіан лежить хворий у Гамбурзі…
Так воно й було. Хрнстіанова "мука" в лівому боці останнім часом так загострилася, обернулася на такий дошкульний біль, що він геть забув про всі свої менші прикрощі. Він не знайшов іншої ради, як написати матері, що хоче вернутися додому, під її догляд, кинув свою службу в Лондоні і вирушив у дорогу. Та, заледве добувшись до Гамбурга, зліг. Лікар знайшов у Христіана ревматизм суглобів і, вважаючи, що в такому стані далі їхати не можна, просто з готелю відправив його до лікарні. Тепер він лежав там і диктував своєму доглядачеві вкрай смутні листи…
– Атож, – тихо мовив сенатор, – видно, одна біда тягне за собою другу.
Тоні торкнулась рукою до його плеча.
– Але ти не повинен занепадати духом, Томе! Ти не маєш на це права! Тобі треба бути в Доброму настрої…
– Так, добрий настрій мені далебі здався б!
– Що з тобою, Томе?.. Скажи мені, якщо це не таємниця, чого ти позавчора, в четвер, був такий мовчазний цілий вечір?
– Ох… Справи, голубко.
