Будденброки - Манн Томас
І йдуть не в напрямку Піщаної, а звертають праворуч, по Брайтештрасе!
Дама в серпанку не вірить своїм очам. Та всі навколо неї бачать те саме. Натовп рушає в той бік, що й кур'єри. Чути голоси:
– Ні, ні, Будденброк! Не Гагенштрем!..
А з порталу, жваво розмовляючи, виходять якісь панове, завертають за ріг і швидко йдуть на Брайтештрасе, щоб першими встигнути з привітаннями.
Тоді дама підбирає накидку й пускається бігти. Вона біжить так, як, власне, дамі бігати не годиться. Серпанок зсувається й відслоняє розпашіле обличчя; та їй тепер байдуже. І хоч одна з її обшитих хутром калош весь час застряє в мокрому снігу й страшенно заважає йти, дама випереджає всіх. Вона перша досягає будинку на розі Пекарської, дзвонить, мов на гвалт, гукає служниці, яка відчиняє їй двері: "Ідуть, Катрін, ідуть!", вибігає сходами нагору, вривається до вітальні, де брат, і справді блідий, відкладає газету і зводить руку, ніби хоче захиститися від неї… Вона обіймає його й каже:
– Ідуть, Томе! Тебе вибрано, а Герман Гагенштрем провалився!
Це було в п'ятницю. А вже другого дня сенатор Будденброк стояв у ратуші перед кріслом небіжчика Джемса Меллендорфа в присутності батьків міста та представників громадської ради і складав таку присягу:
– Присягаюсь сумлінно виконувати свої обов'язки, скільки стане моєї сили дбати про добробут держави, твердо дотримуватись конституції, чесно порядкувати громадським майном і на службі, а також під час будь-яких виборів, не зважати ні на власну користь, ані на родинні чи дружні почуття. Присягаюсь пильнувати державних законів і ставитись справедливо до кожного, чи він буде багатий, чи вбогий. Присягаюсь не розголошувати того, чого не слід розголошувати, а особливо тримати в таємниці те, що мені буде таємно довірене. І хай поможе мені господь!
Розділ п'ятий
Наші бажання та вчинки випливають з певних потреб наших нервів, які важко визначити словами. Те, що в Томаса Будденброка вважали за "франтуватість" – його увага до свого зовнішнього вигляду, нахил до розкоші в туалетах, – насправді було чимось зовсім інакшим. Спочатку – тільки прагненням ділової людини завжди почувати себе акуратною і бездоганною з ніг до голови, оскільки це почуття додавало впевненості. Але з роками вимоги, які він ставив сам до себе і які люди з його оточення ставили до його здібностей і сили, зростали. Він був переобтяжений повинностями, власними й громадськими. На засіданні ради, коли ділили обов'язки між сенаторами, йому випало керувати відділом податків. Але він клопотався ще й залізницею, митом та іншими державними справами, і на незчисленних засіданнях різних правлінь та контрольних комісій, де він після виборів неодмінно головував, йому доводилось мобілізовувати всю свою обережність, люб'язність і гнучкість, щоб не зачепити гонору куди старших за себе людей, на вигляд нібито коритися їхньому багаторічному досвідові, а все ж тримати владу в своїх руках. І як не дивно, а водночас зростала і його "франтуватість", тобто потреба відсвіжуватися, фізично оновлюватися, кілька разів на день міняти вбрання, щоб почувати себе відпочилим і бадьорим. Це означало, що хоч Томас Будденброк мав усього лише тридцять сім років, він почав занепадати на силі й швидко виснажуватись…
Коли добрий доктор Грабов радив Томасові більше відпочивати, той відповідав:
– О ні, любий докторе, про це ще мені рано думати!
Цим він хотів сказати, що повинен ще дуже багато всього зробити, поки відчує – може, в далекому майбутньому, – що досяг мети й здобув собі право на відпочинок. Насправді ж він не дуже вірив, що такий час настане. Його щось штовхало вперед і не давало спокою. Навіть коли він нібито відпочивав – скажімо, після обіду, з газетою в руках, поволі, але якось завзято підкручуючи гострі кінчики вусів, – на його блідих скронях проступали жилки, а в голові роїлися тисячі планів. І він так само поважно розмірковував над якимось торговельним маневром чи публічним виступом, як і над своїм наміром поповнити нарешті запас білизни, аби хоч тут на якийсь час мати почуття, що все доконано і впорядковано.
Такі закупки й обнови давали йому хвилинне вдоволення, заспокоювали душу, і він не остерігався зайвих витрат, бо останніми роками торгівля йшла так успішно, як хіба за часів його діда. Фірма здобула собі славу не тільки в місті, а й далеко за його межами, і пошана до неї серед купецтва дедалі зростала. Кожен, хто заздрісно, а хто з дружньою прихильністю, складав ціну його працьовитості й спритності, тим часом як сам він надаремне прагнув спокійної, впорядкованої діяльності, бо з розпачем усвідомлював, як відстає дійсність від задумів, породжуваних його творчою уявою.
Ось чому, коли влітку того ж таки шістдесят третього року сенатор Будденброк надумав збудувати собі новий великий дім, то була аж ніяк не зарозумілість. Щаслива людина з місця не рушає. Томаса Будденброка спонукав до цього внутрішній неспокій. Городяни сміливо могли приписати цей задум його "франтуватості", бо находив він з того самого джерела. Новий дім, докорінна зміна зовнішніх умов, пакування, переїзд, розташування на новому місці, без усього старого, зайвого, того, що осіло за минулі роки, – ця перспектива давала сенаторові почуття чистоти, оновлення, свіжості, цнотливості, снаги… А йому, певне, дуже потрібне було таке почуття, бо він палко вхопився за свою ідею і навіть уже. наглядів собі місце.
То була досить велика ділянка землі в нижньому кінці Рибальської. Продавався старий, посірілий, занедбаний будинок; господарка і єдина мешканка його, стара панна, остання парость забутої родини, недавно померла. На тому місці сенатор хотів збудувати свій дім і, йдучи в гавань, пильно придивлявся до нього. Сусідство його вдовольняло? добротні міщанські будинки з шпичастими дахами. Найскромиіший з них був той, що стояв навпроти, вузенький, з квітковою крамничкою внизу.
Томас Будденброк ревно взявся здійснювати свій задум. Він прикинув, скільки треба коштів, і хоч виходила чимала сума, вирішив, що може її виділити, не зашкодивши фірмі. А проте аж зблід, подумавши, що все це, мабуть, даремний клопіт, і не міг не признатися собі, що теперішній дім досить просторий для нього, дружини, дитини й слуг. Але підсвідома потреба виявилася сильнішою, і, бажаючи, щоб хтось збоку підтримав і виправдав його наміри, він найперше поділився ними з сестрою.
– То як ти на це дивишся, Тоні? Наші кручені сходи до ванної кімнати, звичайно, дуже милі, але, властиво, це де дім, а коробочка. Таке все непоказне, еге ж? І тепер, коли ти справді зробила мене сенатором… Одне слово, не знаю, чи можу я собі дозволити…
О господи, чого тільки в очах мадам Перманедер він не міг собі дозволити! Серце її сповнилось захвату й гордощів. Склавши руки на грудях, піднявши плечі й закинувши голову, вона почала ходити по кімнаті.
– Ти правду кажеш, Томе! О господи, святу правду! Які тут можуть бути заперечення! Та ще й коли в чоловіка дружина – з роду Арнольдсенів, з сотнею тисяч талярів посагу… Я так пишаюся, що ти мені першій звірився! Дякую тобі, Томе… Але як уже будувати, то аристократичний дім, скажу я тобі!..
– Авжеж, я теж так думаю! І грошей не пошкодую. Проект треба замовити Фойгтові. Я вже немов бачу, як ми з тобою будемо його вивчати, і наперед радію. Фойгт має добрий смак…
Далі Томас дістав підтримку в Герди. Їй дуже сподобався його намір. Правда, перебиратися було не дуже приємно, зате вона тішилася, що матиме велику музичну залу з доброю акустикою. А щодо пані Елізабет, то вона відразу ладна була визнати синів намір логічним наслідком його попередніх успіхів, за які вона не переставала дякувати в молитвах богові. Відколи народився спадкоємець і консула вибрали в сенат, її материнські гордощі виявлялися ще відвертіше; вона так вимовляла: "Мій син, сенатор", що дам Будденброк із Брайтештрасе поймала злість.
Старі дівки й справді не мали чим себе винагородити за прикре видовисько зовнішнього процвітання Томаса Будденброка. Глузувати в четвер з убогої Клотільдя – не велика радість. Що ж до Христіана, який за допомогою містера Річардсона, колишнього свого принципала, знайшов у Лондоні службу і недавно зателеграфував звідти про своє божевільне бажання одружитися з панною Пуфогель, – на що, звичайно, мати відповіла якнайсуворішою доганою, – щодо Христіана, то він просто опустився до рівня Якоба Крегера, і про нього вже не було чого говорити. Отож їм лишалося розважати душу невеличкими вадами пані Елізабет і пані Перманедер – наприклад, заводити мову про зачіски, і тоді пані Елізабет могла з найневиннішою міною сказати, що вона воліє зачісувати "свої" коси гладенько, хоч кожна людина, наділена глуздом від бога, а надто дами Будденброк, добре знала, що незмінне рудувате волосся під чепчиком старої дами, зачесане на проділ, давно вже було не "її" косами. Ще цікавіше було підбивати кузину Тоні на розмову про тих осіб, що зіграли негарну роль у її житті. Плаксивий Трішке! Грюнліх! Перманедер! Гагенштреми!.. Ці наймення, коли Тоні була сердита, злітали з її вуст, мов короткий бойовий клич сурми, і приємно лоскотали слух дочок дядька Готгольда.
Крім того, вони не приховували одна від одної – та й перед іншими не зобов'язані були мовчати, – що малий Йоганн страшенно повільно вчиться ходити й говорити… І справді, треба визнати, що Ганно – таке пестливе ім'я вигадала для сйна Герда Будденброк, – уже вміючи досить добре називати всіх членів родини, ніяк не міг чітко вимовити наймення Фрідеріки, Генрієти й Пфіфі. І з ходою в нього справи були кепські: в рік і три місяці він ще не ступив сам жодного кроку, і дами Будденброк, безнадійно похитуючи головами, почали вже казати, що дитина ніколи не навчиться ходити й на все життя лишиться німою.
Потім їм довелося визнати своє сумне пророцтво за помилку; але ніде було правди діти, Ганно таки трохи відставав у розвитку. З перших же днів йому довелося тяжко боротись за своє життя, і родина постійно перебувала в тривозі за нього. На світ він прийшов тихою, кволою дитиною, а відразу після хрестин триденний пронос з блювотою заледве не спинив назавжди маленьке серце, яке доктор Грабов насилу примусив битися після появи хлопчика на світ.
